З моменту набрання чинності новим Законом України «Про прокуратуру» (далі — Закон) пройшло більше 6 років. До цього 24 роки діяв Закон «Про прокуратуру» 1991 р. Питання представництва прокурорами інтересів держави були врегульовані як чинним Законом, так і законом 1991 р. (ст. 23 та 36-1 відповідно). Якщо порівнювати зміст положень цих законів, то у новому особливості представництва прокурором інтересів держави викладені детальніше. Однак аналіз цих положень у взаємозв’язку з положеннями процесуальних кодексів дає підстави стверджувати про відсутність вичерпних переліків випадків, коли прокурор може здійснювати представництво держави в суді.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Це віддзеркалювалося на судовій практиці. Протягом тривалого часу вона вказувала на існування виключної правової проблеми щодо визначення підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурорами. Основними причинами цього є неоднозначність правових висновків ВС (КГС, КЦС, КАС) і те, що питання представництва прокурорами інтересів держави в суді розкривалися лише точково. Це призвело до того, що у жовтні 2019 р. на розгляд ВП ВС була передана справа для вирішення виключної правової проблеми, пов’язаної з представництвом прокурорами інтересів держави в суді.
У травні 2020 р. ВП ВС (текст постанови було оприлюднено лише у липні), узагальнюючи та доповнюючи правові позиції судів касаційної інстанції, висловила правову позицію у справі № 912/2385/18 щодо застосування ст. 23 Закону. Окрім викладення нових висновків, вона підтримала раніше відомі правові висновки судів касаційної інстанції щодо представництва. Наприклад, що представництво прокурором інтересів держави в суді можливе, лише якщо компетентний орган не здійснює або належним чином не здійснює захист інтересів держави, або якщо такий компетентний орган взагалі відсутній. А також звернула увагу на обов’язок прокурора доводити підстави для представництва, а суду — перевіряти такі підстави в обох випадках.
Якщо говорити про нові правові висновки ВП ВС, спрямовані на вирішення виключної правової проблеми, варто виділити такі ключові:
• критерієм бездіяльності (нездійснення захисту інтересів держави) компетентного органу є те, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для їх захисту, але не звертався до суду у розумний строк;
• розумність строків звернення компетентним органом до суду має визначатися з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту компетентним органом (наприклад, закінчення перебігу позовної давності чи можливості подальшого відчуження майна, що незаконно вибуло з власності держави);
• прокурор зобов’язаний повідомити компетентний орган про необхідність вжиття заходів, пов’язаних із захистом інтересів держави. Прокурору достатньо дотриматися такого обов’язку, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва прокурором інтересів держави.
На сьогодні висновки, викладені у проаналізованій постанові ВП ВС, широко використовують суди всіх інстанцій. Однак судова практика показує, що прокурори не завжди враховують зазначені вище правові висновки, що має наслідком залишення їх позовних заяв без руху.
Найчастіше позови прокурорів суди залишають без руху з наступних підстав: недолучення до позову доказів, які підтверджують факт бездіяльності компетентного органу або відсутність такого компетентного органу; ненадсилання до компетентного органу повідомлення про його бездіяльність або ненадання доказів його надіслання. Наявні випадки, коли апеляційні та касаційні скарги прокурорів суди залишають без розгляду з підстав їх підписання прокурорами, які за посадою не мають права підписувати такі процесуальні документи.
Таким чином, особливості представництва інтересів держави в суді прокурором можна вважати врегульованими практикою як ВП ВС, так і судів касаційної інстанції, хоча значна кількість позовів прокуратури залишаються без руху. Це може вказувати тільки на те, що прокурори формально підходять до підтвердження повноважень на представництво того чи іншого органу, або ж взагалі на те, що таких підстав не існує, але прокурори намагаються увійти в окремі судові процеси, діючи в інтересах компетентних органів.
Варто зупинитися на випадках, коли прокурори заявляють про представництво інтересів держави в особі державних підприємств шляхом подання позовів або взяття участі у справах, ініційованих державними підприємствами. На перший погляд, аналізуючи положення Закону, в якому передбачено заборону на здійснення представництва в суді інтересів держави в особі, можна дійти однозначного висновку, що таке представництво є апріорі неможливим. Але не так все просто, як здається. Судова практика свідчить, що прокурори, керуючись, зокрема, відсутністю на законодавчому рівні визначення «державна компанія», заявляють про представництво інтересів держави в особі державних підприємств.
Суди ж тлумачили наявну в Законі заборону по-різному. У переважній більшості випадків вони не допускали прокурорів до участі у справах або залишали подані ними позови без розгляду. Але є й протилежні підходи суддів.
Разом з тим, не так давно ВП ВС розтлумачила положення Закону, які встановлюють таку заборону. У постанові від 06.07.2021 р. у справі № 911/2169/20 ВП ВС розглянула справу, в якій вирішувалося питання законності залишення без руху позову прокурора, поданого в інтересах державного підприємства. ВП ВС надала правові висновки, які фактично зводять нанівець представництво прокурором інтересів держави в особі державних підприємств, за умови, якщо такі підприємства не наділені повноваженнями суб’єктів владних повноважень, і вказала, що суди не повинні визначати організаційно-правову форму суб’єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства.
Викладені у постанові ВП ВС від 06.07.2021 р. у справі № 911/2169/20 висновки слід оцінювати як такі, що захищатимуть державні підприємства від ситуацій, коли їх участь у судових справах фактично підміняється прокурорами, які, будучи стороною у справі, розпоряджаються процесуальними правами на власний розсуд.
Таким чином, аби виключити можливість участі у справах прокурорів, які не мають на те правових підстав, судам усіх інстанції та адвокатській спільноті варто враховувати викладені вище правові висновки ВП ВС у контексті належної перевірки підстав для представництва прокурором інтересів держави. У першу чергу, це узгоджується з тим, що прокурор має виконувати лише субсидіарну роль та не може вважатися альтернативним суб’єктом звернення до суду і замінювати належного суб’єкта звернення. Але у будь-якому разі не слід забувати, що інтереси держави мають бути максимально якісно та оперативно захищені. Надмірний формалізм або, навпаки, підміна прокурором компетентного органу — це ті поняття, яких не має бути у питаннях захисту інтересів держави в суді.