Російська збройна агресія проти України призвела до втрати контролю над значною територією нашої держави: за даними вебпорталу Deep State, станом на 2 грудня 2024 року військовими формуваннями російської федерації окуповано 107 958 кв. км.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У результаті окупації величезна кількість українських підприємств, які здійснювали діяльність на цій території, були позбавлені можливості безперешкодно володіти і користуватися своїм майном.
Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачені формальні законодавчі гарантії щодо збереження за фізичними та юридичними особами права власності на майно, що знаходиться на тимчасово окупованій території.
Однак виникає запитання: чи можна вважати таке майно активом підприємства
Законодавство України визначає активи суб’єкта господарювання як ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до отримання економічних вигод у майбутньому. Таке визначення міститься як у ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», так і в п. 3 Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку (НП(С)БО) 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності», затвердженого наказом Мінфіну від 7 лютого 2013 року №73.
З огляду на приписи (НП(С)БО) видається логічним, що у зв’язку із втратою контролю над окупованим майном і неможливістю використання його у господарській діяльності таке майно перестає бути активом і підлягає списанню з балансу підприємства.
При цьому ще у 2015 році під час активної фази антитерористичної операції Мінфін у своїх роз’ясненнях №31–11420–08–10/558 та №31–11420–08– 10/1373 зазначив, що підприємства можуть списати зі свого обліку лише пошкоджене або втрачене на окупованих територіях майно виключно після відновлення фізичного доступу до цього майна та проведення відповідної інвентаризації.
Державна податкова служба у своєму листі №3781/7/99–00–04–01–03–07 від 5 травня 2022 року підтвердила таку позицію, врахувавши при цьому обставини воєнного стану.
Водночас ст. 4 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» встановлює, що при складанні фінансової звітності є обов’язковим дотримання принципу повного висвітлення. Закон прямо вказує, що фінансова звітність повинна містити всю інформацію про господарські операції та події, здатні вплинути на економічні рішення, що приймаються на її основі.
Тому підприємство не може оцінювати однаково майно, яке воно може вільно використовувати, та майно, до якого втрачено доступ через воєнні дії. Активи, що перебувають на окупованій території, можуть бути пошкодженими або знищеними, і їхня вартість може суттєво відрізнятися від вартості активів, розташованих на підконтрольній території.
Роз’яснення щодо порядку дій підприємства у такій ситуації надано у листі Мінфіну від 10 жовтня 2022 року №41010–06–62/23254: «Таким чином, необоротні активи та запаси, які відображалися в бухгалтерському обліку до введення воєнного стану та які на дату складання фінансової звітності фактично перебувають на тимчасово окупованій території або в районах проведення воєнних (бойових)дій, продовжують обліковуватись у складі активів підприємства.
Одночасно підприємство має оцінити негативний вплив змін в економічному і правовому середовищі та визнати суми втрат від зменшення корисності необоротних активів до моменту настання умов доступу до таких активів, проведення інвентаризації та прийняття відповідно рішення щодо їх списання або відновлення корисності».
Отже, Мінфіном фактично визначено спосіб, у який відбувається фіксація підприємством втрат у зв’язку із знаходженням майна на тимчасово окупованій території, зокрема відображення знецінення активів (наприклад, до нульової вартості) у бухгалтерському обліку.
То чи можуть бути визнані такі майнові втрати збитками підприємства
Ст. 22 Цивільного кодексу України чітко пов’язує реальні збитки зі знищенням або пошкодженням речі, а також з витратами на відновлення порушеного права. Натомість ст. 224 Господарського кодексу України включає до збитків не тільки пошкодження майна, а і його втрату.
В додатку до Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії рф, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №326 від 20 березня 2022 року (далі —Порядок №326), реальні збитки визначені як вартість втраченого, пошкодженого та (або) знищеного майна, що зазнало руйнівного впливу внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, ракетно-бомбових ударів в ході збройної агресії російської федерації, а також розмір витрат, необхідний для відновлення порушеного права.
У п. 12 Порядку №326 встановлено, що юридичні особи можуть бути суб’єктом подання щодо відшкодування економічних втрат, що включають (підкатегорія C1): – збитки, пов’язані з переміщенням (евакуацією), а також втрату майна, належного юридичним особам, та упущену вигоду від неможливості чи перешкоду провадженні господарської діяльності (C1.1); – незаконне позбавлення права власності на майно, належне юридичним особам (C1.2); – збитки від втрати бізнесу, прибутку, інвестиційної вартості активів (C1.3).
Як бачимо, законодавство визначає втрату доступу до майна як підставу для відшкодування завданих підприємству збитків у ході збройної агресії рф.
Чи визнають українські суди втрату активів на тимчасово окупованій території збитками підприємств
Наразі, після спливу 1000 днів з моменту початку повномасштабного вторгнення рф, практика звернення бізнесу до українських судів із позовами про відшкодування збитків, завданих збройною агресією, є поширеною. У переважній більшості випадків суди задовольняють такі позови українських підприємств, ігноруючи судовий імунітет рф (див. правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі№308/9708/19).
У справах про відшкодування збитків, пов’язаних із втратою можливості підприємства вільно володіти, розпоряджатися такористуватися своїм майном, українські суди посилаються на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі —ЄСПЛ) і зазначають, що фактична неможливість розпорядження майном згідно з Європейською конвенцією з прав людини (далі — Конвенція) прирівнюється до позбавлення власності (де-факто експропріації). У такому випадку майно слід вважати втраченим так само, яку разі припинення прав власності на майно чи його знищення (див. постанову Господарського суду Запорізької області від 13 листопада 2024 року у справі№908/2182/24).
Такі висновки українського суду відповідають позиції ЄСПЛ, викладеній, зокрема, у рішенні у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and others v. Armenia) — неможливість доступу до свого майна протягом періоду часу, що триває, виключає будь-яку можливість користуватися і володіти ним, що становить втручання у право заявників, гарантоване ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції на мирне володіння їхнім майном.
Є випадки прийняття судами рішень про відмову у задоволенні позову про стягнення збитків за втрачені активи, але такі рішення мають поодинокий характер і пов’язані, як правило, з помилками адвокатів під час збору доказів і представлення справи перед судом.
З огляду на законодавчі норми, судову практику національних судів і ЄСПЛ втрата контролю над активами підприємства внаслідок тимчасової окупації може вважатися збитками. Підприємство позбавлене можливості отримувати економічні вигоди від своїх активів, що відповідає визначенню збитків у національному законодавстві. Такий підхід дає змогу підприємствам вимагати відшкодування завданих збитків у встановленому порядку, забезпечуючи захист їхніх майнових прав.