Кожен, хто стикався з кримінальним процесом, знає: питання запобіжного заходу вирішує, чи залишиться підозрюваний на свободі в очікуванні суду, чи проведе цей час за ґратами. Українське законодавство надає кілька варіантів таких заходів — від найбільш м’яких до найсуворіших. Серед них є і особиста порука, яка за задумом законодавця мала б стати гуманною альтернативою триманню під вартою. На практиці ж цей інститут застосовується вкрай рідко, що викликає сумніви, чи не перетворився він на суто декларативну норму.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Юридична природа особистої поруки: запобіжний захід чи ілюзія гуманізації?
Особиста порука закріплена в ст. 180 Кримінального процесуального кодексу України як один із запобіжних заходів. Це м’який захід забезпечення в кримінальному процесі — другий за «суворістю» після особистого зобов’язання і перед грошовою заставою, домашнім арештом та триманням під вартою. Його суть полягає в тому, що поручителі (один або кілька) дають письмове зобов’язання про те, що ручаються за виконання підозрюваним або обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків та зобов’язуються за необхідності доставити його до слідчого, прокурора чи суду за першою вимогою. Фактично держава делегує відповідальність за поведінку підозрюваного іншим особам, яким сама довіряє.
На відміну від грошової застави, де забезпеченням є майно, інструмент особистої поруки заснований на довірі до поручителя. Закон вимагає, щоб поручителем була особа, яку слідчий суддя, суд вважає такою, що заслуговує на довіру. Закон передбачає можливість навіть одного поручителя, якщо це особа «особливої довіри». Міністерство юстиції в офіційному роз’ясненні 2017 року уточнювало, що особливою довірою можуть користуватися, наприклад, народні депутати, депутати місцевих рад, державні діячі, керівники органів влади, особи, відзначені державними нагородами, видатні спортсмени тощо. Тобто законодавець бачив цей запобіжний захід як такий, що застосовується за участю авторитетних громадян, здатних своїм словом гарантувати належну поведінку обвинуваченого.
З погляду гуманізації кримінального процесу, особиста порука виглядає привабливо: вона дозволяє уникнути ізоляції людини від суспільства до вироку, залучає громаду чи авторитетних осіб до відповідальності за дотримання правопорядку, зберігає для підозрюваного його звичне життя і репутацію (адже залишається на свободі). Цей інститут можна вважати втіленням принципу презумпції невинуватості та поваги до гідності: людині не завдають тих страждань і принижень, що неминуче супроводжують тримання під вартою, якщо для досягнення процесуальних цілей достатньо авторитетного слова поручителів.
Однак, чи не є особиста порука радше ілюзією гуманності, ніж реальним запобіжним заходом? Адже красиві положення закону самі собою не гарантують, що суди їх застосовуватимуть. Якщо в абсолютній більшості випадків підозрюваних відправляють під варту або на інші суворіші заходи, незважаючи на наявність поручителів, то особиста порука ризикує лишитися на папері - як добра ідея, що не реалізувалася.
Системна відмова судів від особистої поруки: чому інститут фактично не працює?
Почнемо з цифр та фактів. Аналіз судових рішень щодо запобіжних заходів показав разючу диспропорцію у виборі різних видів запобіжних заходів. Найпоширенішим, як відомо, є тримання під вартою — хоча за законом це крайній захід, який мав би застосовуватися лише коли інші не забезпечать їх мету. Натомість такі заходи як особиста порука та навіть застава як самостійний запобіжний захід — найменш вживані.
Чому ж суди систематично відмовляють у застосуванні особистої поруки? Є кілька взаємопов’язаних припущень, що формують таку практику:
● Низький рівень довіри суду до поручителів. Особиста порука за своєю суттю «ґрунтується на довірі до поручителя з боку суду». На практиці ж судді вкрай обережно ставляться до будь-яких обіцянок, які не підкріплені матеріальними гарантіями або примусовими інструментами. Часто можна почути в судових ухвалах стандартну фразу: «суд критично ставиться до доводів сторони захисту щодо можливості забезпечення належної процесуальної поведінки обвинуваченого за допомогою поручителів». Іншими словами, навіть наявність порядних, законослухняних громадян, готових поручитися, не переконує суддю так, як, скажімо, застава у мільйон гривень або ізоляція в СІЗО.
● Відсутність реальних важелів впливу на підозрюваного. Порівняймо: якщо застосовано такий запобіжний захід як застава і обвинувачений втік — гроші (іноді дуже значні суми) звертаються в дохід держави, що б’є по самому втікачеві або його близьких. Якщо ж людина під особистою порукою порушить зобов’язання (не з’явиться на виклик, спробує втекти) — постраждає фінансово лише поручитель, і то в доволі обмежених межах. Закон передбачає штраф для поручителя максимум від 20 до 50 прожиткових мінімумів, навіть якщо йдеться про тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Для порівняння, суми застави в резонансних кримінальних провадженнях нерідко становлять мільйони. Така обмежена матеріальна відповідальність послаблює переконливість особистої поруки в очах суддів: вони, можливо, побоюються, що ризик для підозрюваного мінімальний і це не стримає його від втечі чи інших зловживань.
● Відсутність контролю та примусу. Альтернатива триманню під вартою — домашній арешт — передбачає чіткі механізми контролю державними органами. Особиста порука таких механізмів не має.
● «Провал» між сферами застосування інших заходів. Практика показує, що особиста порука опинилася у своєрідній «сірій» зоні між випадками, коли достатньо зовсім м’якого заходу, і випадками, де потрібен суворий. Якщо ризики мінімальні — суд радше обере особисте зобов’язання (що не потребує поручителів). Якщо ризики хоч трохи серйозні — прокурори наполягають і судді, підтримуючи їх, погоджуються на тримання під вартою (з варіативними розмірами застав) чи домашній арешт.
● Перестраховка суддів та тиск обставин. Українські судді працюють під значним суспільним і медійним тиском (і не тільки), особливо у гучних справах. Обираючи запобіжний захід, вони нерідко застосовують принцип «не нашкодь собі». Якщо відпустити людину на поруки, а вона втече або скоїть новий злочин - винним в очах суспільства зроблять суддю, який «відпустив». На противагу, якщо взяти під варту, то навіть якщо згодом визнають, що можна було і м’якше — це не спричиняє такої шкоди собі. Тому є певна упередженість у бік суворіших заходів: краще перестрахуватися, ніж потім виправдовуватися, якщо щось піде не так. Це особливо відчувається у справах, де інкримінують корупцію, тяжкі економічні злочини — тобто там, де суспільний запит на покарання підозрюваних високий. В таких умовах судді побоюються, що відпустити під поруку — означає виглядати надто м’яким, піти проти системи і наразитися на критику.
У результаті маємо системну практику відмов у задоволенні клопотань про особисту поруку. Захисники можуть наводити різні доводи, характеризувати поручителів, запевняти суд у мінімальному ризику — але часто ці аргументи просто залишаються неврахованими або відхиляються стандартними фразами. Навіть дуже переконливі, здавалося б, пропозиції поруки часом не отримують від суду жодної мотивованої відповіді.
Судова практика очима адвоката: як суди сприймають особисту поруку
З погляду практикуючого адвоката, ситуація з особистою порукою виглядає, м’яко кажучи, несправедливою. Закон декларує такий запобіжний захід, клієнт має на нього право, знаходяться дійсно порядні люди, готові виступити поручителями — але суд, по суті, відмовляє, не вступаючи в реальну дискусію щодо цих кандидатур.
Типовий приклад з практики: слідчий суддя обирає запобіжний захід у справі, скажімо, про службовий злочин (не корупція топ-рівня, але й не дрібниця). Захист приводить в засідання кількох поручителів — колег підозрюваного, його керівника, або, наприклад, шанованого ветерана, який знає підозрюваного особисто. Ці люди подають письмові заяви про готовність поручитися, в суді підтверджують свої зобов’язання, характеризують підозрюваного як законослухняного, не схильного переховуватися. Здавалося б, є всі елементи: і особисті гарантії, і позитивні характеристики, і аргументи, що тримати під вартою недоцільно. Прокурор, звичайно, заперечує, наголошуючи на ризиках (стандартно: може втекти, може впливати на свідків).
Рішення суду у переважній більшості таких випадків: відмовити у поруці, застосувати суворіший запобіжний захід (наприклад, домашній арешт чи навіть тримання під вартою з альтернативою у виді застави у розмірі, скажімо, 500 тисяч гривень). У мотивувальній частині ухвали часто навіть не згадується жодного конкретного аргументу про поручителів. Можна побачити в тексті: «доводи сторони захисту щодо можливості застосування особистої поруки відхиляються, оскільки не забезпечують належного запобіжного ефекту» — і все. Без пояснення, чому конкретні люди, присутні в залі, «не забезпечують ефекту», чому їм не повірив суд. Часто судді посилаються тільки на тяжкість злочину і можливе суворе покарання (що прямо заборонено численними рішеннями ЄСПЛ), мовляв за таких умов порука не гарантує явки. Проте це радше загальні міркування, ніж аналіз конкретної ситуації.
Треба визнати, що бувають винятки, коли особиста порука спрацьовує. Найвідоміший приклад — справа екснардепа Миколи Мартиненка у 2017 році, коли Солом’янський райсуд Києва відпустив його на поруки цілої групи осіб — народних депутатів і міністрів. Суд пішов на це, хоча справа була гучна (звинувачення у корупції в особливо великих розмірах). Можна припустити, що ключову роль відіграли політичні чинники та суспільний резонанс. По-перше, поручителями стали відомі особи, які б і самі зазнали іміджевих втрат, якби підозрюваний утік, — отже, їхня мотивація контролювати його була надзвичайно високою. По-друге, можливо, суд хотів продемонструвати неупередженість і готовність застосовувати альтернативи, аби знизити градус суспільної напруги навколо «справи Мартиненка». Як би там не було, цей кейс лишається радше винятком. Пересічному громадянину навряд чи вдасться зібрати десятки VIP-поручителів; отже, і шанси на поруку у нього мізерні.
Підсумовуючи практичний досвід, можна сформулювати проблемну тезу: наразі інститут особистої поруки фактично не працює у звичайних умовах, він «зарезервований» для надзвичайних випадків з дуже впливовими поручителями або мінімальними ризиками. Це, безумовно, суперечить задуму закону і підриває віру громадян у те, що кримінальний процес може бути гуманним.
Практика ЄСПЛ: обов’язок держави шукати альтернативи ув’язненню
Європейський суд з прав людини неодноразово розглядав справи, де заявники скаржилися на необґрунтовано суворі запобіжні заходи, зокрема довге тримання під вартою без розгляду м’якших опцій. Стаття 5 Конвенції про права людини гарантує право на свободу, і пункт 3 цієї статті вимагає, щоб кожен арештований був невідкладно доставлений до судді, який має вирішити питання про звільнення до судового розгляду. З практики Суду випливає важливе роз’яснення: досудове ув’язнення допустиме лише за наявності «відповідних і достатніх» підстав, і протягом всього періоду тримання влада повинна доводити необхідність саме такого (суворого) заходу. Презумпція — завжди на користь звільнення.
Ба більше, ЄСПЛ прямо говорить: кожен раз, вирішуючи питання про продовження тримання під вартою, національні суди зобов’язані розглянути можливість застосування альтернативних, менш обтяжливих заходів.
Україна не раз отримувала «сигнали» від Страсбурга щодо цієї проблеми. Наприклад, у справі «Харченко проти України» ЄСПЛ констатував системну проблему надмірної тривалості досудового ув’язнення і відсутності індивідуалізованого підходу при його продовженні. У справі «Ігнатов проти України» було піддано критиці автоматичне застосування арешту без належної перевірки можливості застави.
Особливо показовою є справа «Корнійчук проти України» — вона якраз про проігноровану особисту поруку. Заявник, колишній високопосадовець, перебував у слідчому ізоляторі за підозрою у посадовому злочині. Захист пропонував звільнити його під особисту поруку Президента Асоціації правників України — тобто поручителем виступав авторитетний правник, громадський діяч. Однак національні суди відмовили в поруці без пояснень. В рішення ЄСПЛ зафіксовано, що суди не навели жодної причини, чому вони відхилили цю пропозицію — просто продовжували тримати особу під вартою, посилаючись на тяжкість обвинувачення. ЄСПЛ зазначив, що в матеріалах справи не міститься жодних ознак того, що суди належним чином розглянули можливість застосування будь-якого альтернативного, менш обтяжливого запобіжного заходу, зокрема і поруки зазначеної особи. Це було визнано порушенням статті 5 параграфу 3 Конвенції. Іншими словами, Україна порушила право на свободу заявника тим, що судді проігнорували реальну альтернативу триманню під вартою і не обґрунтували, чому її недостатньо.
Цей випадок — серйозний сигнал (хоч і далеко не один) нашій судовій владі. Фактично, ЄСПЛ вказав: нехтувати такими пропозиціями, як порука відомого авторитетного діяча, не пояснюючи причин - неприпустимо і незаконно. Держава зобов’язана активно шукати менш обмежувальні заходи і пояснювати, якщо від них відмовляється, які є для цього обґрунтовані підстави. У згаданій справі Корнійчука ЄСПЛ додатково підкреслив, що національні суди проявили формалізм і не врахували позитивної поведінки обвинуваченого (той сам приходив на допити, хоча міг і не з’явитися). Це ще раз підтримує думку: кожен аргумент на користь свободи має бути зважений, а не відкинутий шаблонно.
Отже, з позиції ЄСПЛ, інститут особистої поруки — один із інструментів, який держава повинна застосовувати, якщо він може забезпечити явку в суд. Його ігнорування може призвести до міжнародно-правової відповідальності за незаконне тримання під вартою. Ба більше, в доктрині ЄСПЛ простежується зв’язок із презумпцією невинуватості: якщо держава не довела, що без ув’язнення ніяк, то людина має залишатися на свободі, адже вона де-юре невинна і карати її превентивно — неприпустимо.
Інша важлива думка з рішень ЄСПЛ — повага до людської гідності. Умови тримання під вартою в багатьох країнах (включно з Україною) часто далекі від стандартів і принижують гідність. Європейський суд з прав людини регулярно розглядає такі справи і присуджує компенсації. Профілактично найкраще запобігти цьому — не кидати людину за ґрати без крайньої потреби. Особиста порука якраз мала б стати одним із шляхів зберегти гідність підозрюваного, водночас забезпечивши завдання кримінального процесу.
Отже, міжнародне право і практика ЄСПЛ однозначно заохочують використання альтернатив триманню під вартою, особиста порука входить до їх числа. Відмова від неї обов’язково повинна бути вмотивована конкретними обставинами, а не загальними фразами. Українським судам варто брати до уваги ці стандарти, аби і права людини забезпечити, і імідж держави уберегти від чергових програшів у ЄСПЛ.
Практичні поради адвокатам, підозрюваним, обвинуваченим: як підвищити шанси на застосування особистої поруки
З огляду на все вищевикладене, хоча підозрюваний чи обвинувачений має право заявити клопотання про допит поручителів самостійно, на практиці всі процесуальні питання, пов'язані із підготовкою, заявленням та обґрунтуванням таких клопотань під час розгляду питань про обрання, застосування, зміну чи продовження запобіжних заходів, кваліфікований адвокат зазвичай бере на себе. Правильно обрана стратегія та ретельна підготовка збільшують шанси на успіх — або принаймні роблять так, що у разі відмови суду будуть аргументи для оскарження чи навіть звернення до ЄСПЛ. Ось кілька рекомендацій, вироблених на основі практичного досвіду та аналізу:
● Відбір поручителів. Обирайте в поручителі найбільш авторитетних та відповідальних осіб, яких тільки може надати ваше середовище. Ідеальний поручитель — це людина з бездоганною репутацією, високим соціальним статусом, яка справляє враження на суд. Це може бути відомий адвокат, депутат, успішний підприємець, військовослужбовець з відзнаками, науковець, лікар тощо. Важливо, щоб у них самих не було судимостей, негативних «плям» у біографії. Поручитель має викликати довіру вже своїм виглядом і статусом — тоді більше шансів, що суд повірить його слову. І повинен вміти чітко висловлювати свої думки. Якщо таких яскравих фігур немає, залучайте тих, хто є, але чим більше поручителів — тим краще. Закон дозволяє будь-яку кількість, тож 2–3 середньої авторитетності краще, ніж один.
● Підготовка характеристик та документів. Необхідно максимально представити поручителів суду з позитивного боку. Заздалегідь зберіть документи: копії паспортів поручителів, довідки про несудимість (за наявності часу), рекомендаційні листи чи характеристики з місця роботи, від колег, від органів місцевої влади (якщо можливе офіційне підтвердження їх статусу). Добре, коли поручитель — посадова особа чи член відомої організації — тоді надайте підтвердження його посади, регалій. Якщо поручитель удостоєний нагород, звань — згадайте і про це (такий список досягнень додасть ваги). Мета — показати суду, що ці люди серйозні і відповідальні.
● Біографічний зв’язок з підозрюваним. У заяві поручителів варто пояснити, які стосунки їх пов’язують із підозрюваним і чому вони зацікавлені і можуть ручатися за нього. Найсильніший випадок — давні близькі друзі, тобто люди, які щиро переймаються долею підозрюваного або люди, з якими підозрюваний, обвинувачений вели спільні проекти, наприклад соціальні. Якщо поручитель — керівник за місцем роботи, то підкреслити, що він цінує підлеглого як спеціаліста і матеріально зацікавлений у його присутності (наприклад, «є необхідність, щоб обвинувачений продовжував працювати на підприємстві для виконання контрактів, тому директор ручається за нього»). Чим більш природною і міцною виглядає мотивація поручителя, тим більше довіри: суд розуміє, що ця людина не формально підписалася, а дійсно готова докласти зусиль, аби підозрюваний не підвів.
● Особиста присутність і виступ. Поручителі обов’язково мають з’явитися на судове засідання і особисто звернутися до суду. Нехай кожен скаже кілька слів: хто він, чому довіряє підозрюваному, які зобов’язання бере на себе, запевнити, що розуміє відповідальність і наслідки. Такий живий виступ часто справляє більше враження, ніж письмова заява. Суддя бачить людину, її щирість, хвилювання — і може проникнутися довірою. Звісно, промову варто узгодити з адвокатом: ніяких «липових» обіцянок чи перебільшень, лише те, що реально можете зробити. Якщо поручитель, скажімо, колега по роботі — можна сказати: «Я щодня бачитиму обвинуваченого на роботі і особисто слідкую, щоб в робочий час він завжди був на місці». Такі конкретні запевнення звучать переконливо.
● Аргументація у клопотанні. Адвокат, подаючи клопотання про поруку, має проактивно розвінчувати потенційні страхи суду. Тобто наперед виписати в документі відповіді на питання: чому порука спрацює, які ризики покриває. Варто наголосити, що підозрюваний має міцні соціальні зв’язки (родина, діти, постійна робота, хворі батьки на утриманні тощо) — це переконуватиме, що тікати йому нелогічно. Підкресліть, що поручителі, зі свого боку, теж контролюватимуть підозрюваного: наприклад, він буде жити разом з родичем-поручителем, або поручитель щодня контактуватиме з підозрюваним. Посилайтеся на позитивні характеристики: поручителі не помічені у протиправних діях раніше, мають репутацію добропорядних. Обов’язково згадайте норми КПК та практику ЄСПЛ: що закон вимагає від суду обґрунтовувати, чому більш м’який захід недостатній, що презумпція — на користь свободи. Судам корисно про це нагадувати, навіть якщо вони часто не реагують — ви принаймні створюєте підґрунтя для апеляції чи звернення до ЄСПЛ в разі невдачі.
● Фіксація відмови і її мотивів. Якщо суд все-таки відмовив — уважно проаналізуйте ухвалу. Чи згадав суд про поручителів, чи оцінив їхні особи? На жаль, часто судді обходять це мовчанням або обмежуються загальними словами. У такому разі, обов’язково оскаржуйте рішення в апеляції, вказуючи, що суд першої інстанції не виконав вимогу закону дослідити можливість поруки і належно не обґрунтував відмову. Навіть якщо апеляція не змінить ухвалу (що ймовірно), ви створите письмовий доказ для потенційного звернення в ЄСПЛ — що використали всі засоби, але національні суди не мотивували свого рішення. Як показала справа Корнійчука, такі справи мають успіх у ЄСПЛ. Звісно, бажано уникнути доведення до ЄСПЛ, але ми завжди робимо все можливе для дійсно кваліфікованого захисту.
Отже, попри несприятливу практику, адвокат може і повинен боротися за особисту поруку, коли це доречно для клієнта. Навіть якщо шанси невеликі, наполегливість захисту створює додатковий тиск на обвинувачення: прокурор теж розуміє, що ви не пасуєте перед суворими запобіжними заходами. А у випадку успіху — ви не лише збережете клієнтові свободу, а й вкладете свою лепту в зміну судової практики, показавши прецедент позитивного застосування поруки.
Висновки: шлях до гуманізації процесу і верховенства права
Інститут особистої поруки в українському кримінальному процесі сьогодні переживає кризу реалізації. Формально існуючи як законний запобіжний захід, він фактично став червонокнижним винятком. Суди майже автоматично тяжіють до більш суворих запобіжних заходів, залишаючи поруку «на папері». Це свідчить про дисбаланс між деклараціями про гуманізацію правосуддя і реальними кроками.
Чому важливо виправити цю ситуацію? По-перше, через фундаментальні принципи. Презумпція невинуватості означає, що людина до вироку — не злочинець і має право на свободу, якщо немає крайньої потреби її обмежувати. Верховенство права вимагає, щоб держава діяла пропорційно: не застосовувала більш жорстких заходів там, де достатньо м’якших. Повага до гідності кожного вимагає мінімізувати випадки, коли людина терпить тюремні умови без вироку. Особиста порука безпосередньо пов’язана з усіма цими принципами. Це механізм, що дозволяє забезпечити явку до суду, не розчавлюючи свободу і гідність людини превентивно. Коли цей механізм не працює, страждають і принципи: презумпція невинуватості стає порожньою фразою, якщо майже кожен підозрюваний сидить за ґратами «про всяк випадок».
По-друге, активізація інституту особистої поруки — це крок до гуманізації кримінальної юстиції в цілому. Гуманність вимірюється не тільки тим, як ми караємо винних, але й тим, як ставимося до невинних до доведення вини. Традиція відпускати під чесне слово достойних громадян — ознака зрілого суспільства, де цінується довіра. Залучення громадян (поручителів) до процесу також підвищує довіру суспільства до суду: люди бачать, що правосуддя не прагне ізолювати за першої нагоди, що йому не байдужа доля конкретної людини. Навпаки, нинішня тотальна недовіра суддів до всіх і вся підживлює і недовіру суспільства до судів — замкнене коло. Розірвати його можна, лише поступово демонструючи інший підхід.
По-третє, даючи шанс особистій поруці, ми зменшуємо навантаження на пенітенціарну систему і витрати держави. Кожен, хто замість слідчого ізолятора залишається на волі під поруку, — це мінус один «утриманець» тюрми, мінус проблеми з передачею, етапуванням, місцем в переповненій камері. Поручителі беруть частину функцій держави на себе (контроль за людиною) — і роблять це безкоштовно, з громадянської відповідальності. Чому б державі не скористатися цим ресурсом більше? Особливо в умовах, коли триває війна і кожна гривня бюджету та кожне місце у слідчому ізоляторі на рахунку для справді небезпечних злочинців.
Звісно, не слід ідеалізувати: особиста порука — не панацея. Визнаю, вона підходить не для всіх справ. Будуть завжди випадки, де ризики (надіюся належним чином доведені прокурором) надто високі і жодна порука не допоможе — тоді, можливо, потрібен більш суворий запобіжний захід. Але на іншому кінці спектру є маса справ, де люди місяцями позбавлені волі лише через інерцію системи, а могли б спокійно чекати суду вдома, під наглядом поручителів. Це і економічні злочини без насильства, і службові правопорушення, і недбалість, і інші, де підозрюваний не становить фізичної загрози. У таких справах впровадження реального механізму особистої поруки стане інструментом справедливості.
На завершення — ключове питання для професійної спільноти: як змінити підхід судів до особистої поруки? Очевидно, потрібна комплексна робота. І законодавець міг би внести уточнення (скажімо, підвищити розміри штрафів для поручителів, щоб стимулювати серйозніше ставлення). Адвокатура повинна активніше висвітлювати кожен випадок успішної поруки, створюючи позитивний прецедент. Але перш за все, зміна має статися в ментальності правничої спільноти: треба відійти від парадигми страху і недовіри, перейти до парадигми відповідальності і розумного ризику. Суддя, який відпускає під поруку, повинен відчувати підтримку системи, а не острах за кар’єру.
Особиста порука — це тест на зрілість нашої кримінально-правової системи. Сьогодні, на жаль, ми цей тест провалюємо, бо система не наважується довіряти навіть найдостойнішим своїм громадянам, підтримуючи максимальний обвинувальний ухил. Проте поступовий прогрес можливий. Як адвокат, я вірю, що через дискусію, освіту, принципові позиції в конкретних справах ми зможемо вдихнути життя в цей інститут. Зрештою, мета запобіжного заходу в кримінальному процесі — не запроторити якомога більше людей за ґрати, а забезпечити явку і належну поведінку до вироку. Якщо цього можна досягти менш репресивним методом, то верховенство права і елементарна людяність вимагають обрати саме його.
Особиста порука як запобіжний захід може і повинна стати частиною нормальної практики, а не екзотикою. Її реальне запровадження буде вигідне всім: підозрюваним — бо збереже свободу, судам — бо продемонструє справедливість і гнучкість, державі — бо покаже відданість європейським цінностям прав людини. Нехай поки що це видається мрією про ефективне і справедливе правосуддя — проте кожен крок у цьому напрямку наближає українську Феміду до по-справжньому гуманного обличчя.
Як професіонали, не будемо задовольнятися ілюзією — працюймо далі над тим, щоб особиста порука із «паперової» альтернативи перетворилася на реально діючий інструмент гуманізації кримінального процесу в Україні. Це амбітне, але варте зусиль завдання, від якого виграє все суспільство.