21.03.2016 р. Україна підписала Гаазьку Конвенцію «Про угоди про вибір суду» від 30.06.2005 р. (далі – Конвенція). На сьогодні Україна є одним з 5-ти підписантів Конвенції. З них тільки двоє – Мексика та ЄС ратифікували її. Інші підписанти, що не ратифікували Конвенцію – це Сінгапур, який підписав її 22.03.2015 р. та США – 19.12.2009 р. Отже, на сьогодні Конвенція діє щодо Мексики та 27-ми країн ЄС.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Конвенція, вочевидь, має амбітну мету – для пророгаційних застережень досягти світового визнання, яке отримали арбітражні угоди після прийняття Нью-Йоркської конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, хоча й на сьогодні не може похвалитися охопленням 156-ти країн, як Нью-Йоркська конвенція.
Дія Конвенції розповсюджується лише на «міжнародні справи щодо виключних угод про вибір суду у цивільних чи комерційних справах» (ч. 1 ст. 1). При цьому для цілей регулювання пророгаційних угод міжнародними не вважаються справи, у яких сторони є резидентами однієї Договірної Держави та якщо відносини сторін, а також інші елементи, що стосуються спору, незалежно від місцезнаходження обраного (призначеного) суду, пов'язані тільки з цією Державою (ч. 2 ст. 1). Тобто, сам факт укладення угоди про передання спору іноземному суду не робить спір міжнародним.
З іншого боку, для цілей визнання та виконання іноземних судових рішень факт винесення рішення іноземним судом робить справу міжнародною (ч. 3 ст. 1). Тобто, уявімо, що два резиденти України уклали договір про передання їхнього спору, пов’язаного виключно з Україною, на розгляд до суду Польщі. Україна не зобов’язана виконувати цей договір, але якщо суд Польщі прийме рішення щодо спору, вона буде зобов’язана його виконати. У той же час, ст. 20 Конвенції надає право державам-учасницям робити застереження про невиконання іноземних рішень у таких випадках.
Справи, що підпадають під дію Конвенції, мають бути «цивільним чи комерційними». При чому головним є слово «комерційні», з огляду на те, що Конвенція не розповсюджується на договори, «стороною яких є фізична особа, котра, насамперед, діє в особистих, сімейних або побутових цілях, та які стосуються трудових договорів» (ч. 1 ст. 2).
Крім того, Конвенція покриває виключно остаточні рішення іноземних судів, рішення щодо заходів забезпечення не підпадають під її дію (ст. 7). Також конвенція не діє щодо арбітражних процесів (ч. 4 ст. 2).
Нарешті, Конвенція містить список правовідносин, спори за якими виключені з її дії, зокрема питання право- та дієздатності, сімейні, аліментні спори, наслідування, банкрутство, перевезення, антимонопольні спори, деліктні спори, права на нерухоме майно, корпоративні спори, дійсність та порушення прав інтелектуальної власності (крім авторських та пов’язаних прав і контрактних зобов’язань), спори щодо дійсності записів у державних реєстрах (ч. 2 ст. 2).
Це положення суттєво відрізняє Конвенцію від Нью-Йоркської конвенції, яка залишає визначення неарбитрабельних спорів на розсуд держав-учасниць. З одного боку, такий (вичерпний) список створює значно більше правової певності, ніж правовий релятивізм Нью-Йоркської конвенції, але з іншого – обмежує суверенну волю держав щодо віднесення тих або інших спорів до виключної компетенції своїх судів. Однак варто зазначити, що список у ч. 2 ст. 2 майже повністю відтворює список справ виключної підсудності судів України у ст. 77 Закону «Про міжнародне приватне право».
Цікаве застереження міститься у ч. 3 ст. 2 Конвенції: процесуальні дії не виключаються зі сфери її дії, коли питання, включене у наведений вище список, постає лише як попереднє питання (або аргумент захисту), а не як об'єкт судового розгляду.
Конвенція вимагає від держав-учасниць визнавати угоди, укладені у письмовій формі (або за допомогою будь-яких інших інформаційних засобів, які роблять інформацію доступною для використання у подальших посиланнях), про передання спору на розгляд до іноземного суду іншої країни-учасниці Конвенції. Така угода вважається виключною, якщо інше у ній прямо не передбачено (що суперечить практиці судів США (наприклад, K & V Scientific Co., Inc. v. BMW), яка вимагає дуже чіткого формулювання у застереженні для визнання «виключності» обраного в ньому суду). При цьому Конвенція повторює принцип сепарабельності, розроблений для арбітражних застережень, зазначаючи, що недійсність основної угоди не означає автоматичної недійсності пророгаційної угоди (ст. 3).
Конвенція містить у собі 3 головних правила:
- суд, який зазначений в угоді, має розглянути справу;
- інші суди мають зупинити або припинити розгляд, за наявності угоди про вибір суду;
- рішення суду, прийняте на підставі угоди, має визнаватися та виконуватися у всіх державах-учасницях Конвенції.
Звісно, усі ці правила не є абсолютними. Зокрема, суд, зазначений в угоді, не може відмовитись від розгляду справи лише на тій підставі, що справа підсудна іноземному суду. Але він може відмовитися від справи, якщо відповідна угода є недійсною чи такою, що не підлягає виконанню, або якщо він не має повноважень розглядати спір відповідно до процесуального права відповідної держави щодо юрисдикції, яка стосується предмету чи вартості позову або внутрішнього розподілу сфер повноважень серед судів (ст. 5).
Суд, до якого поданий позов, але який не вказаний в угоді, має зупинити або припинити процес, за виключенням випадків, коли:
- угода є недійсною;
- була укладена недієздатною особою;
- виконання угоди призведе до очевидної несправедливості або порушення публічного порядку;
- угода не може бути виконана, у зв’язку з виключними обставинами, не пов’язаними зі сторонами, та обраний суд вирішив не розглядати спір (ст. 6).
Нарешті, суд має визнати та виконати рішення іноземного суду, прийняте на підставі угоди, без перегляду справи по суті, якщо рішення підлягає виконанню у державі, суд якої її прийняв. При цьому процес визнання та виконання може бути зупинений, якщо продовжується процес ординарного перегляду рішення (ст. 8).
У визнанні та виконанні рішення може бути відмовлено на підставах, що загалом схожі на ті, на яких може бути відмовлено у припиненні процесу. Крім того, Конвенція дозволяє не виконувати рішення, якщо:
- вони отриманні шляхом шахрайства;
- відповідач не був належним чином повідомлений щодо процесу;
- рішення суперечить рішенню, прийнятому судом держави, у якій запитується визнання та виконання щодо того ж спору;
- існує рішення, прийняте в іншій державі раніше, та таке, що відповідає вимогам визнання та виконання рішень у запитуваній державі.
Очевидно, що ратифікація Конвенції Україною (без впровадження суттєвих змін до Господарського та Цивільного процесуальних кодексів) значно ускладнить ситуацію для господарських судів та судів загальної юрисдикції, які можуть бути призвані виконувати приписи Конвенції. Зокрема, господарський процес не передбачає договірної підсудності, а з ЦПК відповідна ст. 112 була виключена у 2010 р. Таким чином, українські суди послідовно відмовляються приймати справи до розгляду на підставі лише пророгаційних угод (коли відсутні інші підстави) та не припиняють розгляд справи за наявності такої угоди, оскільки пророгаційні угоди, на відміну від арбітражних, не є підставою, передбаченою ГПК та ЦПК для відмови українських судів від юрисдикції.
Без сумніву, приєднання України до Конвенції сприятиме стабілізації правового регулювання транскордонних господарських відносин. Пророгаційні угоди є досить усталеною практикою для деяких категорій зовнішньоекономічної діяльності, зокрема для залучення кредитних коштів в іноземних банках та через облігації. Невизнання обов’язковості таких угод українськими судами додавало ще один шар непевності до не зовсім привабливого інвестиційного клімату в Україні. З іншого боку, ратифікація цієї Конвенції без внесення відповідних змін до процесуального законодавства створить більше проблем, ніж вирішить.