Встановлення наявності підстав для відстрочки від призову під час мобілізації через суд: проблемні питання

Під час мобілізації далеко не всі категорії військовозобов’язаних осіб підлягають призову. Стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі – Закон) передбачає досить багато випадків, коли військовозобов’язаним надається відстрочка від мобілізації, проте не у всіх випадках правові норми, які регулюють дане питання, є зрозумілими для правозастосувачів. Це зумовлює неоднакове застосування одних і тих самих норм законодавства і труднощі для військовозобов’язаних осіб, які нібито і мають право на відстрочку, однак на практиці їм буває нелегко довести це право у територіальному центрі  комплектування та соціальної підтримки (ТЦК). Часто складається ситуація, коли такі військовозобов’язані «оббивають пороги» всіх можливих служб та інстанцій, збираючи численні довідки, а в ТЦК однаково вважають, що особа не довела наявність у неї права на відстрочку. У звʼязку з цим останнім часом в Україні значно збільшилася кількість заяв про встановлення факту, що має юридичне значення, у порядку окремого провадження у цивільному судочинстві, де військовозобов’язані намагаються через рішення суду встановити факт наявності у особи відповідної підстави для відстрочки. Адже якщо певний факт встановлений рішенням суду, яке набрало законної сили, то цей факт уже точно є доведеним. Проте і тут можна побачити неоднакову судову практику, про що йтиметься далі.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Так, абз. 5 ч. 1 ст. 23 Закону передбачає самостійне виховання дитини (дітей) до 18 років як підставу для надання відстрочки від мобілізації. Але якими документами таке самостійне виховання має бути підтверджено – незрозуміло. На початку мобілізаційної кампанії в Україні часто для ТЦК на підтвердження цієї підстави підходило рішення суду про розірвання шлюбу, в якому місце проживання дитини визначено з батьком. Однак пізніше практика пішла тим шляхом, що навіть, якщо мати бачить дитину раз на тиждень або раз на місяць – то це вже яка-не-яка участь у вихованні дитини, а отже, батько уже виховує таку дитину не самостійно. Тому беззаперечним підтвердженням факту виховання дитини батьком самостійно, на думку більшості ТЦК, є факт позбавлення матері батьківських прав або її смерть.

У звʼязку з цим активного поширення набув ще один шлях доведення даної підстави для відстрочки, який неоднозначно сприймається нашими судами, – це встановлення факту самостійного виховання дитини у порядку окремого провадження у цивільному  судочинстві. А втім, не всі судді йдуть на відкриття таких проваджень і, тим паче, – на задоволення таких заяв. Як наслідок – в одних випадках суди відкривають провадження за такими заявами і задовольняють вимоги про встановлення юридичного факту самостійного виховання дитини (як приклад – рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 28 вересня 2022 року у справі № 309/3645/22, рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 05 жовтня 2022 року у справі № 331/3030/22 тощо), а в інших випадках – судді відмовляють навіть у відкритті провадження за такими заявами (наприклад, ухвала Октябрського районного суду міста Полтави від 07 жовтня 2022 року у справі № 554/10774/22,  ухвала Ленінського районного суду міста Миколаєва від 28 вересня 2022 року у справі № 489/2713/22). Цікаво, що остання ухвала про відмову у відкритті провадження була скасована постановою Миколаївського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року, тому вже можна говорити про формування на рівні суду апеляційної інстанції правової позиції щодо можливості встановлення факту самостійного виховання дитини у порядку окремого провадження.

Наступна підстава для надання військовозобов’язаним відстрочки від призову під час мобілізації, яка викликає проблеми у правозастосуванні, – це постійний догляд за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров’я потребують постійного догляду (абз. 10 ч. 1 ст. 23 Закону).

Тут, знову ж таки, виникає питання щодо документів, які повинні підтверджувати даний факт. З одного боку, обовʼязок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплено у Конституції України та Сімейному кодексі України, але з іншого боку, на думку деяких ТЦК, законодавчого закріплення обов’язку повнолітніх військовозобов’язаних дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків недостатньо, особливо якщо у таких непрацездатних батьків не одна повнолітня дитина, а декілька. Тому знову на допомогу приходить окреме провадження у цивільному судочинстві – а саме, встановлення факту здійснення постійного догляду через рішення суду. І так само, як з встановленням факту самостійного виховання дитини, маємо протилежні підходи судів: одні судді розглядають такі факти у порядку окремого провадження (наприклад, рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 вересня 2022 року у справі № 361/3877/22, інші судді – вважають, що даний факт можна встановити іншим шляхом (наприклад, ухвала Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 13 грудня 2022 року у справі № 685/1262/22).

Відмовляючи у відкритті провадження, суди зазвичай посилаються на можливість встановлення факту постійного догляду іншим шляхом – через оформлення догляду на непрофесійній основі і отримання за такий догляд компенсації. Однак на практиці таку компенсацію за догляд на непрофесійній основі можуть отримати далеко не всі. Зокрема, якщо особа, яка здійснює догляд, або члени її сім’ї мають доходи, які перевищують відповідний мінімум, то в отриманні компенсації буде відмовлено. Відповідно, якщо особа або члени її сімʼї працюють або отримують інші офіційні доходи – отримати довідку про компенсацію за догляд на непрофесійній основі, як і саму компенсацію, – неможливо. А, отже, факт здійснення постійного догляду можна підтвердити тільки у судовому порядку через окреме провадження.

Аналогічна ситуація виникає і під час застосування абз. 12 ч. 1 ст. 23 Закону – коли необхідно довести факт здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи; за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров’я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд. І знову ж таки – в одних випадках суди задовольняють такі заяви, в інших – відмовляють у відкритті провадження. Цікаво, що встановлювати такий факт у порядку окремого провадження у судовій практиці почали ще раніше. Так, наприклад, рішенням Рівненського міського суду від 19 травня 2017 року у справі № 569/4863/17 встановлено факт, що заявник є єдиною особою, яка зайнята постійним доглядом за особою, що його потребує, відповідно до законодавства України.

Отже, на сьогодні бачимо повністю протилежні підходи судів до встановлення у порядку окремого провадження фактів, що мають юридичне значення для надання особі відстрочки від призову під час мобілізації. Така ситуація видається не зовсім справедливою, оскільки виходить, що за одних і тих самих умов один військовозобов’язаний може отримати рішення суду на свою користь, і, як наслідок, – відстрочку, а інший – буде позбавлений права на судовий захист через ухвалу про відмову у відкритті провадження. Ідеальним виходом із такої ситуації було би внесення змін до ст. 315 Цивільного процесуального кодексу України в частині включення таких фактів до переліку фактів, що мають юридичне значення і можуть бути встановлені у порядку окремого провадження.

Ці та інші проблемні питання правового регулювання відстрочки від призову під час мобілізації були предметом обговорення на Круглому столі «Правові виклики воєнного стану: актуальні питання мобілізації, виїзду за кордон, примусового вилучення майна», що відбувся 02 грудня у Чернівцях за за участю представників Регіональних рад з питань реформи правосуддя (РРРП) Проєкту ЄС «Право-Justice». Учасники круглого столу зійшлися на думці, що норми, які регламентують підстави надання відстрочки від призову під час мобілізації, потребують якнайшвидшого законодавчого удосконалення з тим, щоб більш прозоро і однозначно регулювати такі ситуації. Пропозиції щодо покращення законодавчого врегулювання надання відстрочки від призову під час мобілізації наразі розробляються представниками Чернівецької РРРП і вже найближчим часом будуть направлені до розгляду в Комітеті Верховної Ради України з питань правової політики.