Здоров’я ув'язнених має адекватно охоронятись.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
п. 294 Рішення ЄСПЛ «Давидов та Інші проти України» від 01.06.2010
Засуджені - це особлива категорія осіб, рівень захворюваності серед якої на тяжкі хронічні хвороби, як СНІД, туберкульоз, гепатит С, цироз печінки, онкологічні захворювання, є значно вищим, ніж серед звичайного цивільного населення держави. Для прикладу, за даними Державної кримінально-виконавчої служби України, протягом 2020 року в установах виконання покарань вмерло 485 осіб, з них у слідчих ізоляторах та УВП - 179 осіб (198 осіб).
Європейська спільнота та вітчизняні правозахисні організації неодноразово зазначали про системність порушень під час надання допомоги хворим в'язням в Україні. Водночас кількість звільнених засуджених за хворобою залишається незначною.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 84 КК України особа, яка після постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. Законним приводом до розгляду питання про звільнення від відбування покарання засудженого, який захворів на хронічну тяжку хворобу, є подання адміністрації установи на підставі висновку лікарсько-консультативних комісій закладів охорони здоров'я ДКВС.
Порядок підготовки та подання до суду матеріалів для розв'язання питання про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання за хворобою визначений розділом VI Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі, затвердженого спільним наказом Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров’я України від 15.08.2014 № 1348/5/572.
Перелік захворювань, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, наданий у додатку 13 до Порядку.
Аналіз захворювань, які містяться в додатку 13, вказує, що більшість хвороб визначених у ньому відносяться до останньої клінічної стадії, та містить досить умовний перелік хвороб які існують. Крім цього, законодавство формально не визначає підстав звільнення для осіб які набули тяжкі хвороби до вчинення злочину або постановлення вироку.
Водночас потрібно зазначити, що Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Єрмоленко проти України" (N49218/10) від 15 листопада 2012 року зазначив, що «практика вирішення питань звільнення особи від відбування покарання за станом здоров'я виходячи тільки з виключного переліку захворювань, які можуть бути підставою для такого звільнення, без оцінки інших обставин і за відсутності можливості судового розгляду відповідного рішення є такою, що не забезпечує гарантій статті 3 Конвенції.»
У багатьох випадках засуджені через брак правничої допомоги змушені самостійно скеровувати свої заяви до суду та отримують відмову. Водночас потрібно вказати, що чинне законодавство в частині звільнення засуджених за хворобою не є досконалим, оскільки суди й досі використовують положення Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1973 «Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу», останні зміни до якої вносились в грудні 1997 року, які не відповідають вимогам сьогодення.
Так, згідно з положеннями вказаного пленуму суди вимагають від вказаних засуджених при звільненні надати позитивну характеристику, заохочення та інші матеріали. Водночас ці положення не відповідають засадам кримінально-виконавчого законодавства оскільки стан здоров’я засуджених є важким, та відповідно вказані особи позбавлені можливості працювати та так здобувати собі заохочення.
Ще більш нелюдяною уявляється практика, коли фактично помираючих засуджених продовжують тримати за ґратами за відсутності належного лікування, у термінальних стадіях захворювань, і паліативної допомоги.
У більшості випадків суди відмовляли у звільненні засудженим посилаючись на положення ст. 154 КВК України за якими подання про звільнення від відбування покарання внаслідок іншої тяжкої хвороби подається до суду начальником органу або установи виконання покарань з одночасним поданням до суду висновком лікарської комісії й особової справи засудженого. Водночас відсутність висновку комісії унеможливлює отримання засудженим вказаних подань.
З вказаною практикою суду не можливо погодитись, оскільки зміст ч. 1 ст. 539 КПК України, крім інших осіб, надає право засудженому звернутися з клопотанням про розв'язання питань, які виникають під час виконання вироків, а п. 1 ч. 2 цієї ж правової норми вказує, що клопотання про розв'язання питання, пов’язаного з виконанням вироку, подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, в разі необхідності розв'язання питань, передбачених, зокрема, у п. 6 ч. 1 ст. 537 КПК України.
Отже, посилання судів як на підставу відмови в задоволенні клопотань засуджених на підставі ст. 154 КВК України, яка, встановила право звернутися з поданням про звільнення засудженого від відбування покарання у зв'язку з тяжкою хронічною хворобою лише керівника кримінально-виконавчої установи за місцем відбування покарання не ґрунтується на чинних кримінальних процесуальних нормах, вказаних вище, а просте тлумачення вказаної правової норми дає достатньо підстав визнати, що вона не обмежує і не може обмежувати права інших учасників кримінального провадження в ході виконання вироку, бо ці права прямо передбачені в чинних нормах КПК України, вказаних вище.
Вищевказане безумовно порушує права засуджених на дострокове звільнення за хворобою, та призводить до підвищення рівня смертності смерті в установах виконання покарань.
Тим більше, що практика Європейського суду з прав людини застосовує зовсім інші критерії щодо сумісності стану здоров’я ув’язненого та умов його тримання.
Крім цього, Європейським судом з прав людини у п. 94. рішення ЄСПЛ по справі «Мельник проти України» (N 72286/01) від 28 березня 2006 року, вказано, що трьома складниками, які необхідно розглядати щодо сумісності стану здоров’я ув’язненого та умов його тримання, є: 1) медичний стан в’язня; 2) адекватність медичної допомоги та піклування, яка надається в умовах ув’язнення; 3) доцільність ув’язнення з огляду на стан здоров’я в’язня.
Потрібно наголосити, що представникам засуджених які мають тяжкі захворювання, не слід чекати подань, чи настання часу, коли їх хвороба набуде рівня який буде підставою для надання висновку, оскільки як засвідчує практика автора, після досягання відповідного рівня хвороби, стан здоров’я засуджених починає різко погіршуватись, та до моменту розгляду справи судом ув’язнений може просто не дожити. Що не відповідає вимогам ст. 3 Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров’я, визнаються найвищою соціальною цінністю, та ст. 50 КК України, згідно з якою метою покарання не є катування, або позбавлення особи життя, а є виправлення та запобігання скоєння нових злочинів.
Щодо адекватності наданої медичної допомоги, то сам стан здоров’я та його погіршення може бути підставою визнання неадекватності медичної допомоги, доцільно також витребувати інформацію про порядок лікування засудженого, наявність ліків та обладнання, а недоцільність ув’язнення підтверджується тяжкою хворобою ув’язненого, через яку він втратив суспільну небезпечність, та можливість вчиняти нові злочини.
Наприклад, автор наведе власну практику, коли йому вдалося звільнити хворого засудженого, попри відсутність висновку спеціальної лікарської комісії та відмову суду першої інстанції. Складнощі справі додало, й те що у зв'язку з реформуванням ДПТСУ наприкінці 2016 року на території установ виконання покарань спеціальні лікарські комісії перестали діяти. У зв’язку з цим упродовж першої половини 2017 року матеріали щодо засуджених на засіданнях спеціальної лікарської комісії не розглядалися.
Крім цього, в новостворених органах міжрегіональних управлінь з питань виконання покарань та пробації були відсутні керівні документи з питання організації спеціальних лікарських комісій у складі вказаних управлінь.
Повертаючись до справи, ув’язнений К. державної установи "Снігурівська виправна колонія №5 - спеціалізована туберкульозна лікарня" у 2017 році отримав першу Б групу інвалідності та йому було підтверджено діагноз: ВІЛ - інфекція 4 клінічна стадія та хронічне обструктивне захворювання легень ІІ-ІІІ ст.
Вищевказаним засудженим було самостійно скеровано до суду заяву про звільнення від відбування покарання в порядку ст. 84 КК України, оскільки спеціальна лікарська комісія установ виконання покарань на той час не діяла та судом першої інстанції йому було відмовлено в задоволенні заяві.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, було оскаржено ухвалу до апеляційного суду Миколаївської області. Апеляційний суд Миколаївської області ухвалою від 15.06.2017 звільнив вказаного засудженого від відбування покарання за хворобою, при цьому суд зазначив, що, стан засудженого К. є важким, медична допомога що надавалась (надається) засудженому в умовах позбавлення волі не може вважатися адекватною, бо за час перебування в місцях несвободи в нього з’явився ряд нових хвороб, і загальний стан його здоров’я з кожною добою погіршується і загрожує його життю, з огляду стан здоров’я, засуджений втратив суспільну небезпечність.
Отже, вирішувати, чи продовжують існувати підстави для перебування в місцях позбавлення волі, необхідно з урахуванням ситуації кожного окремого ув’язненого.
Андрій Саченко, адвокат, партнер юридичної компанії "RELIANCE" практик вирішення судових спорів та кримінального права, адвокат Ради адвокатів Миколаївської області, атестований лектором із підвищення кваліфікації адвокатів України, автор книг юридичної спрямованості, лауреат Всеукраїнського незалежного публічного конкурсу "Адвокат року 2023" в номінації "Кримінальне право". З 2024 року призначений регіональним представником комітету медичного та фармацевтичного права і біоетики НААУ України.