Свобода слова є однією з основоположних цінностей демократичного суспільства. Водночас у цифрову епоху вона нерозривно пов’язана з можливістю поширення інформації через інтернет. Саме тому питання блокування інтернет-контенту стало однією з найгостріших правових дилем сучасності. Особливої актуальності воно набуває в умовах воєнного стану, інформаційних війн, масових кампаній дезінформації та пропаганди.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Відповідно до Основного Закону, цензура заборонена. Так само, відповідно до Конституції України, кожному гарантується право на свободу думки та слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Водночас у Конституції також йдеться про можливе обмеження вказаних прав законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Також потрібно зазначити про те, що Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Ахтамов проти Росії» (2021) підкреслив, що втручання держави у сферу онлайн-контенту повинне бути пропорційним, обґрунтованим і передбаченим законом.
Відповідно до Закону України «Про інформацію» 2657-XII, основними принципами інформаційних відносин є, зокрема, відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією, свобода вираження поглядів і переконань. Згаданий закон містить положення, що за своїм змістом дублює вищенаведену норму Конституції. Вказаним законом «Про інформацію» прямо забороняється цензура, а також втручання в професійну діяльність журналістів і медіа.
У законі дається визначення поняття «цензура». Під цензурою розуміється будь-яка вимога, спрямована, зокрема, до журналіста, суб’єкта у сфері медіа, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, узгоджувати інформацію до її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації. Водночас вказана заборона не поширюється на випадки, коли попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі закону, а також у разі накладення судом заборони на поширення інформації.
Насправді визначення цензури є набагато ширшим та багатогранним, а сама цензура — як невідʼємний феномен соціокультурного життя — існує в будь-якому сучасному суспільстві. Ба більше, цензура та цензурування є явищем, що існує в житті людей із давніх часів та разом із розвитком людства, залежно від фактичного стану та розвитку суспільства, еволюціонує, змінюється і пристосовується до наявних обставин.
Цензуру можна поділити на державну, тобто цензуру, заборону публікації або трансляції певних повідомлень, інформації тощо, що здійснюється державними органами, та самоцензуру, тобто цензуру, яка проводиться самими авторами щодо власних творів або творчими колективами медіа та іншими особами, що поширюють збирають, створюють та поширюють інформацію.
Саме блокування контенту в інтернеті означає обмеження доступу користувачів до певних інформаційних ресурсів або окремих повідомлень. В українському законодавстві відсутнє пряме визначення поняття «блокування контенту», проте окреслити його межі та надати умовне визначення можна, виходячи з норм Закону України «Про санкції», Указів Президента та рішень РНБО.
Згідно зі статтею 3 Закону «Про санкції», спеціальними економічними та іншими обмежувальними заходами може бути, зокрема, «заборона інтернет-провайдерам надання послуг з доступу користувачів до ресурсів (сервісів) інтернету». Найвідомішим прикладом є блокування російських соціальних мереж у 2017 році.
Конституційний Суд України у своїй практиці наголошує, що свобода вираження поглядів може бути обмежена виключно законом, в інтересах національної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав інших осіб (рішення КСУ №1-13/2003).
На сьогодні в Україні відсутні будь-які інституції та установи, до кола функцій яких входить здійснення попереднього погодження оприлюднення інформації, новин, матеріалів тощо. Водночас цензура допускається за рішенням суду, що прямо визначено Цивільним кодексом України, відповідно до якого, якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації. Якщо ж особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе — вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.
Так само українському цивільному законодавству відомий інститут спростування недостовірної інформації, відповідно до якого фізична особа, про яку було поширено недостовірну інформацію, має право на її спростування у визначеному законом порядку.
Навряд чи такі норми закону можна назвати такими, що спрямовані на цензурування інформації, оскільки основним їх призначенням беззаперечно є захист та недопущення порушення особистих немайнових прав. Враховуючи законодавчо передбачені механізми заборони поширення інформації внаслідок прийняття судового рішення, а також можливість визнання інформації недостовірною та її подальшого спростування, такі механізми часто вживаються для недопущення поширення невигідної для певного кола інформації та придушення свободи слова та свободи вираження поглядів.
У контексті даної статті необхідно згадати про не так давно прийнятий Закон України «Про медіа» № 2849-IX, в якому чітко передбачено заборону на поширення в медіа та на платформах спільного доступу до відео (наприклад, платформа Youtube) інформації з закликами, висловлюваннями, пропагандою тощо, що вважається суспільно небезпечною. Так само вказаним законом встановлено обмеження щодо змісту інформації у медіа, пов’язані зі збройною агресією, обмеження щодо поширення матеріалів, що може завдати шкоди фізичному, психічному або моральному розвитку дітей тощо. Водночас, відповідно до згаданого закону, уповноважений орган — Національна рада з питань телебачення і радіомовлення — має обсяг повноважень, що передбачає право на звернення з вимогами щодо обмеження доступу до інформації, а у випадку невиконання направленої вимоги має право вжити заходів у вигляді скасування реєстрації або заборони поширення тощо.
Отже, виникає запитання: чи є блокування інтернет-контенту проявом цензури, яка напряму заборонена Конституцією України? Необхідно зазначити, що якщо блокування або обмеження змісту здійснюється державним органом без належної правової процедури та без судового контролю, то це може свідчити про наявність елементів цензури. У вітчизняній доктрині (зокрема, у працях О. Скрипнюка) наголошується на важливості чіткого розмежування між правомірним обмеженням свободи слова та недопустимим контролем над змістом інформації. Блокування має відбуватися лише за чітко визначених обставин і відповідно до закону, в якому також мають бути чітко передбачена процедура прийняття рішення щодо обмеження доступу, блокування інформації, порядок оскарження таких рішень, підстави для блокування або обмеження доступу.
Враховуючи все вищезазначене, необхідно наголосити на тому, що блокування інтернет-контенту — складне й суперечливе явище, яке вимагає балансування між національною безпекою та правами людини. Українське законодавство надає (у виключних та чітко визначених випадках) можливість обмежувати доступ до певної інформації. Водночас відсутність встановлених процедур та судового контролю створює ризики порушення конституційних прав.