Законопроект № 1849 від 27 січня цього року стосується окремих питань розслідування військових злочинів та вчинення слідчих і негласних слідчих дій в умовах воєнного, надзвичайного стану, особливого періоду чи в зоні проведення антитерористичної операції.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Ці потенційні законодавчі новели слід розглядати в контексті статей 29 і 64 Конституції України, які у взаємозв’язку означають, що конституційні гарантії права на свободу та особисту недоторканність не підлягають обмеженню ні за яких умов. Навіть в умовах воєнного і надзвичайного стану, не говорячи про особливий період чи умови проведення АТО.
Згідно із трискладовим тестом, такі заходи відповідають загалом засадам пропорційності. По-перше, такі заходи будуть засновані законом. По-друге, вони необхідні у демократичному суспільстві. Історія доводить, що потенційна загроза національній державності має бути рішуче відвернута легітимними засобами, адже саме відсутність Української державності стала ключовим чинником голодоморів 1921, 1932/33 та 1947 р, а також буквально тваринного животіння населення України до середини 1960 років.
Залишається з’ясувати, чи запроваджувані заходи є домірними і відповідають критеріям доречності і достатності. Насамперед пропонується доповнити КПКУ новою ст. 5231, згідно з якою зважаючи на обставини функції щодо здійснення окремих слідчих і негласних слідчих дій, делегуються керівники військового з’єднання, військового навчального закладу, військовому командуванню за письмовим дорученням слідчого чи прокурора. До того ж військовому командуванню забороняється ініціювати вчинення певних процесуальних дій за власною ініціативою чи звертатися із відповідним клопотанням до слідчого або прокурора. До отримання такого письмового доручення військове керівництво може здійснювати лише огляд, про який негайно повідомляють орган досудового розслідування. Отже, ці заходи є достатніми і домірними та не посягають на сутність змісту прав на свободу і особисту недоторканність.
Натомість пропонується нова ст. 5232 КПКУ, яка наділяє повноваженнями командира військової частини (з'єднання), військового навчального закладу, військової установи та організації або уповноваженої ним службової особи затримати особу на строк, необхідний для її доставлення до органу досудового розслідування.
Саме повноваження військового командування на затримання особи, зважаючи на природу особливих режимів, не викликає заперечень. Таке затримання має бути невідкладним, тобто підозрювана особа має затримуватися безпосередньо на місці вчинення злочину або безпосередньо під час її затримання чи переслідування, у разі намагання останньої зникнути з місця злочину. Однак невизначені умови затримання особи, на кшталт «на строк, необхідний для доставлення її до органу досудового розслідування», є надмірними і такими, які посягають на сутність конституційної гарантії перевірки правомірності затримання особи судом протягом 72 годин з моменту її затримання.
Водночас ці законодавчі зміни є фрагментарними і комплексно не вирішують наявних проблеми. Їх слід вирішувати, на нашу думку, за допомогою такого алгоритму.
По-перше, невідкладно Міністерство закордонних справ має зробити на підставі ст. 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод спеціальну декларацію, згідно з якою є суспільна небезпека, яка загрожує життю нації. Україна вживає заходів, що відступають від її зобов'язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і такі заходи не суперечать іншим зобов'язанням України згідно з міжнародним правом. Зокрема саме за допомогою цього застереження можна уникнути проблематичності формули ст. 5232 КПКУ щодо затримання особи (адже коли ведуться військові дії в умовах оточення чи навіть напівоточення, конституційну гарантію судової перевірки правомірності затримання особи протягом 72 годин складно забезпечити). Слід наголосити, що в Секретаріаті Європейського суду з прав людини вже накопичилася значна чисельність скарг з боку приватних осіб, які вважають себе постраждалими від дій української влади в зоні АТО. Вчинення такого застереження могло б зняти багато питань щодо легітимності дій органів влади України в зоні АТО.
По-друге, нагально слід ратифікувати Римський статут, оскільки на сьогодні, попри те, що його не ратифікувала Російська Федерація, він залишається найбільш дієвим інструментом переслідування осіб, що вчинили злочини проти людяності і миру в Автономній Республіці Крим, місті Севастополі та окупованих територіях Донецької і Луганської областей. Адже злочинці проти людяності і миру не лише перебувають у цих регіонах і в Росії, а також можуть поїхати у будь-яку країну світу, в яких потенційно їх можна буде заарештувати і доставити до Міжнародного кримінального суду.
Насамкінець, порівняно зі статтями 5–8 Римського статуту положення розділу ХХ ККУ є вже архаїчними і не відповідають сучасним реаліям. В Україні достатньо фахівців з міжнародного кримінального права, які би забезпечили міжнародно-правові стандарти у галузі кримінально-правової охорони з метою притягнення до кримінальної відповідальності тих злочинців, які несуть своїми діяннями нелюдські страждання і смерті мирним жителям Криму, Донецької та Луганської областей, порушують звичаї ведення війни.
Нагадаємо, що минулого тижня Верховна Рада України прийняла за основу законопроект «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексу України (щодо військових злочинів)» №1849. Проект закону пропонує посилити відповідальність за злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) та визначити особливості здійснення кримінального провадження в умовах воєнного, надзвичайного стану, особливого періоду або в районі проведення антитерористичної операції.