Виконавче провадження в Україні постійно супроводжується великим переліком невирішених проблем, які стають «каменем спотикання» на шляху його розвитку.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Позитивний результат виконавчого провадження досі залежить від суб’єктивної сторони, тобто від наполегливості і професійності виконавця та інших осіб, які до цього процесу залучені, хоча в добу глобальної цифровізації виконавче провадження давно мало бути автоматизоване, а залежність від людського фактору — мінімізована.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 15.05.2019 року № 2-р(II)/2019 зазначив, що аналіз статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України у їх системному зв’язку, наведених юридичних позицій Конституційного Суду України дає підстави стверджувати, що обов’язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов’язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов’язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов’язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.
Конституційний Суд України наголошує, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов’язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
Хоча справа, в якій Конституційний суд України дійшов до такого висновку, і стосувалася дещо іншого питання, але такі висновки мають значно ширший зміст і значення.
Ця правова позиція є базовою та має лежати в основі діяльності усіх державних органів, до компетенції яких належить нормативне та практичне забезпечення організації роботи органів та осіб, що здійснюють примусове виконання рішень.
Враховуючи те, що і держава, і суспільство зацікавлені у розвитку інституту примусового виконання (в зворотному зацікавлені тільки недобросовісні боржники), то зусилля держави в особі Законодавця та Регулятора мають бути спрямовані на пошук та усунення проблем, які перешкоджають ефективній роботі органів та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень, постійне удосконалення існуючих правових інструментів та впровадження нових.
Звісно, забюрократизований державний апарат не стоїть на місці і все таки якась робота ним ведеться, наприклад — часткове запровадження «електронного арешту коштів», який є надзвичайно прогресивним і реально дієвим фактором, що став, на мою думку, найбільшим досягненням Регулятора у сфері примусового виконання за останні кілька років.
Проте поза увагою Регулятора залишається чимало інших важливих питань у виконавчому провадженні, які варто вирішити, серед яких, наприклад — непрацюючий порядок розшуку боржника; відсутність у виконавців повного доступу до інформації про боржника та його активи, що міститься в державних реєстрах та електронних базах даних; відсутність правових механізмів розшуку боржника та його майна за кордоном.
Порядок розшуку боржника в Україні
Частиною 1 ст. 36 Закону України «Про виконавче провадження» (далі — «Закон») встановлено, що у разі відсутності відомостей про місце проживання, перебування боржника — фізичної особи, а також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини виконавець звертається до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини.
Розшук боржника або дитини, привід боржника оголошуються за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника або дитини чи місцезнаходженням їхнього майна, або за місцем проживання (перебування) стягувача — ч. 1 ст. 438 ЦПК України.
Виконання ухвали про розшук боржника покладається на органи Національної поліції України (п. 27 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію»).
Підзаконним нормативно-правовим актом, яким врегульовано послідовність дій з розшуку боржника — фізичної особи, являється Порядок розшуку боржника — фізичної особи, що затверджений Наказом МВС України від 27.08.2008 року № 408 (далі — «Порядок»), що залишається чинним до сьогодні, хоча давно втратив свою актуальність.
Так, зокрема, цим Порядком передбачено, що розшук боржника — фізичної особи покладається на територіальні підрозділи служби громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб (далі — підрозділ «ГІРФО»), які ліквідовані ще у 2012 році.
Пунктом 1.4 Порядку передбачено, що підрозділи ГІРФО здійснюють розшук відповідачів / боржників у справах про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я.
Водночас Порядком взагалі не передбачено можливості розшуку боржників — фізичних осіб в іншій категорії справ.
Очевидно, що цей Порядок не відповідає приписам Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про Національну поліцію» та ЦПК України і не може ефективно забезпечувати правове регулювання виконання ухвали суду про розшук боржника.
На практиці працівники поліції, отримавши ухвалу суду про розшук боржника — фізичної особи, імітують її виконання шляхом перевірки інформації про місцезнаходження боржника за адресою реєстрації його місця проживання (і то не завжди) та надсилають матеріали до управлінь інформаційно-аналітичної підтримки ГУНП в областях, містах Києві та Севастополі з метою внесення інформації про розшук боржника до розшукової системи МВС «Особи, які переховуються від органів влади» (https://wanted.mvs.gov.ua/).
Враховуючи, що виконавець самостійно перевіряє інформацію про місце перебування боржника за адресою реєстрації його місця проживання (докази перевірки виконавцю потрібно подати до суду разом з поданням про розшук), самостійно отримує інформацію від родичів боржника, сусідів та ін., то, очевидно, пошук боржника за тими ж координатами працівниками поліції теж не матиме успіху.
Оскільки інші розшукові дії поліцією не здійснюються, то імовірність розшуку боржника залежить від щасливого випадку, коли працівники поліції випадково виявлять розшукуваного боржника при перевірці документів випадкового перехожого чи водія, який порушив правила дорожнього руху.
Порядок розшуку майна боржника в Україні
Пунктом 3 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.
Під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних (ч. 5 ст. 18 Закону).
Частиною 2 ст. 36 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що розшук боржника — юридичної особи, майна боржника організовує виконавець шляхом подання запитів до відповідних органів, установ або проведення перевірки інформації про майно чи доходи боржника, що міститься в базах даних і реєстрах, та перевірки майнового стану боржника за місцем проживання (перебування) або його місцезнаходженням.
Пошук інформації про боржника та його активи, аналіз та узагальнення отриманої інформації — це першочергове завдання виконавця, з якого починається виконавче провадження.
Обсяг інформації, яку виконавець може отримати шляхом безпосереднього доступу до державних баз даних і реєстрів, прямо впливає на швидкість, повноту та результативність подальших виконавчих дій.
Так, маючи безпосередній доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Державного реєстру актів цивільного стану виконавець миттєво може виявити:
- нерухоме майно та інші майнові права боржника, які перебувають у його власності;
- нерухоме майно та інші майнові права боржника, що являються об’єктом спільної сумісної власності подружжя та зареєстровані за другим із подружжя;
- нерухоме майно та інші майнові права боржника чи майно/майнові права чоловіка/дружини (спільна сумісна власність подружжя), які ними відчужені після відкриття провадження у судовій справі (в цілях позову про визнання договору недійним як фраудаторного);
- нерухоме майно та інші майнові права боржника, право на спадкування яких має боржник після смерті родичів;
- можливе місце проживання / перебування боржника.
Безпосередній доступ до ДРРП, безперечно, дає виконавцю хороші операційні можливості для розшуку та виявлення нерухомого майна боржника, адже не потребує значних витрат ресурсів і часу для отримання потрібної і важливої інформації.
Окрім цього, завдяки цифровізації виконавчого провадження, яку здійснює Міністерство юстиції України, виконавець оперативно отримує інформацію від Пенсійного фонду України, Державної податкової служби України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної міграційної служби України. Частково забезпечується електронний обмін інформацією з банківськими та фінансовими установами.
Проте для розвитку та вдосконалення процедури виконавчого провадження критично важливим являється, на мою думку, надання виконавцям усіх необхідних інструментів для швидкого та ефективного розшуку боржника та його активів.
Для прикладу, чинний порядок обміну інформацією з МВС України передбачає лише отримання виконавцем інформації про наявні зареєстровані за боржником транспортні засоби, проте, виконавець позбавлений можливості отримати інформацію про ті транспортні засоби, які перебували у власності боржника до відкриття виконавчого провадження та були ним відчужені після пред’явлення позову (правочини, за якими боржником відчужені транспортні засоби, теж можуть бути визнані судом недійсними як фраудаторні). Або, наприклад, інформацію про транспортні засоби, які являються об’єктами спільної сумісної власності подружжя та зареєстровані за іншим із подружжя.
З метою отримання вказаної інформації виконавцю необхідно звертатися до регіональних сервісних центрів МВС України із запитами на паперових носіях, що значно ускладнює та затримує процес виявлення активів боржника.
Якщо з МВС України виконавцям забезпечується хоча б обмежена електронна взаємодія, то можливість отримати інформацію з деяких інших важливих державних електронних баз даних та реєстрів у виконавців відсутня взагалі.
Так, зокрема, закритими для виконавців залишаються наступні реєстри:
- Єдиний реєстр довіреностей, з якого можна отримати інформацію, наприклад, про передачу транспортного засобу в користування іншій особі;
- Спадковий реєстр, з якого можна отримати інформацію про правонаступників боржника, який помер, або про спадкодавців боржника, право на спадкування майна яких виникло у боржника;
- Державний реєстр правочинів, з якого можна отримати інформацію про правочини, що вчинені боржником після відкриття провадження у судовій справі та з метою приховування такого майна (фраудаторні правочини);
- Державний демографічний реєстр, з якого можна отримати інформацію про адреси реєстрації місця проживання боржника, дані паспорта (в тому числі — для виїзду за кордон);
- Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, з якого можна отримати інформацію про керівника боржника, його адресу реєстрації місця проживання, дату народження, дані паспортна, інформацію та установчі документи юридичних осіб, частками в яких володіє боржник;
- Реєстр будівельної діяльності, з якого можна отримати інформацію про об’єкти, будівництво яких здійснює боржник;
- Реєстр складських документів на зерно, з якого можна отримати інформацію про зерно боржника, яке він передав на зберігання на зернові склади.
Окрім цього, станом на сьогодні виконавці не мають доступу до засобів відеоконтролю автомобільних доріг (так зване «Безпечне місто»), за допомогою яких можливо оперативно встановити місцезнаходження транспортних засобів боржника та маршрути їх пересування.
Попри те, що законодавством закріплено право виконавця в цілях виконавчого провадження отримувати інформацію, що стосується активів боржника, в тому числі — конфіденційну, Законодавець та Регулятор не забезпечили відповідних механізмів для його реалізації, а тому на практиці такі права виконавця часто мають лише декларативний характер та не можуть бути реалізовані, що, безумовно, шкодить виконавчому процесу та є однією з причин, що уповільнюють його розвиток та прогрес.
Порядок розшуку боржника та його майна за кордоном
В сучасному виконавчому провадженні стали буденними запити стягувачів про розшук боржника, який виїхав на постійне місце проживання за кордон, або розшук за кордоном його майна (наприклад, транспортних засобів на українській реєстрації, нерухомості тощо)
Або, наприклад, боржник — платник аліментів та проживає в Україні, але доходи отримує за кордоном та не декларує їх у податкових органах України, що робить неможливим врахування таких доходів при здійсненні розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, адже необхідну інформацію можна отримати лише у компетентних органів іноземної держави, де такі доходи декларуються.
Позивач / Стягувач, звісно, може ініціювати процес звернення до іноземної держави з клопотанням про надання дозволу на виконання рішення суду України, якщо між країною, на території якої необхідно виконати судове рішення, та Україною існує міжнародний договір, який передбачає визнання і виконання рішень.
Проте для цього треба мати інформацію про місце проживання боржника за кордоном або про місце знаходження його майна.
На жаль, розшук боржника, як і його майна, у виконавчому провадженні за межами України станом на сьогодні неможливий взагалі, що зумовлено відсутністю відповідної нормативної бази.
В міжнародний розшук можуть бути оголошені лише особи, підозрювані / обвинувачені у вчиненні злочину, в порядку, встановленому КПК України.
19.10.2000 року Україна приєдналася до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18.03.1970 року (далі — «Конвенція»).
За цією Конвенцією (ст. 1) у цивільних або комерційних справах судовий орган Договірної Держави може відповідно до положень законодавства цієї Держави шляхом надіслання судового доручення звернутися до компетентного органу другої Договірної Держави з проханням отримати докази або провести інші процесуальні дії.
Вираз «інші процесуальні дії» не включає вручення судових документів або проведення дій з метою виконання або примусового виконання судових рішень чи розпоряджень, або постанов про застосування тимчасових чи охоронних заходів.
Аналогічна за змістом норма продубльована також в ч. 1 ст. 80 Закону України «Про міжнародне приватне право»: у разі якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому процесуальним законом України або міжнародним договором України.
Частина 2 ст. 1 Конвенції містить застереження, що доручення не може бути використано з метою отримання доказів, які призначаються не для використання в судовому розгляді, вже розпочатому або такому, що готується.
Зважаючи на те, що виконавче провадження за своїм визначенням являється завершальною стадією судового провадження, то суд може витребувати від компетентних органів іноземної держави докази і для цілей виконавчого провадження.
Проте за змістом ст.ст. 76, 77 ЦПК України докази мають стосуватися предмета доказування, а предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, тобто стосуватися предмета спору.
Тому інформація, що стосується активів боржника чи його місця перебування, не може кваліфікуватися як доказ у судовій справі в розумінні ЦПК України та Конвенції, оскільки спір між сторонами по суті вже вирішений судом, а інформація (дані), що потрібна для виконавчого провадження, не має статусу доказу у судовій справі.
В національному законодавстві також відсутній і порядок звернення виконавця до суду із поданням чи клопотанням про витребування доказів на стадії виконання рішення.
Імовірно, норми Конвенції можуть бути застосовані судом на стадії виконання рішення лише при вирішенні процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень (Розділ VI ЦПК України) та при здійсненні судового контролю за виконанням судових рішень (Розділ VIІ ЦПК України), якщо питання, які досліджує суд, потребують доказів та доказування.
Іншого порядку отримання доказів за кордоном, що містять потрібну в цілях виконавчого провадження інформацію, зокрема — про доходи чи майно боржника, місцезнаходження боржника, в національному та міжнародному законодавстві немає.
Отже, витребувати докази у компетентних органів Договірної Держави за Конвенцією можливо лише в судовому процесі, в якому існує спір між сторонами та потреба в доказуванні певних обставин, доведення й обґрунтування таких обставин, але не здобуття інформації про майновий стан боржника та його місцезнаходження у виконавчому провадженні.
Висновки
Органи державної виконавчої служби та приватні виконавці хоч і не мають статусу правоохоронних органів, проте виконують, на мою думку, правоохоронну функцію. Формально — порушені права та інтереси поновлює суд, реально — за рішенням суду — державні та приватні виконавці.
Виконавці на практиці стали «детективами», які, зважаючи на недієвість задекларованих державою механізмів, власними силами встановлюють місцезнаходження боржників та їхнього майна (наприклад, транспортних засобів чи урожаю сільськогосподарських культур тощо).
Для підвищення рівня виконання судових рішень в Україні, що безпосередньо впливає на довіру до судової влади та судочинства в цілому, Законодавець, на мою думку, зобов’язаний усунути / пом’якшити нормативні перешкоди / обмеження та надати державним і приватним виконавцям широкий безпосередній доступ до державних електронних баз даних і реєстрів, в яких міститься інформація про боржника та його активи.
Потребує перегляду та перезавантаження порядок розшуку боржника — фізичної особи, оскільки існуючий Порядок неефективний та недієвий, має швидше «бутафорний» характер.
Хоча розшук боржника — фізичної особи за законом покладено на органи внутрішніх справ, в реальності боржників ніхто, крім виконавця, не розшукує, встановлені державою механізми не працюють.
Через недосконалість законодавства виконавець, виконуючи одну з ключових функцій держави в правовій площині, не має інструментів для отримання інформації про боржника чи його активи в іноземних державах, що часто унеможливлює виконання судових рішень та констатації неспроможності держави поновити порушені права позивача, а позивач змушений самостійно шукати боржника та способи виконання судового рішення.
На сучасному етапі розвитку системи примусового виконання рішень назріло багато змін, які необхідно впровадити у виконавчий процес задля його поступу.
Натомість зволікання із запровадженням таких змін гальмує виконавчий процес та дає можливість недобросовісним боржникам уникати покладеної на них судовими рішеннями відповідальності, а кількість невиконаних судових рішень з кожним роком тільки зростає.
Список використаних джерел та літератури:
- Про виконавче провадження: Закон України від 02.06.2016 року
№ 1404-VIII – URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19#Text. - Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 року № 1618-IV - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15#Text.
- Про Національну поліцію: Закону України від 02.07.2015 № 580-VIII - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19#Text.
- Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 27.08.2008 року № 408 - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1078-08#Text.
- Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06.2005 року № 2709-IV - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2709-15#Text.
- Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18.03.1970 року - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_922#Text.
- Рішення Конституційного суду України від 15.05.2019 року у справі № 2-р(II)/2019 - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v002p710-19#Text.