Розпочати потрібно з того, що національне законодавство на цей час не містить окремо визначеного терміну «колабораційна діяльність». Критерії, за якими можна віднести особу до колаборантів, містяться лише у введеній у Кримінальний кодекс у березні минулого року окремій статті 111-1, яка є досить об’ємною, має 8 частин, кожна з яких, по суті, становить окремий склад кримінального правопорушення. Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! Проблеми кваліфікації. Одразу відмічу, що за півтора роки існування вказаної статті, єдиної слідчої та судової практики не напрацьовано. На мою думку, така ситуація склалася через недостатню чіткість формулювань окремих її частин та наявність конкуруючих норм, так що слідчі та прокурори набули занадто широкий простір для їх тлумачення, застосування та кваліфікації дій фігурантів. Однакові діяння можуть підпадати під різні статті Кримінального кодексу з кардинально різними за суворістю санкціями. Тож кваліфікація може залежати винятково від особистої позиції певного слідчого або прокурора у конкретній ситуації, що може призвести до порушення принципу правової визначеності. Наприклад, проголошення публічних промов на підтримку дій держави-агресора можуть за певних обставин одночасно бути кваліфіковані за декількома статтями КК: ч. 2 ст. 109 «публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади»; ч. 1 ст. 110 «публічні заклики до зміни меж території або державного кордону України»; ч. 1 ст. 111-1 КК «публічні заклики громадянином України до підтримки рішень та/або дій держави-агресора»; ст. 436-2 «Виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікація її учасників». Тобто один і той же текст промови може бути по-різному почутий та трактований слідчими органами, а наслідок — перспектива отримати різні за мірою суворості покарання: від позбавлення права обіймати певні посади до реального позбавлення волі з конфіскацією майна, що створює підґрунтя для можливих зловживань при кваліфікації дій фігурантів. Вважаю, що така ситуація повинна бути виправлена, щоб учасники процесу могли чітко виробляти правову позицію щодо вчинених діянь, правильно й однозначно їх кваліфікувати без зайвих дискусій. Для справедливості варто згадати, що законодавець, доповнюючи Кримінальний кодекс спеціальною нормою, яка встановлювала кримінальну відповідальність за ті чи інші форми колабораційної діяльності, не міг наперед точно прогнозувати, як саме розвиватимуться події, у яких саме формах буде здійснюватися протиправна співпраця з ворогом. Про це можна було лише здогадуватись, опираючись на історичний досвід та факти, які вже мали місце на тимчасово окупованих територіях з 2014 року. Тож варто визнати, що задача була достатньо складна, це й пояснює нечіткість формулювань, які можуть тягнути за собою складнощі кваліфікації діянь. Саме поняття «колабораційна діяльність» не є новим, історія знайома з цим явищем ще з часів Першої світової війни. Припускаю, що це поняття зустрічалося й набагато раніше, під час інших воєн та конфліктів, у разі виникнення режимів, схожих на окупацію. Згідно з пояснювальною запискою до законопроєкту, яким вносились відповідні зміни до кримінального законодавства, під поняттям «колабораціонізм» законодавець розумів співпрацю з державою-агресором, її окупаційною адміністрацією та/або її збройними чи воєнізованими формуваннями у військовій, політичній, інформаційній, адміністративній, господарській та трудовій сферах. Аналізуючи наукову літературу, можна виділити окремі ознаки, притаманні саме колабораційній діяльності: добровільний та свідомий характер — людина повинна мати бажання вступати у співпрацю з представниками окупаційної влади, не діяти під примусом або страхом, а саме прагнути співпрацювати з ними для досягнення спільної усвідомленої мети; колаборантами можуть бути саме представники місцевого населення, які опинились в окупації внаслідок захоплення території проживання насильницьким незаконним способом та постає вибір моделі подальшої поведінки та взаємодії із загарбниками; дії колаборанта мають бути спрямовані на заподіяння шкоди державі, громадянином якої він є. Тобто, проживаючи на окупованій території, представники цивільного населення в будь-якому випадку змушені якимось чином контактувати та взаємодіяти тим чи іншим чином з окупантами, але лише така поведінка, яка шкодить інтересам держави, громадянином якої є особа, підпадає під ознаки колабораційної діяльності. Водночас деякі частини ст. 111-1 сформульовані за принципами, відмінними від вищевказаних. Так, згідно з ч. 4 ст.111-1 КК України кримінально караними є: передача матеріальних ресурсів незаконним збройним чи воєнізованим формуванням, створеним на тимчасово окупованій території, та/або збройним чи воєнізованим формуванням держави-агресора, та/або провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором, незаконними органами влади, створеними на тимчасово окупованій території, зокрема окупаційною адміністрацією держави-агресора. Тобто бачимо, що під кваліфікацію за цією частиною можуть підпадати два різних склади кримінальних правопорушень. Якщо буквально читати диспозицію, то доходимо до висновку, що у цьому разі суб’єкт кримінального правопорушення є загальним, це не обов’язково громадянин України, оскільки в інших частинах статті про це зазначено прямо. Питання постає до того, що слово «добровільно» відсутнє, на відміну від інших частин, де воно прямо зазначено. Складається враження, що передача майна або господарська діяльність під примусом також може кваліфікуватись як колабораційна діяльність, однак з цим я особисто погодитись не можу, з огляду на положення ст. 40 Кримінального кодексу. На що варто звернути увагу в розрізі норм, які конкурують? Стаття 111-2 КК також одночасно передбачає кримінальну відповідальність за «добровільний збір, підготовку та/або передачу матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави-агресора, її збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації держави-агресора», однак у разі кваліфікації за цією статтею санкція набагато суворіша — позбавлення волі на строк від десяти до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років та з конфіскацією майна або без такої. Водночас за ч. 4 ст. 111-1 КК покарання може бути у вигляді штрафу або позбавлення волі на строк від 3-х до 5-ти років, що суттєво відрізняється, потрібно визнати. З огляду на економічний характер злочину та суб’єктів, які можуть підпадати під кваліфікацію, вважаю вважливим усунення такої конкуренції норм, щоб не залишалось навіть місця і натяку на можливі зловживання у такому чутливому питанні як притягнення до відповідальності колаборантів. Крім того, відповідно до ч. 6 ст. 111-1 КК, колабораційною діяльністю вважається організація та проведення заходів політичного характеру, здійснення інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором та/або його окупаційною адміністрацією, спрямованих на підтримку держави-агресора, її окупаційної адміністрації чи збройних формувань та/або на уникнення нею відповідальності за збройну агресію проти України, за відсутності ознак державної зради, активна участь у таких заходах. У цьому випадку знову зникає конкретизація суб’єкту за ознакою громадянства. Отже, можемо розуміти, що він загальний, натомість законодавець у примітці розшифровує, що саме мається на увазі під заходами політичного характеру — з’їзди, збори, мітинги, походи, демонстрації, конференції, круглі столи тощо, а також під здійсненням інформаційної діяльності розуміється створення, збирання, одержання, зберігання, використання та поширення відповідної інформації. Також достатньо широке визначення, під яке може потрапити велика кількість дій, зокрема передбачених іншими частинами, наприклад, частиною 1 (публічні заклики до підтримки рішень держави-агресора). Чи можна такі дії вчиняти під час мітингів? Чи не може це кваліфікуватись як активна участь у мітингах? Яка саме участь можу вважатись активною, а яка не дуже активною? Але ж відповідальність різна, а межа дуже тонка і багато питань. Які проблеми доказування? Кожна частина цієї статті має свої нюанси, однак є спільні особливості, на які потрібно зважати: Розслідування та збір доказів відбувається правоохоронцями, які перебувають на підконтрольній території, водночас більшість доказів знаходиться на окупованій території, отже прямого нормального доступу до них зазвичай не буває, а у разі розслідування на деокупованій території частина доказів може бути завчасно знищена. Звідси і випливає необхідність огляду відкритих джерел у мережі Інтернет, соціальних сторінок, публікацій у Телеграм-каналах тощо, що не найкращим чином позначається на допустимості таких доказів: електронні докази можуть легко підроблюватись, викривлятись або взагалі штучно створюватись. Звичайно, переважна більшість кримінальних проваджень у судах завершується укладеними угодами про визнання винуватості без дослідження доказової бази та з безумовним визнанням вини і неможливістю оскарження, а у разі відсутності особи, судовий розгляд відбувається в порядку спеціального судового провадження за відсутності змагальності. Отже, питання про допустимість доказів зазвичай не піднімається, тому практики скасування з цих підстав вироків або уникнення притягнення до кримінальної відповідальності наразі немає. Також одним із основних джерел доказів є покази свідків. У цьому випадку особи, які перебували під окупацією, ризикують стати жертвами неправдивих свідчень з боку недоброзичливців, які нікому буде спростувати. Водночас свідки можуть як прямо говорити неправду, керуючись різними мотивами, так і свідомо помилятись в оцінках і судженнях, не володіючи повнотою картини та не знаючи деталей. Наприклад, та ж передача матеріальних ресурсів незаконним формуванням може відбутись під примусом у вигляді погроз, але якщо свідки бачили лише сам факт передачі майна та не були очевидцями погроз і їм здалось, що мала місце добровільна співпраця, то така особа має ризик бути засудженою за діяння, яке фактично не є кримінальним правопорушенням. Підсумовуючи вищевикладене, ще раз хочу нагадати, що ст. 111-1 з’явилась у Кримінальному кодексі з початком повномасштабної війни, до неї вже на стадії опрацювання були зауваження, однак у тій обстановці, можливо, на них вже ніхто не звертав уваги. Зміни упродовж 1,5 року повномасштабного вторгнення не вносились, вона так і залишається у первісному вигляді. Можливо, вже настав час її впорядкувати, адже актуальність, на жаль, не втрачається, а лише буде тільки загострюватись, чим довше триває окупація наших територій.
27 жовтня 2023, 17:43