Стрімкий розвиток цифрових технологій і використання штучного інтелекту докорінно змінюють механізми правозастосування. Електронні докази перетворюються на потужний інструмент істини і водночас — на джерело серйозних ризиків для справедливого судочинства. Ключовими залишаються питання їх прийнятності та автентичності, адже у світі, де «правду» можна змонтувати за допомогою кількох кліків, достовірність електронних доказів набуває фундаментального значення для верховенства права.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Чи здатна українська правова система встигати за технологіями? Чи справді громадянин захищений від маніпуляцій, замаскованих під «доказ»?
Можливість створення, редагування або прихованої маніпуляції цифровими даними підриває довіру до їхньої об’єктивності. Особливо гостро ця проблема проявляється при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій (далі — НСРД). Систематичне порушення процесуальних норм на етапі проведення НСРД несе ризик призвести до хибних судових рішень. Часто суддя, не розуміючи сутності цифрової техніки, пристає на стандартні відповіді навіть тоді, коли йдеться про критичні розбіжності в даних.
Сторона захисту майже не має об’єктивної можливості довести факт підробки або монтажу електронного доказу. Ми ризикуємо повторити ситуацію, що виникла у США після впровадження ДНК-експертизи: виправдання сотень засуджених через відсутність на момент засудження доступу до надійних інструментів перевірки.
На жаль, в Україні адвокати, які публічно порушують ці питання, нерідко стикаються з ігноруванням. Судова система часто орієнтується не на презумпцію невинуватості, а на суспільний запит на покарання. Суди прагнуть підтвердити вину, а не неупереджено її оцінити.
Органи досудового розслідування, допустивши порушення під час збирання доказів, практично не несуть відповідальності. Замість цього вся вага відповідальності перекладається на суд, який, не маючи повноцінного інструментарію, змушений ухвалювати рішення на основі електронних доказів іноді сумнівного походження.
Ми живемо у двох паралельних реальностях: в одній навіть дитина може створити фейковий голос або відео за допомогою нейромереж; в іншій суддя запитує у сторони захисту, чому вона сумнівається в автентичності доказу, тоді як саме це і має з'ясовуватись у межах судового розгляду.
Особливо абсурдною виглядає ситуація, коли електронні документи приймаються без кваліфікованого електронного підпису, технічної верифікації, логічної перевірки. Судова практика Верховного Суду суперечлива. Рішення часто зосереджуються не на юридичних критеріях допустимості, а на фізиці процесу — чи міг пристрій автоматично створити запис тощо.
У кримінальному процесі питання допустимості електронних доказів залишається проблемним. Хоча є і позитивні приклади, вони радше виняток. Один із яскравих прикладів — справа, де протокол вказував на годинний запис НСРД, тоді як у суді був наданий лише 15-хвилинний фрагмент. Верховний Суд цілком логічно поцікавився, де решта 45 хвилин? Сторона обвинувачення не змогла дати вичерпної відповіді, і доказ було визнано недопустимим. Але це прецедент, а не правило.
У 99,9% кримінальних справ навіть обґрунтовані клопотання захисту щодо недопустимості електронних доказів сприймаються як формальність. Адвокати подають їх не лише з обов’язку — це спроба привернути увагу до системної проблеми.
Наприклад, сторона обвинувачення часто посилається на «секретність» технічних засобів НСРД, хоча назви й моделі цих пристроїв розміщені у відкритому доступі (наприклад, на ProZorro), а їхні характеристики — на сайтах виробників. Багато з них вільно продаються.
Захисту відмовляють у доступі до постанови про експертизу, посилаючись на «шкоду для слідства». Як наслідок, захист не знає, які питання ставилися експерту, і не може запропонувати альтернативні. Іноді суд просто відмовляє у задоволенні клопотань про допит експертів, сприймаючи висновок як «остаточну істину». Проте навіть формулювання питань часто не відповідає елементарній логіці. Приклад: «Чи є запис безперервним?».
Це одне з типових, але некоректних запитань. Усі цифрові записи створюються за принципом аналогово-цифрового перетворення, при якому сигнал дискретизується, тобто автоматично ділиться на окремі «слайди», що повторюються з певною частотою (частота дискретизації). З технічного погляду жоден цифровий запис не є безперервним, тому само собою це питання є методологічно хибним.
У відповідь на таке запитання експерт, який технічно не підкований, може ствердити, що «запис безперервний», що вимагає щонайменше його допиту в суді, аби з’ясувати, що він мав на увазі. Але на практиці допитів експертів майже не відбувається.
Аналогічна ситуація із запитанням: «Чи були внесені зміни до запису?». Потрібно враховувати, що будь-який цифровий запис вже з моменту створення зазнає технічних змін — через роботу кодеків, алгоритмів стиснення, обрізки, конвертації. Ігнорування цього факту призводить до завідомо хибної інтерпретації результатів експертизи.
Система зберігання цифрової інформації умовно поділяється на високорівневий і низькорівневий рівні доступу. Високорівневий доступ — це взаємодія через програмне забезпечення. Наприклад, коли ви відкриваєте документ у Word, змінюєте його, зберігаєте, то операційна система фіксує дату редагування, атрибути файлу, запуск програми. На диску залишається цифровий слід ваших дій. А тепер уявімо низькорівневий доступ — роботу безпосередньо з байтами носія. Змінити 0 на 1 і навпаки можна так, що не залишиться жодного помітного сліду, що навіть експерт не зможе виявити відповідні зміни.
Це усвідомлення ставить хрест на довірі до електронних доказів у їхньому сучасному вигляді.
У судових процесах нерідко використовуються трафіки телефонних переговорів. Нам показують, з якого номера на який був здійснений дзвінок, додаючи унікальні коди: IMEI пристрою, ICCID SIM-картки, геолокацію стільника. Проте це лише три послідовності з нулів і одиниць. Умілий спеціаліст може за лічені хвилини змінити їх, відтворивши дзвінок з будь-якого номера, з будь-якого пристрою, з будь-якої геолокації. І навіть зробити це в залі судового засідання — набрати суддю з його ж номера прямо з його ж пристрою. Парадокс? Ні, реальність.
Так само, як можна сфальсифікувати телефонний дзвінок, можливо змінити і вміст аудіо- чи відеофайлу. А потім надати його до суду. Усі ці файли — лише цифрові послідовності. Ніхто не може гарантувати, що запис, поданий як доказ, не був змінений на низькому рівні.
Як правило, експерти, які аналізують ці записи, не мають інструментів, щоб перевірити справжність на глибинному рівні. Їхній аналіз — це лише ймовірнісна оцінка, яка з підвищенням майстерності фальсифікатора стає все менш переконливою.
Без створення законодавчих, процесуальних і технічних механізмів верифікації електронних доказів, без належного навчання суддів і адвокатів, без справжньої процесуальної змагальності ми ризикуємо побудувати правову ілюзію, а не систему правосуддя.
І якщо ми хочемо, щоб електронні докази служили інструментом істини, а не засобом маніпуляції, слід змінювати підхід уже сьогодні.