Ж. Дерріда у своїй книзі «Архівна лихоманка» (Archive Fever, 1996, с. 4) сказав відому фразу: «Немає політичної влади без контролю над архівами». На мою думку, він мав абсолютну рацію. Архіви є не лише «сховищем» політичної влади; вони висвітлюють глибину демократії та міцність верховенства права в межах нації. Як зазначає сам автор: «Ефективна демократизація завжди може бути виміряна за цим основним критерієм: участю в архіві та доступом до нього, його складовими і його інтерпретацією» (Derrida, 1996, с. 4).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Цю ідею підтвердила й М. Палієнко, яка погодилася, що право кожної людини отримувати достовірну інформацію про історію своєї країни є одним з основних принципів демократичної держави. Водночас архіви можуть бути і «арсеналом влади» (d’arsenal de l’autorité) тоталітарного режиму (Paliienko, 2019, с. 21).
Не дивно, що перехід від авторитарного режиму до демократії і, навпаки, неминуче впливає на рівень відкритості або, навпаки, закритості архівів для громадськості. Це твердження можна підтвердити прикладами змін, які мали місце в Україні та Росії. В Україні — від зародкової демократії до її зміцнення через кілька революцій і війну, в Росії — від зародкової демократії після розпаду Радянського Союзу до авторитаризму.
Лібералізація архівів загалом та політичної поліції зокрема в Радянському Союзі розпочалася у 1980-х і 1990-х роках. Після розпаду СРСР цей процес продовжився в Україні та досяг свого апогею після Революції Гідності 2014 року. Розсекречення архівів і політичні трансформації в Україні тісно пов’язані та добре простежуються (Paliienko, 2019, с. 21; Corrigan, 2019, с. 122). У цьому процесі Україна надихалася досвідом балтійських країн — Латвії, Литви та Естонії, — які забезпечили необмежений доступ громадськості до всіх документів радянської епохи, включаючи архіви Комуністичної партії та КДБ (Kramer, 2012).
А. Козирська проаналізувала, як у перші десятиліття незалежності України (за винятком президентства Віктора Ющенка у 2005–2010 роках) держава дотримувалася інклюзивного підходу до радянського минулого. Символи та пам’ятні знаки радянської епохи співіснували з проукраїнськими, а «політика пам’яті» була залишена на розсуд органів місцевого самоврядування, що призводило до множинності поглядів на роль радянського минулого в українській історії. Однак ця тенденція змінилася у 2014 році після Революції Гідності, яка заклала основу «радикальної декомунізації» (Kozyrska, 2016, с. 131).
У 2015 році Верховна Рада України ухвалила чотири «декомунізаційні закони», підготовлені Українським інститутом національної пам’яті. До них належать:
- Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» № 317-VIII від 09.04.2015 (Закон № 317-VIII);
- Закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» № 314-VIII від 09.04.2015 (Закон № 314-VIII);
- Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років» № 315-VIII від 09.04.2015 (Закон № 315-VIII);
- Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» № 316-VIII від 09.04.2015 (Закон № 316-VIII).
Закон № 317-VIII був ухвалений «з метою запобігання повторенню злочинів комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів [та] будь-якої дискримінації за національною, соціальною, класовою, етнічною, расовою чи іншими ознаками в майбутньому…» (Преамбула). Серед іншого, стаття 2 Закону № 317-VIII визнає комуністичний тоталітарний режим 1917–1991 років в Україні злочинним та відкрито зазначає, що він проводив політику державного терору, яка призвела до численних порушень прав людини. Пункт 4 статті 5 Закону № 317-VIII чітко передбачає, що архівні документи, зокрема документи колишніх радянських органів державної безпеки, які стосуються будь-яких злочинів, скоєних цими органами, не можуть бути засекреченими.
Закон № 314-VIII визнав низку історичних організацій, які існували в Україні в різні десятиліття ХХ століття, борцями за незалежність України. Хоча цей Закон прямо не згадує архіви, він передбачає зобов’язання держави сприяти дослідженню та поширенню інформації про такі рухи (зокрема, див. статтю 5 Закону № 314-VIII).
Закон № 315-VIII встановлює комплексну систему вшанування перемоги над нацистським режимом у роки Другої світової війни.
Нарешті, центральний елемент декомунізаційного законодавства – Закон № 316-VIII – визнав важливість архівів для «історичної пам’яті українського народу» та зазначив, що «засекречення архівів стало однією з передумов анексії Кримського півострова та військового конфлікту в Донецькій і Луганській областях» (див. Преамбулу). Стаття 4 цього Закону гарантує державою вільний доступ до архівної інформації репресивних органів. Ще однією важливою новелою Закону № 316-VIII стало запровадження міжархівного реєстру жертв репресивних органів (див. статтю 12). Водночас стаття 9 Закону № 316-VIII передбачає можливість для таких жертв обмежити доступ до відповідної архівної інформації про них.
Декомунізаційне законодавство не лише відкрило доступ до архівів та обмежило використання радянської символіки, але й визнало проукраїнські націоналістичні рухи, заборонені Радянським Союзом. Як зазначає П. Корріган, «відкриття архівів Служби безпеки України, яке відбулося одночасно з неоголошеною війною проти проросійських бойовиків у східних областях, було частиною тієї ж боротьби за утвердження ідентичності та незалежності України» (Corrigan, 2019, с. 122).
У 2020 році Голова Державної архівної служби України повідомив, що Україна майже не має засекречених документів радянського періоду 1917–1991 років. Він додав, що у 1991 році серед усіх засекречених документів в Україні 50% становили радянські документи. У 2010 році їхня частка зменшилася до 1% (Історична правда, 2020).
Після початку повномасштабної війни, розв’язаної Російською Федерацією проти України, політика декомунізації трансформувалася в політику деколонізації України. 21 березня 2023 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізацію топоніміки» № 3005-IX. Хоча цей Закон безпосередньо не стосується архівів, він є частиною ширшого процесу переосмислення українського минулого та формування політики меморіалізації на майбутнє.
Попри лібералізацію політики українського уряду щодо архівів, низка практичних викликів ускладнює доступ дослідників та суспільства до історичних документів. Початок повномасштабної війни Російської Федерації проти України у 2022 році призвів до повного знищення деяких архівів (наприклад, архіву Територіального управління Служби безпеки України в Чернігівській області), перебування значної частини архівних документів під контролем окупаційних адміністрацій та «евакуації» великих масивів архівних матеріалів. Ці проблеми ще більше загострюються через недостатнє фінансування українських архівів з боку держави, тривалу нестачу кваліфікованих кадрів і належних приміщень. Водночас війна, а також попередні обмеження, запроваджені у зв’язку з локдауном COVID-19, створили передумови для активізації процесу цифровізації українських архівів за підтримки інших держав і неурядових організацій (Матяш, 2022, с. 151–160; Artemenkova, 2022, с. 84).
Ще однією актуальною проблемою, що потребує уваги, є повторне засекречення деяких радянських документів відповідно до українського законодавства, що технічно робить їх недоступними для громадськості. У 2017 році директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України А. Когута в інтерв’ю зазначив, що така практика застосовувалася державними органами після обрання проросійського президента Віктора Януковича. За словами А. Когути, подібні повторно засекречені документи не можуть бути розсекречені автоматично і потребують індивідуального розгляду та процедури розсекречення, що займає багато часу (Ukrmilitary, 2017).
Лібералізація архівів в Україні відкрила можливість для перевірки колективної пам’яті української історії через призму об’єктивних фактів, зафіксованих в архівах. Історичні документи допомагають вирішити емоційні дебати щодо низки суперечливих фактів минулого, зокрема ролі українських націоналістів у становленні української державності, антисемітизму та переслідування польського населення, голодомору, колективізації тощо. Багато подій і постатей, які раніше трактувалися по-різному в західних і східних регіонах України, тепер можуть бути переосмислені та, можливо, врегульовані в анналах історії (Narvselius, 2012).
Подібно до України, система управліннями архів в Росії також зазнала змін. Однак, на відміну від України, в Росії ці зміни мали місце у зворотному напрямку.
За радянських часів російські архіви, за словами Д. Волкова, «пережили численні реорганізації, періоди обмеження та лібералізації доступу громадськості, а також інші соціально-політичні потрясіння». Починаючи зі сталінської епохи, архівні документи в Росії постійно переміщували, обмежували у доступі, а іноді й просто знищували (Volkov, 2015, с. 903).
Політика гласності у 1980-х роках призвела до того, що співробітники КДБ почали адаптуватися до вимог часу, спілкуючись із засобами масової інформації, надаючи обмежений доступ до архівів вузькому колу дослідників і навіть здійснюючи реабілітацію політичних в’язнів. Водночас керівництво КДБ було налякане суспільними дискусіями про розсекречення архівів органів безпеки та розкриття імен агентів КДБ (Hosaka, 2023).
На початку 1990-х років відкрився короткий період можливостей для розсекречення архівів КДБ. Зокрема, 24 вересня 1991 року Президент Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки видав указ про передачу архівів КДБ і Комуністичної партії до державних архівних установ, зокрема Російського державного архіву соціально-політичної історії. Подальший Закон Російської Федерації «Про реабілітацію жертв політичних репресій» від 18 жовтня 1991 року надав можливість жертвам політичних репресій отримати доступ до архівних документів, що їх стосувалися. 23 червня 1992 року Президент Борис Єльцин підписав указ «Про зняття грифів обмежень з нормативних актів та інших документів, що слугували основою для масових репресій і порушень прав людини». Цей указ розсекретив постанови та рішення політичних органів влади, а також силових і правоохоронних структур. Суспільство сподівалося, що цей крок призведе до деполітизації архівів (Davies, 1997a, с. 93, цит. за Corrigan P., 2019, с. 119).
Водночас президент Єльцин ухвалив рішення не розсекречувати центральні документи архіву радянської політичної машини: документи Політбюро (згодом – Президентського архіву), КДБ, а також архіви зовнішньої та військової розвідки (Kramer, 2012).
Процес поступової лібералізації архівів у Росії з початку 1990-х років мав свої злети і падіння. Як зазначає Н. Єгорова, на початку 2000-х років здавалося, що уряд Російської Федерації лібералізував доступ до деяких частин радянських архівів, пов’язаних із Холодною війною. Зокрема, документи, що стосуються російської зовнішньої політики та перебувають у віданні Міністерства закордонних справ, були доступні на запит, хоча й не без практичних труднощів. Водночас, не маючи повного доступу до документів, які можуть пролити світло на цикл ухвалення рішень у Радянському Союзі, зокрема документів Центрального комітету Комуністичної партії, Політбюро, відділу пропаганди та інших ключових структур, дослідники могли отримати лише фрагментарну інформацію (Yegorova, 2006).
Частково були розсекречені документи Російського державного економічного архіву, особисті документи Андрія Жданова, колишнього секретаря Виконавчого комітету Комуністичної партії та так званого «головного пропагандиста» партії, а також В’ячеслава Молотова, міністра закордонних справ СРСР. Також були відкриті деякі документи з особистого архіву Микити Хрущова. Однак особисті документи Йосипа Сталіна, зокрема ті, що стосуються відносин СРСР з європейськими країнами, США та Китаєм, досі не розсекречені. Документи Міністерства оборони, Головного розвідувального управління Генерального штабу та Служби зовнішньої розвідки, починаючи з 1945 року, майже повністю закриті. Загалом, на відміну від документів, пов’язаних із зовнішньою та військовою політикою, матеріали, пов’язані з культурою, є здебільшого доступними (Yegorova, 2006).
Після 2010 року деякі рішення щодо доступу до архівів були переглянуті російською владою, що призвело до їх повторного засекречення. У 2009 році президент Дмитро Медведєв створив комісію, яка мала «протидіяти спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». По суті комісія була покликана утвердити офіційну версію радянської військової діяльності під час Другої світової війни. Комісія припинила своє існування у 2012 році, проте вона засвідчила прагнення російського уряду маніпулювати архівними матеріалами у своїх інтересах (Kragh, 2015).
У 2014 році міжвідомча комісія з питань захисту державної таємниці, яка ухвалює рішення про розсекречення кожного конкретного документа, постановила, що документи радянських органів безпеки залишатимуться засекреченими до 2044 року (Tass.ru, 2018). У 2016 році президент Володимир Путін ухвалив рішення підпорядкувати Федеральне архівне агентство (Росархів) безпосередньо собі (Interfax, 2016, с. 119).
Режим доступу до архівних документів і тоді, і зараз називають «відкритою закритістю», що саме по собі говорить про його суть. Навіть працівники державних архівів зазначають відсутність балансу між збереженням документів і забезпеченням доступу до них (S. Sorokin, цит. за Volkov, 2015, с. 902). Г. Афіногенов зазначає, що в мас-медіа постійно з’являються заяви про те, що «Володимир Путін або стоїть на порозі повного закриття доступу до архівів, або вже це зробив» (Afinogenov, 2020). Дослідники повідомляють, що судові механізми є неефективними у забезпеченні доступу до архівів, оскільки суди підтримують відмови спецслужб, наприклад, у наданні доступу до файлів, що містять імена суддів так званих трійок НКВС (The Moscow Times, 2019). Використання архівних матеріалів у Росії є настільки обмеженим, що деякі дослідники ставлять під сумнів достовірність підручників історії, за якими навчаються школярі (Kramer, 2012).
Цікавим є спостереження М. Крамера щодо внеску президента Путіна у систему управління архівами. Він зазначає, що найгіршим кроком стосовно архівів за часів Путіна стала не просто постійна заборона доступу до державних документів, а введення обмежувальної політики щодо розсекречення архівів для країн Співдружності Незалежних Держав (СНД). 18 червня 2004 року держави-члени СНД підписали Угоду «Про взаємне забезпечення безпеки засекреченої інформації в рамках Організації Договору про колективну безпеку», яка, серед іншого, передбачає вимогу отримання згоди третьої держави на розсекречення інформації, отриманої від неї. Крім того, у жовтні 2011 року Росія, Білорусь, Вірменія, Таджикистан і Узбекистан підписали Угоду «Про порядок перегляду ступеня секретності інформації, засекреченої за часів існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік». Автор робить обґрунтоване припущення, що цей договір став відповіддю Кремля на попереднє рішення України про розсекречення архівних матеріалів щодо голодомору 1930-х років, що викликало гнів Москви (Kramer, 2012). Попри те, що на той момент в Україні при владі був проросійський президент, вона відмовилася повторно засекретити радянські архіви на вимогу СНД (ТСН, 2011).
Оскільки документи радянської епохи були недоступні через російський уряд, прогалину заповнили приватні ініціативи. Російські та американські фонди, університети та неурядові організації підтримували публікацію численних збірок доступних архівних документів із коментарями. На жаль, ухвалення закону про іноземних агентів у 2012 році створило значні проблеми для подальшої роботи з російськими архівами (Corrigan, 2019, с. 120).
Чому ж ситуація з класифікацією архівів в Україні та Росії склалася по-різному? Можливо, відповідь криється в ідеї, висловленій С. Госака: політична поліція (а можливо, і весь державний апарат?) сучасної Росії є продовженням радянської системи. Як зазначає М. Валлер, пострадянська Росія успадкувала КДБ, яке було «реорганізоване та перейменоване, але не реформоване», і зберегло незмінними кадри, ментальність та свою роль у політичному житті (Waller, цит. за Hosaka, 2023). У цьому контексті не дивно, що в 1980-х і 1990-х роках архівні документи використовувалися для створення позитивного іміджу КДБ на противагу його попереднику — НКВС. Також цілком зрозуміло, чому в сучасній Росії менеджмент архівів КДБ здійснюють не цивільні професіонали, а кадрові офіцери КДБ, які дозволяють доступ до них лише обмеженій кількості осіб (Knight, цит. за Hosaka, 2023).
На відміну від Росії, Україна – хоча й не одразу, а лише через десятиліття після здобуття незалежності – дистанціювалася від свого радянського минулого та зробила декомунізацію частиною державної політики. Значення цього кроку важко переоцінити: як зазначає М. Крамер, країни радянського блоку, які доклали зусиль для осмислення злочинів Комуністичної партії, досягли значно більшої стабільності, ніж ті, що цього не зробили. Більше того, демократизація в цих державах прискорилася після того, як суспільство отримало можливість вивчати та засуджувати злочини минулого – чого російський уряд, безсумнівно, поки що робити не готовий (Kramer, 2012).
Отже, політика держави щодо архівів є невід'ємною частиною ширшої стратегії управління суспільним розвитком (Bertkovskyi, цит. за Матяш, 2022, с. 133). Цей зв’язок підкреслює ширші наслідки для країн, що виходять із-під влади репресивних режимів: важливість історичної прозорості та відповідальності у сприянні довготривалій стабільності та демократичному розвитку. Він також демонструє, що шлях до сильної та зрілої демократії прокладається через готовність відкрито стикатися з темними сторінками історії своєї нації та робити з них висновки.