З 1 січня 2014 року набрав чинності Закон України «Про інститути спільного інвестування» № 5080­VI (далі – Закон), яким упроваджено нові вимоги щодо корпоративного управління інститутів спільного інвестування та вдосконалено діяльність органів корпоративного фонду. Відповідно до зазначеного Закону діяльність зі спільного інвестування здійснюють корпоративні та пайові фонди.

З 1 вересня 2013 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо трансфертного ціноутворення» від 04.08.2013 р. Згідно з пп.14.1.2511 ст.14 трансфертним ціноутворенням є система визначення звичайної ціни товарів та/або результатів робіт (послуг) в операціях, визнаних відповідно до ст. 39 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) контрольованими.

Значні зусилля були спрямовані на визначення кола операцій, які є контрольованими відповідно до п/п. 39.2.1 статті 39 Податкового кодексу України, а також механізму ціноутворення за такими операціями. На практиці досить часто виявлялося, що в операціях між пов’язаними особами механізму ціноутворення не приділялося достатньо уваги.

У довгостроковій перспективі найефективнішими шляхами грошового забезпечення поточних витрат в юридичній компанії можуть бути: переведення постійних клієнтів на абонентське обслуговування, надання знижок на повторні звернення клієнтів, формування резервного фонду.

Упровадження третейського судочинства в практику українського законодавства тривалий час пов’язували з необхідністю недержавного, однак незалежного і стрімкого розгляду спорів, які виникають між суб’єктами господарської діяльності у процесі їх комерційної діяльності і у цивільних правовідносинах.

З огляду на той факт, що арбітражне вирішення спорів має особливу правову природу і передбачає укладення сторонами арбітражної угоди, що тягне за собою процесуальні наслідки, важливим є розуміння специфіки такої угоди. Однією з особливих рис арбітражної угоди є її автономність. Попри те, що доктрина автономності набула усталеного застосування тільки у другій половині ХХ століття, її суть органічно випливає з природи такого інструменту врегулювання спорів, як арбітраж.

Відповідно до Конвенції рішення про повернення дитини або відмову в поверненні приймає суд або компетентний орган тієї Договірної держави, до якої вивезли дитину. В Україні таке рішення приймається судом.

Законодавство України донедавна не містило обмежень щодо володіння державними службовцями корпоративними правами, хоча й передбачало норми, що давали можливість встановлювати такі обмеження. Згідно з ч. 2 ст. 167 Господарського кодексу України (далі – ГКУ) законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

Щодня податкова служба розсилає тисячі листів про надання інформації та її документальних підтверджень1. Іноді ці запити – поза межами здорового глузду. Так, керівник СТОВ «Дніпро» (Черкаська обл.) повідомив2, що отримав від податкової інспекції запит, відповідь на який становила б близько 180 тис. аркушів (!).

Як відомо, уже з 1 вересня минулого року діє так звана світова новинка – трансфертне ціноутворення, що націлена збільшити надходження до державного бюджету за рахунок податкових обмежень на операції українського бізнесу з іноземними компаніями.

Одним з видів альтернативного вирішення спору є арбітраж (в українській практиці використовується термін «третейський суд»), який представляє собою альтернативну форму вирішення цивільно­правових спорів, що заснована на добровільному волевиявленні сторін, можливість обрання суддів самими сторонами з числа нейтральних осіб, конфіденційності змагального процесу, зобов’язанні сторін виконати рішення третейського суду, яке підтримується державою. Рішення суду носить остаточний характер, але може бути перевірено на відповідність нормам матеріального та процесуального права тільки в порядку оскарження рішення третейського суду в судах загальної юрисдикції та в порядку видачі виконавчого листа для примусового виконання.

Наприкінці 2013 року Українська Арбітражна Асоціація (далі – УАА) відсвяткувала перший рік діяльності, протягом якого було започатковано та реалізовано декілька цікавих проектів. Наприклад, створено робочу групу з розроблення проекту закону про внесення змін до низки законодавчих актів України у сфері міжнародного арбітражу та третейського судочинства, а також робочу групу з розвитку арбітражу ad hoc в Україні, проведено першу в Україні літню школу з міжнародного комерційного арбітражу, організовано зустрічі з арбітрами.

Події останніх двох місяців відкрили нове бачення теми ненасильства, пошуку мирних способів вирішення конфліктів у суспільстві, переговорів, прийняття спільних рішень і відповідальності.

Забезпечення позову є важливою складовою арбітражного розгляду, яка протягом уже тривалого періоду часу активно обговорюється як теоретиками, так і практиками арбітражного процесу. Зважаючи на значимість цього інституту, сучасні українські реалії добровільного невиконання арбітражних рішень та часту практику виведення активів боржників до винесення рішення у справі, відсоток виконуваності арбітражних рішень зменшується.

Ні для кого не є секретом, що на сьогодні більшість господарських спорів в Україні вирішується в судовому порядку. Проте це не єдиний спосіб. Існують й інші, альтернативні види врегулювання спорів.

Арбітражний розгляд спору концептуально ґрунтується на згоді сторін вирішувати певні комерційні спори між собою у недержавному арбітражному суді. Об’єктом цієї статті є саме міжнародний комерційний арбітраж.

1 вересня 2006 р. для України набрала чинності Конвенція про цивільно­правові аспекти міжнародного викрадення дітей, підписана в м. Гаазі у 1980 р. Конвенція передбачає можливість особи або установи, які стверджують, що дитина була вивезена з держави­учасниці або утримується на території іноземної держави протиправно, звернутися із заявою до спеціально призначеного Центрального органу держави постійного проживання дитини або будь­якої іншої договірної держави по допомогу в забезпеченні повернення дитини або реалізації права доступу до дитини.

Необхідність звернення до органів Державної реєстраційної служби України (далі – ДРСУ) – явище постійне у процесі здійснення підприємницької діяльності як юридичними особами, так і фізичними особами – підприємцями. Така необхідність виникає вже на етапі первинної реєстрації юридичної особи чи ФОП і супроводжує діяльність вказаних суб’єктів права на всіх подальших етапах.

Як відомо, діяльність на фондовому ринку є досить специфічною, оскільки потребує не лише знань юридичної техніки, але й розуміння загальних (а іноді й поглиблених) механізмів особливостей інвестиційної діяльності. Так, одним з найпоширеніших механізмів здійснення інвестицій в Україну та її резидентів є використання інститутів спільного інвестування (далі – ІСІ), діяльність яких регулюється Законом України «При інститути спільного інвестування». Проте при роботі з такими інструментами часто виникають питання, які варто розглянути детальніше.

Потенційна небезпека конфліктів між представницькими органами і виборними посадовими особами місцевого самоврядування та широке поле для зловживань з боку місцевих рад у питання дострокового припинення повноважень голови вже давно відомі українському політикуму. Ще з 2008 року на розгляд Верховної Ради вносилися законопроекти, спрямовані на встановлення паритетних відносин між виборними органами і посадовими особами місцевого самоврядування. На особливу увагу заслуговує законопроект, зареєстрований 10 січня 2008 року за № 1313 «Про внесення змін до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

12 лютого 2014 року набирає чинності новий Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 р. № 868 (далі – Порядок реєстрації). Це не тільки новий порядок державної реєстрації, а й нові підходи, стандарти та вимоги до цієї сфери надання адміністративних послуг.

Українські юристи не перший рік намагаються вирішити, чи потрібен юридичній фірмі фінансовий департамент, не кажучи вже про те, як слід розподіляти функції з бюджетування між майбутніми спеціалістами та безпосередньо керівництвом компанії. Але значно цікавішим, на нашу думку, є розподіл та формування прибутку всередині юридичної фірми. Як це роблять, наприклад, у бюрократичній Америці? У цьому номері до з’ясування риторичних питань білінгу й адміністрування вирішила долучитися і «Юридична газета».

Упродовж останнього року реформування фондового ринку не вщухало. Так, відбулися значні зміни в нормативному регулюванні діяльності учасників фондового ринку, також у регулятора є ще чимало планів у частині вдосконалення українського ринку.

У державах з високим рівнем тіньової економіки ліміти готівкових розрахунків сприймаються громадянами як чергова спроба держави проконтролювати їхні доходи і видатки. Тому питання готівкових лімітів треба розглядати в ширшому соціально­економічному контексті. Про ці та інші тренди на ринку платіжних і банківських послуг «Юридичній газеті» розповів старший партнер ЮФ «Астерс» Армен Хачатурян.

Незважаючи на те, що в Україні декларується боротьба з рейдерством, протиправні захоплення акціонерних товариств тривають. Поширенню цього явища у сфері господарювання сприяє як недосконалість законодавства, так і корумпованість представників державних органів, судової системи і правоохоронних органів. Про основні схеми зловмисників та варіанти подолання рейдерства читачам «Юридичної газети» розповідає професор кафедри цивільного, господарського права та процесу Академії адвокатури України, директор Юридичної компанії «Бі ен Сі» Олександр Гарагонич.