Забезпечення позову є важливою складовою арбітражного розгляду, яка протягом уже тривалого періоду часу активно обговорюється як теоретиками, так і практиками арбітражного процесу. Зважаючи на значимість цього інституту, сучасні українські реалії добровільного невиконання арбітражних рішень та часту практику виведення активів боржників до винесення рішення у справі, відсоток виконуваності арбітражних рішень зменшується. Відповідно, проблеми, пов’язані із вжиттям забезпечувальних заходів, значною мірою погіршують і привабливість міжнародного арбітражу в цілому. При цьому відповідні проблеми мають місце не тільки в Україні, а й в інших юрисдикціях світу, хоча й у значно менших масштабах.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Забезпечення позову та проблеми з його застосуванням напряму залежать від органу, уповноваженого на вжиття забезпечувальних заходів, а також від стадії, на якій перебуває відповідна арбітражна справа. Згідно з міжнародною практикою та міжнародним законодавством питання забезпечення позову в арбітражній справі може вирішуватися як національними судами, так і самим арбітражним судом, як під час розгляду справи в арбітражному суді, так і на стадії визнання арбітражного рішення. Для прикладу, Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 1961 року передбачає можливість вжиття забезпечувальних заходів саме державними судами. Тоді як Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговельний арбітраж від 1985 року, як і велика кількість арбітражних регламентів, відповідними повноваженнями наділяють і арбітражну установу, і національні суди. Такі повноваження передбачені, серед іншого, в арбітражному Регламенті Міжнародної торгової палати, Регламенті Лондонського комерційного міжнародного арбітражу, Регламенті Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торговопромисловій палаті Російської Федерації тощо.