У межах публікації пропонується огляд міжнародно визнаного сприйняття арбітражу як способу вирішення спорів, природи та характеру взаємодії між національними судами й арбітражем, контрольної функції суду щодо забезпечення неупередженості та незалежності арбітражного розгляду. Крізь призму актуального правотворення і правозастосування досліджуються повноваження судів щодо відмови у визнанні й виконанні арбітражних рішень, їх скасування судами з мотивів невідповідності арбітражного розгляду таким вимогам. Висвітлюється актуальна позиція Верховного Суду щодо дискусійної проблематики, а також аргументується орієнтуюча роль касаційного суду в утвердженні та розвитку арбітражу в Україні.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Читайте також: «Judicial Oversight of the Impartiality and Independence of Arbitration in Ukraine: The Guiding Position of the Supreme Court».
У публікації поняття «арбітраж» має узагальнене застосування та охоплює поняття «міжнародний арбітраж», «міжнародний комерційний арбітраж», «національний арбітраж», «арбітражний суд», «арбітражний трибунал», «арбітражний процес», «третейський суд», «третейський розгляд» — окремо, взаємозамінно, незалежно від рівня регулювання.
Природа арбітражу
Глобальна довіра до арбітражу як альтернативного способу вирішення спорів продовжує зростати на тлі неспроможності національних судових систем повною мірою задовольнити практичні потреби опонуючих сторін у вирішенні динамічних спорів (переважно комерційних). Якщо актуальний стан додатково зумовлений політичною нестабільністю, тривалими судовими розглядами, ризиками впливу на суд, то пошуки альтернативних шляхів розв’язання суперечок є природними.
Як, власне, і суд, арбітраж є форумом для вирішення спорів, який, однак, функціонує з істотними відмінностями форми та змісту, що зазвичай трактуються як його переваги. Так, арбітраж приваблює гнучкістю проєктування процедурних правил вирішення спору, можливістю обрання арбітрів, місця розгляду, попередження або вирішення чисельних перепон, які можуть виникати під час розгляду спору. Швидкість вирішення спору арбітражем, конфіденційність матеріалів, відсутність права на апеляційне оскарження (за винятками) та, зрештою, можливість виконання арбітражного рішення як на національному рівні, так і у більшості держав світу на підставі Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року[1] є визначальними факторами формування довіри до арбітражу. У порівнянні ціни питання важко висловитися однозначно: у деяких юрисдикціях судові процедури навіть перевищують вартість міжнародного арбітражу (хоча загалом арбітраж вважається більш вартісним «задоволенням»).
Державні суди, безумовно, мають свої переваги над приватним арбітражем, які заслуговують на окреме дослідження. Проте ця публікація не про протистояння: було б помилковим стверджувати, що арбітраж і суди перебувають у площині агресивної конкуренції: як і суди, арбітражі відомі з давніх часів[2], а наразі ці паралельні системи співпрацюють пліч-о-пліч у всіх цивілізованих державах із високим рівнем правової культури, доповнюючи арсенал засобів вирішення спорів або віднайдення компромісів між конфліктуючими сторонами.
Арбітраж і суди
У розрізі функціональної складової роль національних судів щодо арбітражів пояснюється через категорії «асистування», «допомога» або «контроль». Тобто суд не підміняє собою арбітраж, не втручається у розсуд арбітра щодо вирішення спору по суті, а має тільки завдання сприяти арбітру у вирішенні поставлених перед ним завдань або вчиняти дії на досягнення завдань арбітражного процесу загалом.
Так, покладаючись на державний примус, суд у першому випадку може сприяти арбітражному трибуналу в забезпеченні доказів або позову[3] (допоміжна функція). У другому випадку суди, якщо це передбачено відповідними правилами, можуть реагувати на звернення сторони арбітражного розгляду, які стосуються забезпечення належної арбітражної процедури (контрольна функція). Йдеться і про можливість національних судів реагувати на порушення вимог щодо неупередженості та незалежності арбітражного розгляду, впливати на формування складу арбітражного трибуналу, де без допомоги суду це питання не може бути вирішеним.
Така модель взаємодії між судом та арбітражем (зокрема судовий контроль за формуванням арбітражного трибуналу) планомірно утверджується у світі останні 100 років (щонайменше з 1927-го)[4] та переважно втілюється у різних юрисдикціях на основі модельного закону ЮНСІТРАЛ «Про міжнародний комерційний арбітраж». Поряд із тим, що у ст. 5 цього акта передбачено, що суди не повинні втручатися в арбітражний процес, одночасно встановлюються винятки з правила (далі — Модельний закон)[5] на забезпечення завдань арбітражного розгляду. Такими самими ідеями пронизані Правила ЮНСІТРАЛ щодо арбітражного розгляду (ad hoc)[6].
З огляду на те, що згадані акти ЮНСІТРАЛ є модельними та мають рекомендаційну природу (soft law), вони або ж надалі дублювалися у вигляді законів на рівні окремих держав, або, як у випадку з Великою Британією та місцевим законом про арбітраж[7], державами приймалися окремі законодавчі акти на регулювання арбітражного процесу. Проте навіть за умови формально відособленого законодавчого регулювання у цій сфері держави у нормативних актах відтворюють цю саму концепцію та логіку відносин між судами та арбітражем.
З відновленням державності у 1991 році Україною задекларовано рух на сприйняття рекомендацій ЮНСІТРАЛ і невдовзі адаптована класична модель як щодо третейського суду (діяльність якого врегульована Законом України «Про третейські суди»[8]), так і міжнародного арбітражу (регламентується Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» 1994 року[9]) законодавство пронизане нормами, якими гарантовано, що суд не втручається в арбітражний розгляд, а здійснює, по суті, допоміжну або контрольну функцію відносно арбітражного розгляду.
Також слід зазначити, що чинні процесуальні кодекси, за загальним правилом, не передбачають можливість оскарження третейських (арбітражних) рішень до суду з мотивів помилкового вирішення арбітрами спору. Оскарження передбачене тільки в окремих випадках, які, зокрема, пов’язуються з порушенням процедури арбітражного розгляду. Щодо міжнародного арбітражу, суд в Україні, як і більшості держав світу, має повноваження скасувати арбітражне рішення, якщо вбачатиме, що ним порушується публічний порядок (ст. 459, 460 ЦПК[10], ст. 350 ГПК[11]).
Неупередженість і незалежність арбітражу
Властивість неупередженості (impartiality) арбітражного розгляду (що іноді чергується або доповнюється у різних актах і правилах вимогами до незалежності (independence), безсторонності (neutrality) — фундаментальний принцип арбітражу, без забезпечення якого на практиці ідея альтернативного вирішення спорів не могла б мати успішної реалізації.
Не вдаючись до термінологічних екскурсів, слід у цілях цієї публікації тільки звернути увагу на таке: якщо принцип неупередженості, по суті, означає відсутність суб’єктивної упередженості або прихильності арбітра до будь-якої сторони (суб’єктивний критерій), то стан незалежності — відсутність зовнішніх впливів, зв’язків чи відносин, які могли б вплинути на арбітра (об’єктивний критерій).
Модельний закон ЮНСІТРАЛ щодо цього передбачає необхідність дотримання стану неупередженості та незалежності арбітра як на стадії формування трибуналу, так і протягом арбітражного розгляду, з чим і пов’язує правила формування складу арбітражного трибуналу, встановлює вимогу до повідомлення арбітрами про наявність конфлікту інтересів, гарантує право сторін на заявлення відводів. Так, цим актом у ст. 12 передбачено, що «арбітр повинен повідомляти про будь-які обставини, які потенційно можуть засвідчувати наявність виправданих сумнівів відносно його неупередженості та незалежності»[12].
Ці самі постулати втілені у законах держав і правилах арбітражних інституцій. На прикладі Великої Британії вимога до неупередженості арбітражу визначена серед принципів правового регулювання відносин, які виникають у сфері арбітражу[13], забезпечення неупередженості визначено обов’язком арбітра[14], а національний суд наділений контрольними повноваженнями відвести арбітра від арбітражного розгляду за заявою сторін, якщо є обставини, які породжують виправдані сумніви у його неупередженості[15].
Подібно до викладеного вимоги до формування неупередженого та незалежного арбітражного трибуналу міститься у правилах відомих арбітражних інституцій: Лондонського арбітражного суду[16], Арбітражного суду Міжнародної торговельної палати[17], Міжнародного центру вирішення спорів у Сингапурі[18] тощо.
Важливо зазначити, що наразі всі дискусії щодо того, чи повинен арбітр бути неупередженим (незалежним) для того, щоб арбітражний розгляд кваліфікувався як такий, що відповідає природі арбітражу, закону та публічному порядку держав (а рішення арбітражного трибуналу таким, що може бути виконане), вичерпані. Станом на сьогодні обговорення тривають тільки щодо підходів до кваліфікації тих чи інших дій, подій, обставин, життєвих випадків, зв’язків між людьми та організаціями як таких, що можуть вказувати підстави для відводу арбітра та запускати процедуру, відповідно до якої останній повинен повідомляти про свій потенційний конфлікт інтересів.
Міжнародне співтовариство сформувало щодо цього відповідні дороговкази, які застосовуються на практиці як арбітражними трибуналами, так і національними судами. Ще у 2014 році Міжнародною асоціацією адвокатів було розроблено прогресивний документ — «Керівництво щодо конфлікту інтересів у міжнародному арбітражі»[19], яким узагальнено критерії для віднесення тих чи інших життєвих випадків до таких, що можуть мати вплив на відведення арбітра від розгляду. Так, наявність одних обставин пов’язується цим актом з виникненням у арбітрів обов’язку повідомляти про їх існування сторонам у розрізі потенціалу. А наявність інших засвідчує, що такого обов’язку не виникає, оскільки ризик конфлікту інтересів відсутній.
Контроль за неупередженістю арбітражу
Різні арбітражні інституції передбачають дещо відмінні правила відводу арбітра. Що також слід приймати до уваги — державам притаманні специфічні підходи до нормативного регулювання контрольних функцій судів щодо арбітражів. За загальним правилом, за наявності сумнівів у неупередженості чи незалежності арбітра, заява про відвід може адресуватися стороною арбітражному трибуналу безпосередньо. У разі відмови у її задоволенні наступна стадія — подання заяви про відвід арбітра до національного суду або іншого органу[20] (як правило, до керівництва арбітражної інституції).
Питання про те, чи за наслідком відмови у задоволенні першої заяви про відвід сторона може звернутися до національного суду, вирішується неоднаково. Так, правилами Лондонського арбітражного суду передбачено, що питання відводу арбітрів вирішуються цією арбітражною інституцією[21]. Проте це не означає, що особа позбавлена права звернення до суду за місцем арбітражу у порядку закону держави арбітражу (lex arbitri). Тому відповідно до профільних законів Великої Британії[22] (чи Франції[23]), якими врегульовано арбітраж у цих державах, допускається задіювання судів для перевірки обґрунтованості відмови у задоволенні заяви про відвід арбітра ще на стадії арбітражного розгляду.
В Україні ці питання регулюються дещо інакше. Наприклад, не до суду, а до компетенції президента Торгово-промислової палати України віднесено вирішення питання про відвід арбітра за заявою учасника арбітражного розгляду, а його рішення не підлягають оскарженню (ст.ст. 6, 13 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»[24]). Ця логіка не те що є неузгодженою з міжнародними стандартами (Модельний закон ЮНСІТРАЛ передбачає право держав на самостійне визначення контрольного органу, яким може бути суд або інший компетентний орган)[25], але виникає питання: чи таке правило сприяє довірі до арбітражу?
Отже, контрольна функція українського суду за неупередженістю та незалежністю арбітражу не втілюється на стадії арбітражного розгляду. Тобто національні суди не реалізують превентивні заходи, які, можуть виявитися доцільними. Натомість такі контрольні функції суду в Україні реалізуються вже після винесення арбітражного рішення — на стадії його визнання, виконання, оскарження зацікавленою стороною.
Судовий контроль на стадії визнання та виконання арбітражного рішення
За правилами ст. 56 Закону України «Про третейські суди» виконання рішення третейського суду відбувається у шляхом видачі виконавчого документа національним судом. Однією з підстав для відмови у його видачі є встановлення того, що склад третейського суду у справі не відповідав вимогам закону.
Зі свого боку ст.ст. 18, 19 Закону України «Про третейські суди» передбачається, що третейським суддею не може бути призначена чи обрана особа, яка прямо чи опосередковано не заінтересована в результаті вирішення спору; третейський суддя не може брати участі у розгляді справи, а після його призначення чи обрання підлягає відводу чи самовідводу: якщо він особисто чи опосередковано заінтересований у результаті розгляду справи; якщо він є родичем однієї зі сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, або перебуває з цими особами чи сторонами в особливих стосунках; у разі встановлення стороною обставин, які дають їй підстави вважати упередженим або необ’єктивним ставлення третейського судді до справи, про яке сторона дізналася після його обрання чи призначення.
У визнанні та виконанні арбітражного рішення може бути підсумково відмовлено, якщо склад третейського суду не відповідав угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідав закону тієї держави, де мав місце арбітраж (ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», ст. 478 ЦПК).
Судовий контроль на стадії оскарження арбітражного рішення
Підставою оскарження арбітражного (третейського) рішення та його скасування є, серед іншого, порушення вимог до формування складу арбітражного трибуналу (ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», ст. 51 Закону України «Про третейські суди», ст. 350 ГПК, ст. 459 ЦПК).
Підсумовуючи цю частину, слід зазначити, що залежно від того чи іншого правового регулювання контрольні функції суду щодо неупередженості або незалежності арбітражу можуть здійснюватися на стадії арбітражного розгляду та/або вже за наслідком прийняття арбітражем відповідного рішення. Підстави для судового контролю на постарбітражній стадії синхронізовані зі ст. 5 (d) Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень[26] і відповідають міжнародним стандартам.
Орієнтуюча позиція Верховного Суду
Непересічний інтерес у розрізі дискусійної проблематики викликав нещодавній розгляд Верховним Судом скарги щодо скасування арбітражного (третейського) рішення з огляду на порушення вимог неупередженості та незалежності арбітра (третейського судді) у справі[27]. Для зручності сприйняття обставини та висновки надаються у зведеному та узагальненому вигляді:
1. На території України та у межах компетенції Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Асоціація юридичних фірм України» (Арбітражний суд) відбувся розгляд спору про стягнення збитків і штрафів за договорами позики, а за підсумками розгляду, було ухвалено рішення на користь позивача.
2. Відповідач звернувся до Київського апеляційного суду (компетентний суд) із заявою про скасування такого рішення, однак ця спроба не мала успіху. Ця ж сторона процесу надалі звернулася з відповідною скаргою до Верховного Суду як апеляційного, посилаючись, серед іншого, на те, що арбітр є заінтересованою особою у справі. Відповідач мотивував цю позицію так (скорочено[28]):
- спірні договори підписані Представником;
- Представник є віцепрезидентом Асоціації;
- Представник є співзасновником, старшим партнером Фірми;
- фірма є одним із засновників Асоціації;
- Асоціація є засновником Арбітражного суду;
- арбітражний суддя є одним із бенефіціарних власників Асоціації.
3. Отже, на переконання відповідача, третейський (арбітражний) суддя, який є одним із бенефіціарів Асоціації, пов’язаний із співзасновником та віцепрезидентом фірми (який підписав договори позики), був заінтересований у позитивному вирішенні справи. Натомість опоненти висловлювали думку про недоведеність обставин заінтересованості та наголошували, що відповідач вже реалізував право на відвід перед арбітражем (третейським судом), однак така заява не була задоволена.
4. Важливість рішення Верховного Суду у цій справі зумовлена не тільки тим, що Суд надав ретельну оцінку висловленим аргументам у розрізі підстав для відводу арбітра, але заснував свої висновки через утвердження усталених у міжнародному співтоваристві засад арбітражу, формуючи такі позиції:
По-перше, Судом наголошено, що під час розгляду заяви про скасування рішення арбітражного суду не здійснюється оцінка його законності й обґрунтованості; суд має компетенцію тільки на встановлення відсутності або наявності підстав для його скасування, визначених законом. Тобто підтримано правозастосування, яке наразі характерне для провідних правових держав ринкової економіки.
По-друге, Суд виснував, що арбітражний трибунал самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи (узагальнено висновки Верховного Суду у справах за подібними правовідносинами, зокрема у постановах від 8 лютого 2024 року у справі №824/138/23, від 19 жовтня 2023 року у справі №824/30/23, від 7 вересня 2023 року у справі №824/7/23 та від 14 березня 2024 року у справі №824/121/23). Цей висновок слід також сприймати з ентузіазмом, оскільки так в Україні утверджено загальновизнаний у міжнародному праві принцип Kompetenz-Kompetenz.
По-третє, Суд погодився з тим, що передача спору до арбітражного суду, як і вибір сторонами арбітрів, ґрунтується на договірному положенні сторін. Суд вказав, що вирішуючи питання, пов’язані зі складом арбітражу, слід ретельно досліджувати відповідні положення регламенту відповідного арбітражного інституту та угоди між сторонами, якою спір було передано на вирішення до арбітражу. Цим самим Верховний Суд сигналізував підтримку втіленню національною судовою системою України поваги до принципу Party Autonomy, що є основоположним принципом в архітектурі міжнародного арбітражу;
По-четверте, суд адаптував до фактичної ситуації висновки Конституційного Суду України, які слід розуміти як правила, відповідно до яких функціонування третейських (арбітражних) судів в Україні та можливість передання на їх розгляд спорів у сфері цивільних і господарських правовідносин ґрунтується не лише на принципах національного, але й міжнародного права[29].
5. Констатуючи, що неупередженість, безсторонність судді третейського суду під час розгляду справи є запорукою об’єктивного, а отже, і справедливого розгляду справи та забезпечення рівності прав сторін спору, Верховний Суд насамперед виходив із положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року й рішень ЄСПЛ та конкретизував, що:
- третейський суд відповідає поняттю «суд», а тому, здійснюючи свою діяльність, повинен дотримуватися встановлених такою нормою гарантій[30];
- формулювання «суд, встановлений законом» стосується не тільки правових засад судочинства, але й законності складу суду[31];
- справедливий і неупереджений розгляд спору неможливий без урахування принципу об’єктивності вирішення спору[32];
- неупередженість має забезпечуватися як в суб’єктивному плані третейським суддею в межах формування переконання під час розгляду справи, так і за допомогою формування об’єктивних стандартів неупередженості шляхом заборони одночасного виконання функцій сторони і судді у одній і тій самій справі[33];
- попри те, що безсторонність зазвичай означає відсутність упередження чи схильності, її відсутність чи навпаки наявність може бути перевірена різними способами відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції (у цьому контексті можна провести розмежування між суб’єктивним підходом, що відображає особисті переконання конкретного судді з конкретної справи, і об’єктивним підходом, який визначає, чи були достатні гарантії, щоб виключити будь-який сумнів щодо цього[34]);
- відповідно до об’єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності[35];
- об’єктивний критерій в основному стосується ієрархічних чи інших зв’язків між суддею та іншими учасниками процесу[36];
- у кожній окремій справі слід вирішувати, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу та ступінь, що свідчать про небезсторонність суду[37].
6. Надаючи оцінку доводам щодо позбавлення арбітражного (третейського) процесу ознак неупередженості й незалежності, Верховний Суд зорієнтував судову практику на те, що засади арбітражу визначені на міжнародному рівні. У світлі такого сприйняття Суд вказав, що однією із засад забезпечення справедливого вирішення спорів є впровадження на міжнародному рівні механізмів розкриття інформації, призначених для ідентифікації конфлікту інтересів у арбітражному спорі (з віднесенням до такої інформації щодо існування професійних, службових, особистих, інших зв’язків між арбітром та сторонами спору).
7. З посиланням на ст. 9 Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ[38] Суд зауважив, що арбітр повідомляє тим, хто звертається до нього у зв’язку з можливим його призначенням будь-які обставини, які можуть викликати виправдані сумніви щодо його неупередженості або незалежності.
8. З посиланням на згадане вище Керівництво міжнародної асоціації адвокатів щодо конфлікту інтересів у міжнародному арбітражі[39] Суд у цьому спорі звернув увагу сторін на існування порядку розкриття інформації щодо конфлікту інтересів у арбітражі. Зокрема, таким актом визначено переліки випадків, що можуть свідчити про конфлікт інтересів і мають прийматися до уваги для визначення наявності чи відсутності підстав для відводу арбітра («Червоний перелік», «Помаранчевий перелік» і «Зелений перелік»).
9. Відносно вимог до розкриття інформації щодо потенційного конфлікту інтересів Судом конкретизовано, що «Червоний перелік» складається з двох частин: перелік, відмова від застосування якого в арбітражі не допускається (Загальні стандарти 2 (d) і 4 (b)), і перелік, відмова від застосування якого допускається (див. Загальний стандарт 4 (с)). У такому разі особа може виступати в ролі арбітра лише за умови отримання безумовного підтвердження від сторін про їх згоду на вирішення спору цим арбітром за наслідком повідомлення відомостей про наявність конфлікту інтересів у такої особи.
10. Відмова від застосування «Червоного переліку» не допускається, зокрема, відносно таких фактичних обставин, які присутні під час арбітражу: сторона й арбітр тотожні або арбітр є уповноваженим представником чи співробітником особи, яка є стороною арбітражного розгляду (1.1); арбітр є менеджером, директором або членом наглядової ради чи має контролюючий вплив на одну зі сторін або особа має пряму економічну зацікавленість у рішенні, яке буде прийнято в арбітражному розгляді (1.2); арбітр має суттєвий фінансовий або особистий інтерес щодо однієї зі сторін або підсумків розгляду (1.3); арбітр або його (її) фірма регулярно консультує сторону чи афілійовану особу сторони, яка його призначила, і арбітр або його (її) фірма отримують із цього істотний фінансовий дохід тощо.
11. Відмова від застосування «Червоного переліку» допускається, зокрема, якщо: арбітр представляє інтереси або консультує юриста чи юридичну фірму, що діє як юридичний представник однієї зі сторін (2.3.2); арбітр є юристом тієї самої юридичної фірми, що і юридичний представник однієї зі сторін (2.3.3); арбітр регулярно консультує одну зі сторін або афілійовану особу однієї зі сторін, проте ні сам арбітр, ні його (її) фірма не отримують із цього істотних фінансових доходів (2.3.7) тощо.
12. Зрештою, як можливо інтерпретувати рішення ВС, для встановлення того, чи арбітражний розгляд був неупередженим та незалежним, необхідно з’ясовувати, чи було забезпечено достатні гарантії для виключення сумнівів щодо наявності таких обставин із урахуванням критеріїв і стандартів, сформованих, зокрема, щодо ідентифікації наявності конфлікту інтересів.
13. У справі, яка піддається огляду, Колегія суддів встановила, що відповідно до інформації, відображеної у витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців і громадських формувань, одним із засновників Асоціації є Фірма, а одним із бенефіціарних власників Асоціації — третейський суддя (його частка становить 50%). При цьому з відкритих даних вбачається, що представник позивача (який підписав спірні договори) є старшим партнером Фірми. Отже, як підсумував суд, на час арбітражного розгляду була ціла низка факторів, які свідчили про наявність професійних та організаційних зв’язків між зазначеним вище колом суб’єктів, отже, арбітр на підставі приписів ст.ст. 19, 20 Закону України «Про третейські суди» та Регламенту арбітражної інституції зобов’язаний був заявити самовідвід.
14. При цьому, як вбачається з цієї справи, Голова Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Асоціація юридичних фірм України» спрямовував лист, у якому зазначається про розгляд кандидатури арбітра для призначення з метою вирішення вказаного спору. У листі цій особі було запропоновано повідомити про відповідність його вимогам, передбаченим законом, і наявність обставин, які є підставами для відводу чи самовідводу шляхом підписання та подання декларації. У відповідь особою надано лист разом із декларацією, за змістом якої зазначено про відповідність вимогам, передбаченим законом; відсутність будь-яких обставин, які, на думку розумної та належним способом поінформованої особи, можуть викликати обґрунтовані сумніви щодо її неупередженості чи незалежності.
15. Попри викладене, Верховний Суд констатував, що встановленими обставинами справи підтверджено порушення третейським (арбітражним) судом стандарту об’єктивності, заснованого на розумній оцінці доказів, оскільки, оцінюючи факти у цій справі, сторонній спостерігач зробив би висновок про те, що відносини між третейським суддею (арбітром), представником сторони та Фірмою створили упередженість, тому з огляду на характер професійних (організаційних) зв’язків арбітр зобов’язаний був розкрити цей зв’язок, чого у цьому випадку не вчинив.
16. Щодо доводів опонентів відповідача про те, що питання про відвід арбітра вже було предметом розгляду в арбітражному суді і голова арбітражної інституції, який розглядав вказане питання, не вбачав підстав для задоволення заяви про відвід судді, то такі доводи судом відкинуто з посиланням на те, що висновок про необґрунтованість заяви про відвід вчинено передчасно та без дослідження у повному обсязі всіх обставин, зазначених для такого відводу. Отже, слід на практиці сприйняти ситуацію такою, як вона є: доводи перед судами про те, що питання відводу «вже розглядалося» арбітражним судом, не працюватимуть. Ба більше, в цьому, як і наголошувалося вище, полягає контрольна функція суду щодо арбітражу.
17. У результаті Колегія суду підсумувала, що під час розгляду справи арбітр повинен бути не тільки реально вільним від будь-якого невідповідного зв’язку, упередженості або впливу, але він повинен бути вільним від цього і в очах розумного спостерігача. Тому для уникнення формування у стороннього спостерігача враження щодо можливої упередженості судді під час розгляду спору арбітр повинен був довести до відома сторін спору наявність обставин, які можуть свідчити про наявність конфлікту інтересів, а у разі неможливості його врегулювання шляхом розкриття такої інформації та відсутності явної готовності сторін дозволити такій особі виступити як арбітр — заявити самовідвід.
Висновки
1. В Україні введено в дію законодавчі норми, якими регламентується організація та функціонування арбітражу. Водночас утвердження та популяризація цього альтернативного способу вирішення спорів на національному рівні перебуває у залежності вже не так від якості нормативного регулювання, як від формування довіри суспільства до арбітражу (арбітра, арбітражної інституції, арбітражного розгляду).
2. Якщо арбітраж не забезпечує вищий відносно державних інституцій (судів) рівень довіри сторін до розгляду та вирішення спору (у контексті неупередженості, безсторонності, незалежності), перспективи для переконання конфліктуючих сторін щодо передачі їхніх спорів на вирішення арбітражного трибуналу примарні.
3. За умови відсутності належного ступеня довіри до арбітражного розгляду питання швидкості вирішення спору, хоча і має вагоме значення, буде і надалі сприйматися фактором, який не є визначальним для утвердження арбітражу в Україні.
4. Національні суди, не втручаючись у арбітражний розгляд, за своїм призначенням виконують допоміжну та контрольну функції щодо арбітражу. В частині контрольних функцій судів відносно арбітражу в Україні необхідні законодавчі зміни, які уможливлять звернення сторін щодо відведення арбітра безпосередньо до суду ще на стадії арбітражного розгляду та до винесення арбітражного рішення. Такий крок підвищить довіру до арбітражу в Україні.
5. Верховний Суд виконує важливу орієнтуючу функцію як для національної судової системи, так і учасників арбітражних процесів у частині формування дороговказів на дотримання засад арбітражного процесу, його неупередженості та незалежності. Такий підхід демонструє прогресивну роль касаційного суду в забезпеченні єдності судової практики у цій сфері, її заснуванні на принципах міжнародного права, формуванні іміджу України як дружньої до арбітражу держави.
[1] Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень — New York Arbitration Convention. Convention on the Recognition and Enforcement of Foreign Arbitral Awards. URL: https://www.newyorkconvention.org/english (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[2] Арбітраж описується Платоном у 350 році як процес формального вирішення приватних спорів, який еволюціонував відокремлено від правової системи держави — Chartered Institute of Arbitrators, International Arbitration: Module 1 – Law, Practice and Procedure (CIArb 2023) 42.
[3] Arbitration Act 1996, ss 43–44. URL: https://www.legislation.gov.uk/ukpga/1996/23/contents (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[4] Geneva Convention on the Execution of Foreign Arbitral Awards 1927, art 1(c). URL: https://treaties.un.org/doc/Treaties/1929/07/19290725%2005-48%20AM/Ch_XXII_01_1221922.pdf (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[5] United Nations Commission on International Trade Law, UNCITRAL Model Law on International Commercial Arbitration (1985), with Amendments as Adopted in 2006. URL: https://uncitral.un.org/en/texts/arbitration/modellaw/commercial_arbitration (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[6] UNCITRAL, UNCITRAL Arbitration Rules (2013, United Nations) URL: https://uncitral.un.org/en/texts/arbitration/contractualtexts/arbitration (дата звернення: 29 січня 2025 року..
[7] Arbitration Act 1996 (c 23) URL: https://www.legislation.gov.uk/ukpga/1996/23/contents (дата звернення: 26 січня 2025 року).
[8] Закон України «Про третейські суди». URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/1701-15 (дата звернення: 29 січня 2025 року..
[9] Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж». URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/4002-12 (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[10] Цивільний процесуальний кодекс України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/1618-15 (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[11] Господарський процесуальний кодекс України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/1798-12 (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[12] UNCITRAL Model Law on International Commercial Arbitration 1985, arts 11, 12. URL: https://uncitral.un.org/en/texts/arbitration/modellaw/commercial_arbitration (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[13] Arbitration Act 1996, s 1(a). URL: https://www.legislation.gov.uk/ukpga/1996/23/section/1 (дата звернення: 29 січня 2025 року.).
[14] Arbitration Act 1996, s 33(1)(a). URL: https://www.legislation.gov.uk/ukpga/1996/23/section/33 (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[15] Arbitration Act 1996, s 24(1)(a). URL: https://www.legislation.gov.uk/ukpga/1996/23/section/24 (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[16] LCIA Arbitration Rules 2020, arts 5.3–5.5. URL: https://www.lcia.org/Dispute_Resolution_Services/lcia-arbitration-rules-2020.aspx (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[17] ICC Rules of Arbitration (2021), arts 11.1–11.3. URL: https://iccwbo.org/dispute-resolution/dispute-resolution-services/arbitration/rules-procedure/2021-arbitration-rules/#block-accordion-11 (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[18] Arbitration Rules of the Singapore International Arbitration Centre (SIAC Rules, 6th Edition, 1 August 2016), art 13(4). URL: https://siac.org.sg/wp-content/uploads/2022/06/SIAC-Rules-2016-English_28-Feb-2017.pdf (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[19] International Bar Association, IBA Guidelines on Conflicts of Interest in International Arbitration (2014). URL: https://www.ibanet.org/MediaHandler?id=e2fe5e72-eb14-4bba-b10d-d33dafee8918 (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[20] UNCITRAL Model Law on International Commercial Arbitration 1985 (amended 2006), art 13. URL: https://uncitral.un.org/en/texts/arbitration/modellaw/commercial_arbitration (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[21] LCIA Arbitration Rules 2020, art 10. URL: https://www.lcia.org/Dispute_Resolution_Services/lcia-arbitration-rules-2020.aspx (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[22] Arbitration Act 1996, s 24. URL: https://www.legislation.gov.uk/ukpga/1996/23/section/24 (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[23] Code de procédure civile, arts 1456, 1458 (France). URL: https://www.legifrance.gouv.fr/codes/section_lc/LEGITEXT000006070716/LEGISCTA000006135976/#LEGISCTA000023450938 (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[24] Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (Верховна Рада України, 24 лютого 1994 року, №4002-XII) ст.ст. 6, 13. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4002-12 (дата звернення: 29 січня 2025 року.
[25] UNCITRAL Model Law on International Commercial Arbitration (Модельний закон Комісії ООН з права міжнародної торгівлі «Про міжнародний комерційний арбітраж») 1985 (amended 2006), art 13. URL: https://uncitral.un.org (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[26] New York Arbitration Convention.‘Convention on the Recognition and Enforcement of Foreign Arbitral Awards. URL: https://www.newyorkconvention.org/english (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[27] Постанова Верховного Суду від 14 листопада 2024 року у справі №824/16/24 (провадження №61-7501ав24). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123338201 (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[28] Примітка: з етичних міркувань дані учасників спору, арбітра, найменування юридичних осіб замінено на скорочення: «Арбітр», «Представник», «Асоціація», «Фірма» (повний доступ до справи з відповідними відомостями міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень — ЄДРСР)
[29] Конституційний Суд України, Рішення від 10 січня 2008 року у справі №1-рп/2008. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-08#Text (дата звернення: 29 січня 2025 року).
[30] Верховний Суд (№824/16/24): Конвенція не виключає створення арбітражних судів з метою вирішення спорів між фізичними особами; слово «суд» у п. 1 ст. 6 Конвенції не обов’язково має розумітися як суд класичного виду, інтегрований у стандартну судову систему держави: див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 8 липня 1986 року у справі «Літгоу та інші проти Великої Британії» (Lithgow and Others v. the United Kingdom) від 3 квітня 2008 року у справі «Компанія «Регент» проти України».
[31] Верховний Суд (№824/16/24): рішення від 4 травня 2000 року у справі «Бускаріні проти Сан-Марино», Європейський суд з прав людини.
[32] Верховний Суд (№824/16/24): Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року вимагає, щоб розгляд був справедливий і неупереджений.
[33] Верховний Суд (№824/16/24): mutatis mutandis рішення від 13 листопада 2007 року у справі Driza v. Albania), знаходження «.. у стані підпорядкованості службових повноважень і служби щодо однієї зі сторін» (див. mutatis mutandis рішення від 22 жовтня 1984 року у справі Sramek v. Austria).
[34] Верховний Суд (№824/16/24): mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 1 жовтня 1982 року у справі «П’єрсак проти Бельгії» (Piersack v. Belgium).
[35] Верховний Суд (№824/16/24): mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 лютого 1993 року у справі «Фей проти Австрії» (Fey v. Austria) та у справі «Ветштайн проти Швейцарії» (Wettstein v. Switzerland).
[36] Верховний Суд (№824/16/24): mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі Micallef v. Malta.
[37] Верховний Суд (№824/16/24): mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 10 червня 1996 року у справі «Пуллар проти Сполученого Королівства» (Pullarv. United Kingdom).
[38] United Nations Commission on International Trade Law, UNCITRAL Arbitration Rules (adopted 15 December 1976) UN Doc A/31/17.
[39] International Bar Association, IBA Guidelines on Conflicts of Interest in International Arbitration (2014). URL: https://www.ibanet.org/MediaHandler?id=e2fe5e72-eb14-4bba-b10d-d33dafee8918 (дата звернення: 29 січня 2025 року).