Посвідчення правочину та засвідчення справжності підпису на документах у нотаріальній практиці є ключовими аспектами забезпечення законності угод. Проте існує серйозна практична проблема застосування цих нотаріальних дій при розпорядженні нерухомістю, на яку розповсюджується право спільної сумісної власності, зокрема подружжя, що зрештою може призвести до недійсності правочину. Наразі затверджений Міністерством юстиції України Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок) в цій частині не відповідає положенням Цивільного та Сімейного кодексів України (далі — ЦК України / СК України) та призводить до правової невизначеності. Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! 15 березня 2023 року Верховний Суд постановив окрему ухвалу у справі № 688/4803/18, якою проінформував Міністерство юстиції України про цю невідповідність та рекомендував вирішити питання про внесення змін до Порядку. Виявлена Верховним Судом колізія полягає в тому, що СК України в розрізі правового регулювання здійснення права спільної сумісної власності, визначеного абз. 3 ч. 2 ст. 369 ЦК України, передбачає, що згода одного з подружжя на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації, має бути нотаріально посвідчена (абз. 2 ч. 3 ст. 65). Водночас Порядок встановлює вимогу засвідчення саме справжності підпису одного з подружжя на заяві про таку згоду (абз. 1 пп. 4.2 п. 4 гл. 1 розд. ІІ). Це призводить до того, що нотаріуси, діючи відповідно до Порядку, не забезпечують належного нотаріального посвідчення такої згоди, що суперечить вимогам СК України. Отже, є практична проблема, коли процедурний нормативно-правовий акт містить суперечності з законодавчим актом, який регулює матеріальну сторону відносин. Це впливає на правозастосовну діяльність нотаріусів та створює ризики правової невизначеності для сторін правочинів. Для розуміння природи цієї колізії доцільно розглянути ключові особливості нотаріальних дій у контексті чинного законодавства. Посвідчення vs засвідчення: у чому різниця? Наразі нотаріальне законодавство України розрізняє нотаріальні дії з: посвідчення правочину (п. 1 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про нотаріат»). При цьому, нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України (ч. 3 ст. 209 ЦК України); засвідчення справжності підпису на документах (п. 11 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про нотаріат»). При вчиненні нотаріальної дії з засвідчення справжності підпису на правочині, на відміну від дії з посвідчення правочину — нотаріус не встановлює дійсний намір та волю особи на вчинення такого правочину. Засвідчення справжності підпису на документах забезпечує лише доказовість того факту, що підпис зроблено певною особою. Здійснення засвідчення справжності підпису на документах не спрямоване на підтвердження змісту документів. Враховуючи те, що згода одного із співвласників на розпорядження спільним сумісним майном є одностороннім правочином, при вчиненні якого воля виражається однією стороною, на такий правочин поширюються загальні норми про правочини, зокрема щодо необхідності його нотаріального посвідчення. Зазначене також підтверджується абз. 3 ч. 2 ст. 369 ЦК України, де вказано, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Отже, посвідчення правочину є комплексною нотаріальною дією, що включає перевірку нотаріусом відповідності волевиявлення сторін нормам закону, аналіз їх намірів, а також роз’яснення наслідків укладення правочину. Засвідчення ж справжності підпису має значно вужчий обсяг: нотаріус лише підтверджує, що підпис на документі зроблено конкретною особою, не аналізуючи зміст документа чи волевиявлення. Ризики та наслідки Неправильна нотаріальна дія у формі засвідчення справжності підпису замість посвідчення правочину може спричинити суттєві ризики. Зокрема, особа, яка підписує згоду, може не усвідомлювати її наслідків, оскільки нотаріус при засвідченні справжності підпису не роз’яснює правових наслідків такого документа та не перевіряє волевиявлення особи. Окрім того, у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину, такий правочин є нікчемним (ч. 1 ст. 219 ЦК України). Ключове значення у дійсності правочину щодо розпорядження спільним майном є згода співвласників, проте порушення порядку посвідчення згоди спричиняє її нікчемність не тому, що формально необхідно дотримуватися процедурних вимог, а тому, що дотримання цих вимог є способом засвідчення волі співвласників. В іншому випадку, коли порядок такого посвідчення порушено, то не можна вважати, що така згода відповідає дійсній волі співвласників. Дотримання волевиявлення співвласників здійснюється шляхом нотаріальних дій, і формалізований підхід щодо таких дій є гарантією цього волевиявлення. Також нікчемність згоди іншого співвласника на укладення правочину щодо розпорядження спільним майном позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном і зумовлює недійсність такого правочину. При цьому суд, якщо виявить нікчемність правочину при розгляді спору, має її враховувати за власною ініціативою навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Що далі? Попри те, що Верховний Суд виявив цю проблему ще у 2023 році, Міністерство юстиції досі не усунуло зазначені суперечності. Правова невизначеність у сфері нотаріальних дій, пов’язана із посвідченням та засвідченням згоди співвласника майна, потребує невідкладного вирішення. Міністерство юстиції має вжити заходів для усунення суперечностей, аби забезпечити дотримання прав та законних інтересів сторін правочинів. Чітке регулювання нотаріальних дій сприятиме захисту прав співвласників та забезпеченню правової визначеності.
31 січня 2025, 14:53