Здебільшого суди задовольняють позови банків

Про проблеми розгляду та специфіку, пов'язаних із кредитними спорами, а також своє ставлення до їх вирішення "Юридичній газеті" розповіла суддя, секретар судової палати Вищого господарського суду України Лариса Іванова.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

– Пані Ларисо, яку тенденцію можна спостерігати щодо справ за позовами банків, пов'язаних з неповерненням кредитів, за ос­танні кілька років?

– Аналіз динаміки розгляду справ у спорах з кредитно-банківських від­носин протягом 2007–2011 рр. пока­зує стрімке їх зростання, починаючи з 2009 р. Статистичні дані місце­вих господарських судів свідчать, що кількість таких справ у 2010 р. зросла порівняно з 2007 р. майже у чотири рази – з 1,5 тис. до 5,8 тис. Особливо це стосується промислово розвинутих регіонів.

Але вже у 2011 р. кіль­кість таких спорів зменшилася на 4,1% порівня­но з 2010 р., у 2012 р. – на 34,6%. Значне зменшення у 2012 р. кіль­кості спорів із кредитних відносин пояснювалося стабілізацією кредит­но-банківської системи та поступо­вим подоланням наслідків світової фінансової кризи в Україні.

Що стосується 2013 та першої половини 2014 р., то знову спосте­рігається значне збільшення числа справ зазначеної категорії. Це по­яснюється суспільно-політичною ситуацією в країні. Так, у минулому році в господар­ських судах України перебувало на розгляді майже на 82% більше справ у спорах, що виникають з банківської діяльно­сті, ніж у позаминулому році.

При цьому більшість позовів, пов'язаних з виконанням кредитних договорів, заявлені банками до по­зичальників, поручителів, іпотекодавців. Предметом позовів зазвичай є стягнення заборгованості з кре­дитних коштів, відсотків за корис­тування кредитами, комісій, штраф­них санкцій, збитків, інфляційних витрат, річних, а також стягнення заборгованості з поручителів на під­ставі договорів поруки, звернення стягнення на заставлене майно, на предмет іпотеки, визнання недійс­ними договорів відступлення прав вимоги, укладених між банками та третіми особами.

 – Скільки позовних вимог бан­ків, скажімо, за останні 1,5 року були законними і обґрунтованими, а скільки містили вимоги, задово­лення яких могло мати вкрай нега­тивні наслідки для підприємств?

– Господарські суди не здійснюють аналіз справ за такими критеріями. Більше того, суд не наділений повноваженнями спостерігати за діяльністю підприємств після винесення рішення. Аналіз же судової практики, яка здійснюється господарськими судами усіх рівнів, свідчить, що підставою для звернення банків до суду найчастіше є невиконання чи неналежне виконання позичальниками своїх зобов'язань щодо повернення грошових коштів та процентів, передбачених кредитними договорами. У більшості справ такі позовні вимоги задовольнялися господарськими судами у зв'язку з їх обґрунтованістю, оскільки позичальники кредитних коштів належним чином не виконували зобов'язання за кредитними договорами.

Основною ж причиною виникнення таких спорів є небажання позичальників повертати отримане за договорами. Причому значна кількість спорів цієї категорії стосується договорів, укладених в іноземній валюті.

 – У чому полягає основна склад­ність при розгляді кредитних спорів?

– Головною причиною виникнення спорів цієї категорії є невиконання або неналежне виконання позичальником умов договору, а саме недотримання строків повернення коштів і сплати процентів за корис­тування кредитом. Більшість позовів про стягнення заборгованості за кредитними договорами є безспірними. Суди встановлюють обставини невиконання позичальниками своїх зобов'язань та приймають рішення про задоволення таких позовів відповідно до вимог чинного законодавства. Основна складність розгляду таких спорів – це складні розрахунки, зустрічні позови, неявка сторін у судове засідання.

– Чи не варто, на Вашу думку, на законодавчому рівні ввести до­судове врегулювання зазначеної категорії спорів?

– На законодавчому рівні вже встановлено можливість досудового врегулювання таких спорів. Так, ст. 5 ГПК України передбачено, що сторони застосовують заходи досудо­вого врегулювання господарського спору за домовленістю між собою. Порядок досудового врегулювання визначається ГПК, якщо інший по­рядок не встановлено діючим на те­риторії України законодавством, яке регулює конкретний вид відносин.

Зазначу, що досудове врегулю­вання є вирішенням спір­них ситуацій, які виникають між сторонами, самостійно, на основі принципів порозуміння, співпраці і взаємних поступок. Це допомагає сторонам заощадити як час, так і гроші. При цьому досудова проце­дура врегулювання спору не повин­на перетворюватися на формальне дотримання договірного претензій­ного порядку – необхідно докладати реальні зусилля для вирішення про­блеми в найкоротший час.

Як свідчить практика, невиконан­ня договірних зобов'язань контра­гентами не завжди пов'язане з їх недоброчесністю. Іноді у великих компаніях через відсутність якісного менеджменту та у зв'язку з «розпи­ленням» контрагентів просто забу­вають виконати свої зобов'язання. У подібних випадках претензія – це саме той інструмент, за допомогою якого можна у цивільний спосіб на­гадати про невиконані зобов'язан­ня. Нерідко контрагент, отримавши правильно складену і аргументова­ну претензію, відразу виконує свої зобов'язання. У випадку ж, якщо претензія визнана, а кошти не над­ходять, втрачаються час і додаткові кошти, причому ці суми можна і не довести у суді.

– Розкажіть, будь ласка, про переваги та недоліки досудового врегулювання зазначеної катего­рії спорів.

– Що стосується переваг, то за умови досудового врегулювання спору немає потреби оплачувати судовий збір, а в разі необхідності – і витрати на проведення експертизи. Важливо також, що вирішення спору в позасудовому порядку за вза­ємним бажанням сторін здійсню­ється набагато оперативніше, адже судове провадження стримується певними процесуальними діями. При цьому сторони вільні в обран­ні зручного часу і місця для обгово­рення та знаходження компромісу, адже іноді все може бути вирішено просто за допомогою телефонного зв'язку.

Якщо говорити про недоліки, то це, в першу чергу, відсутність мож­ливості отримати акт преюдиційного характеру – ухвалу чи рішення суду, в яких безпосередньо встанов­люються факти, що мали місце при виникненні певних правовідносин (наприклад, договірних), і даєть­ся юридична оцінка вчиненим діям (резолютивна частина рішення).

Як бачимо, в контексті господар­ського судочинства досудове врегу­лювання спору має як переваги, так і недоліки. Тому питання, звертатися до суду чи застосовувати претен­зійний порядок, вирішувати лише самим учасникам правовідносин – цього права їх ніхто не позбавляв і не позбавляє.

– А як Ви ставитесь до розгляду кредитних спорів третейськими судами, зважаючи на їх «підмоче­ну» репутацію?

– Чинне законодавство України надає право юридичним та/або фізичним особам передати на розгляд третейського суду будь-який спір, що виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених зако­ном. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наяв­ності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди».

Проте варто зазначити, що договір сторін про пе­редачу спору на розгляд третейсько­го суду не є відмовою від права на звернення за захистом до суду – це лише один із способів реалізації пра­ва на захист своїх прав та інтересів. Саме такі роз'яснення надав Конституційний Суд України у рішенні від 10.01.2008.

Отже, за наявності третейського застереження у сторін є виключно правова можливість, а не обов'язок звернутися до третейського суду, і для такого звернення потрібна на­явність волі обох сторін.

– Чи може девальвація національної валюти України бути підставою для зміни умов кредитного договору?

– Зміна економічної ситуації та коливання курсів валют є комерційними ризиками сторін договору та не можуть бути підставами для зміни чи розірвання кредитного договору, оскільки це не є істотною зміною обставин у розумінні ст. 652 ЦК України.

– Що Ви можете сказати про відповідальність у разі порушення боржником зобов'язання, забезпече­ного порукою (спільною порукою)?

– У таких випадках боржник і по­ручитель відповідають перед креди­тором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відпові­дальність поручителя. Поручитель відповідає пе­ред кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основ­ного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (ст. 554 ЦК України).

Якщо в договорі поруки передба­чена субсидіарна відповідальність поручителя, кредитор зобов'язаний спочатку пред'явити вимогу до боржника, а у разі незадоволення ним цієї вимоги має право вимагати вико­нання зобов'язання від поручителя.

У розгляді справ за позовом кре­дитора до боржника та поручителя як солідарних боржників слід вра­ховувати, що відповідно до ст. 543 ЦК України кредитор має право вимагати виконання обов'язку ча­стково або в повному обсязі як від боржника та поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо. Разом з тим, якщо кредитор подав позов до поручителя, останній зо­бов'язаний подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. У разі відсутності такого кло­потання суд у порядку ст. 27 ГПК за власною ініціативою вирішує питан­ня про залучення до участі у справі боржника як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на пред­мет спору, на стороні відповідача.

Особи, які спільно дали поруку, від­повідають перед кредитором солідар­но, якщо інше не встановлено догово­ром поруки (ч. 3 ст. 554 ЦК України). Ця норма не може бути застосована до правовідносин, що виникли з де­кількох договорів поруки, оскільки поручителі не несуть солідарної від­повідальності один перед одним, як­що інше не передбачено договором, і таку поруку не можна вважати спіль­ною.

Порука кількох осіб може бути визнана спільною у разі укладення договору поруки декількома поручи­телями та встановлення умовами до­говору волевиявлення цих осіб щодо спільного забезпечення зобов'язання. Лише у такому випадку поручителі відповідають перед кредитором солі­дарно з боржником та солідарно між собою (спільна порука).

– У яких випадках можлива ре­алізація банківською установою свого права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом ви­знання права власності на майно? Чи може суд задовольнити такі позовні вимоги?

– Якщо договором іпотеки у за­гальному вигляді передбачена мож­ливість застосування задоволення вимог іпотекодержателя шляхом на­буття предмета іпотеки у власність, і при цьому іпотекодавець добро­вільно не передасть йому у власність предмет іпотеки, застосування цього способу звернення стягнення має відбуватися виключно на підставі рі­шення суду. У разі ж наявності перед­бачених договором іпотеки підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем його у власність суд може задовольнити вимогу іпотекодержателя шляхом визнання за ним права власності.

– Чи планується прийняття Ви­щим господарським судом України роз'яснювальних документів щодо кредитних правовідносин?

– У Вищому господарському су­ді України підготовані два великих узагальнення судової практики – окремо щодо виконання кредитних договорів та окремо щодо вирішення господарськими судами спорів, які виникають при виконанні договорів застави (іпотеки), поруки, гарантії. За їх результатами підготовлено про­ект постанови пленуму Вищого гос­подарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спо­рів, що виникають з кредитних дого­ворів», який планується розглянути на найближчому засіданні пленуму.

Розмовляв Єгор Желтухін,

журналіст "Юридичної газети"