Конституційний Суд України перед масовим відходом суддів у літні відпустки видав пакет із трьох рішень внаслідок розгляду конституційних скарг Бівалькевича, Одінцової, Кременчуцького і Павлика. Справи вийшли доволі різноплановими та неоднозначними, а система їх аргументування Судом є своєрідною.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Загальне враження: рішення стали більш обґрунтованими, але Суд зловживає тактикою бортового залпу з численними цитуванням рішень ЄСПЛ і документів Венеційської комісії, не дуже вдало специфікує особливості національної правової системи, використовує старе кліше щодо розсуду законодавця через доктрину margin of appreciation.
По суті, КС далі у традиційному стилі посилається на волю законодавця, хоча вона не може бути абсолютною відповідно до засад верховенства Конституції та вірності Конституції. Зокрема, ці стандарти передбачають, що прийняті законодавчі акти мають належним чином конкретизувати та деталізувати приписи Конституції України, не викривляючи її сутності.
Далі дещо деталізовано стосовно суті рішень, які загалом є правильними:
1. У справі за скаргою Кременчуцького і Павлика Суд робить важливий висновок про взаємозв'язок ст. 55(1) і ст. 129(1)(8) Конституції у розумінні права на судовий захист: «Сутнісний зміст права на судовий захист, встановлений ч. 1 ст. 55 Конституції України, слід визначати як у зв’язку з основними засадами судочинства, визначеними приписами ч. 2 ст. 129 Конституції України, так і враховуючи зміст права на справедливий суд, визначеного у ст. 6 Конвенції».
Це важливе положення рішення № 5(ІІ)р/2021, оскільки раніше, коли скаржники наводили такий довід, то КС (особливо судді Першого сенату) достатньо часто не вбачали підстав для відкриття провадження за скаргою, вважаючи, що таке право «не закріплене» в Конституції. Насправді, тут необхідно переглянути доволі одіозну легістську позицію щодо трактування прав людини. В цьому донедавна був винний не лише КС, але й академічна спільнота. Якщо переглянути підручники з права, то часто там можна знайти звороти про юридичне «закріплення» прав людини, що насправді суперечить їх сутнісному змісту.
1.1. Це означає, що тут на засадах пропорційності слід вивчати питання, коли законодавець має передбачати право на касаційний перегляд (окрім обов'язкового апеляційного), а коли ні, оскільки специфіка окремих справ вимагатиме захисту сутнісного змісту права матеріального характеру не лише через апеляцію, але й через касацію. У рішенні № 5(ІІ)р/2021 було визнано, що захисту достатньо на рівні апеляції, але на користь цього не наводяться необхідні аргументи, а лише є послання на розсуд законодавця статті відповідно до ст. 92 Конституції. Ще раз підкреслюю, що цього недостатньо. Тут слід вказувати на особливості окремих категорій справ, сукупність процесуальних прав та обов’язків сторін справі, розподіла тягара доказування тощо.
2. У справі за скаргою Бівалькевича (рішення № 4(ІІ)р/2021), з посиланням на юридичну визначеність як компоненту верховенства права, Суд вказав, що Верховна Рада не може в законах творити правила у стилі розпорядчих дій. Справа стосувалася загального правила у Перехідних положення Закону про Нацполіцію, яке встановлювало юридичну конструкцію про попередження поліцейських про їх звільнення через скорочення штату.
2.1. Довід можна назвати сумнівним, оскільки це загальний припис для кола визначених осіб – поліцейських. Такі приписи може створювати саме законодавець. Просто такий припис не відповідає вимозі якості закону та його передбачуваності. Власне, за цими критеріями повинен був здійснюватися аналіз у цій справі.
У світлі цих стандартів верховенства права конституційна перевірка закону мала піти зовсім іншим шляхом:
- насамперед, через визначення специфіки статусу поліцейських, на яких поширюється низка обмежень та обтяжень, з огляду на це вони мають користуватися додатковими гарантіями від довільного звільнення з посади;
- зазначені заходи мають поєднуватися з міркуваннями подальшого продовження здійснення ефективної діяльності поліції, зокрема запобігання злочинності та забезпечення громадського порядку (елементарно, щоб було кому виконувати поліцейські функції);
- реформування поліції повинно бути спрямоване, передусім, на виконання зазначених вище функцій, а не вводити елементи розправи над поліцейськими працівниками, за винятком випадків вчинення злочинів проти людяності, які мають бути розслідувані належним чином;
- якщо мова йде про люстраційні заходи (хоча у скарзі це питання не зачіпалося), то тут важливо, щоб їх здійснювала незалежна і безстороння комісія на засадах індивідуалізації застосування заходів, які повинні мати тимчасовий характер та стосуватися рішень політичного характеру, в результаті яких відбувалися масові порушення прав людини.
2.2. Водночас створення своєрідних юридичних конструкцій (наприклад, «з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штату»). до того ж у режимі доволі фривольної презумпції у правовій державі є неприпустимим. У законах необхідно розписувати в основній частині конкретні правила та процедури, а не подібні загальні застереження. По суті, мова йде про регулювання процедур атестації поліцейських та заходів щодо підвищення їхнього рівня кваліфікації у сфері захисту прав людини та охорони правопорядку.
2.3. Як на мене, Трудовий кодекс до питань поліцейської служби не може бути застосований, з огляду на специфіку статусу поліцейських, сукупність обмежень та обтяжень на службі, гарантії незалежності поліцейських. Саме це КС необхідно далі розвивати у своїй юриспруденції, а не спиратися на ретроградний КЗпП.
Взагалі, аргументація рішень КС не має спиратися на приписи законів, оскільки вони є об'єктом конституційного перегляду. Іншими словами, аргументація рішень КС через приписи законів є неналежним засобом обґрунтування рішень, адже під час розгляду справи вони можуть виявитися сумнівними у світлі конституційних принципів і норм.
3. Митний кодекс прикметний значною кількістю абсолютно визначених санкцій, що суперечить призначенню юридичної відповідальності, оскільки життєві ситуації є різними, тому під час встановлення санкцій вони мають індивідуалізуватися. У справі за скаргою Одінцової (рішення № 3(ІІ)р/2021) це питання постало у площині конституційних гарантій права власності від його свавільного вилучення (ст. 41).
3.1. За загальним правилом, яке визнається в міжнародній та конституційній юриспруденції іноземних країн, вилучення власності шляхом конфіскації прирівнюється до кримінального заходу впливу і має застосовуватися лише у виняткових ситуаціях. Відповідно до таких стандартів, КС повинен уникати занадто довгих і неоднозначних формулювань, зокрема, як у п. 2.3(5) вказаного рішення: «Отже, конфіскація товарів як позбавлення права власності за ст. 471 Митного Кодексу спрямована на забезпечення конституційного правопорядку, безпеки суспільства, прав і свобод людини та є належним заходом, оскільки, як інші види адміністративних стягнень, встановлені Кодексом за адміністративні правопорушення, має сприяти досягненню мети адміністративної відповідальності, що обумовлено потребами захисту митних інтересів України та митної безпеки».
Особливо ріже око словосполучення «належним заходом», тому що воно не є таким у світлі легітимної мети МК (адже навіть студентів вчать, що формулювання санкції має бути диференційованим, оскільки такий стандарт відповідає засаді індивідуалізації, відповідальності та природі суддівського розсуду у процесі визначення виду й міри покарання).
3.2. Оскільки тут питання стосується домірності/пропорційності застосування обтяжень, їх співвідношення з основною санкцією (конфіскація є додатковою), тут взагалі необхідно ставити питання про доречність застосування конфіскації залежно від тяжкості діяння. Загалом, КС цілком справедливо ставить питання перед Верховною радою щодо перегляду правового регулювання відповідальності за проступки та злочини, тому що конфіскація stricto sensu, як і штрафи у значних розмірах є кримінальним заходом впливу.
Водночас така позиція КС достатньо вразлива. Вона нагадує мені стару доктрину, що ніби то правове регулювання визначається волею законодавця. Однак навіть процесуальні кодекси вказують загальним судам, що недоліки законодавства не можуть служити обґрунтуванням у тому, щоб відмовити в судовому захисті. По суті, у справі Одінцової ми бачимо, як страус ховає голову в пісок, оскільки Суд мав би сформулювати бодай декілька критеріїв у світлі засад пропорційності та гарантій права приватної власності щодо допустимості такого виду санкції як конфіскація майна.
Ми ж пам’ятаємо, які цілі ставила перед собою радянська репресивна машина. В цій механіці саме конфіскація майна майже унеможливлювала ресоціалізацію осіб, які понесли покарання. Якщо говорити відверто, то конфіскація майна була зручним інструментом для масової депортації населення, істотної зміни соціальної структури суспільства, створення суттєвих перепон для повернення репресованих на колишнє місце проживання, адже їхнє житло вже було зайняте іншими людьми.
Насправді, тут сфера розсуду законодавця надзвичайно вузька, вона охоплює осіб, які причетні до організованої злочинності, скоєння злочинів проти людяності та миру тощо. Наступним критерієм виступає вид та міра основної санкції, за якими також залишається занадто мало простору для існування санкції у вигляді конфіскації майна. Принаймні вартість конфіскованого майна за жодних обставин не може перевищувати розміру основної санкції, якщо вона виражена у грошовому еквіваленті. Нарешті, всі ці речі слід сканувати через трискладовий тест, тобто засаду пропорційності, що слабко простежується у рішенні № 3(ІІ)р/2021.
Як загальний висновок, хочу наголосити, що доктрина з’ясування волі законодавця, margin of appreciation є співмірними та мають подібну юридичну природу. Все ж таки розсуд законодавця повинен відповідати засадам верховенства та вірності Конституції. З’ясовувати ці речі – прямий обов’язок Конституційного Суду, який має дбати про обмеження владного свавілля та захищати права людини. Права людини як антитеза свавільного накладення додаткових обмежень та обтяжень зобов’язують КС аналізувати застосовувані заходи не лише законодавчого, але й правозастосовного характеру через засади пропорційності та поваги до сутнісного змісту основоположного права. Зі скрипом, із зиґзаґами справа ніби йде, але вона ще потребує значних зусиль з боку нашого органу конституційної юстиції.