Україні доведеться ще довго долати виклики, пов'язані з іноземною окупацією, а також наслідки для переміщеного населення і територіальних суперечок. Тому на шляху членства до ЄС корисним може стати врахування правових аспектів кіпрського конфлікту. Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! Історія окупації Кіпр став членом Європейського Союзу в 2004 році, але через поділ острова лише південна частина Кіпру представлена в інституціях ЄС. Як наслідок, законодавство ЄС не застосовується у північній частині Кіпру, яка контролюється Туреччиною. ЄС долучився до різних дипломатичних і правових зусиль, спрямованих на сприяння вирішенню конфлікту, хоча прогрес є повільним. Що стало причиною окупації частини територій та як протягом п’ятдесяти років Кіпр намагається захищати права і свободи людей, вирішувати питання з окупованими територіями і відповідно розробляти законодавство? Події, пов'язані із вторгненням Туреччини 1974 року в Республіку Кіпр, залишили слід на острові, його мешканцях та міжнародному співтоваристві загалом. Він залишається ключовим моментом у правовій, політичній та соціальній історії острова. Правники, які вивчають наслідки конфлікту, що триває, повинні розуміти складне поєднання міжнародного права, прав людини, права Європейського Союзу та рішень, ухвалених міжнародними судами. Кіпрський конфлікт корениться в політичному, етнічному та територіальному поділах острова. Історично Кіпр мав змішане населення, яке складалося з греків-кіпріотів і турків-кіпріотів. Після багатьох років міжобщинного насильства напруженість зросла, і в 1974 році військовий переворот за підтримки Греції, спрямований на енозіс (об'єднання з Грецією), спровокував військове втручання Туреччини. 20 липня 1974 року Туреччина розпочала операцію «Атілла» — військове вторгнення на Кіпр, посилаючись на свій обов'язок захищати населення турків-кіпріотів відповідно до Гарантійного договору 1960 року. Окремо варто згадати про Гарантійний договір (1960 р.), оскільки це одна з ключових міжнародних угод, яка відіграв певну роль у конфлікті. Цей договір був частиною фундаменту незалежності Кіпру від британського колоніального правління. Він надав трьом державам-гарантам — Греції, Туреччині та Великій Британії — право втручатися у разі загрози конституційному ладу держави. Туреччина посилалася на цей договір для виправдання свого вторгнення в 1974 році. Вторгнення призвело до окупації приблизно 37 % острова, який і донині залишається розділеним на міжнародно визнану Республіку Кіпр на півдні та Турецьку Республіку Північного Кіпру, самопроголошене утворення, що визнається лише Туреччиною. Самі ж кіпріоти не вживають поняття Турецької Республіки Північного Кіпру, як і поняття Північний Кіпр. Єдиним правильним терміном до земель, які тимчасово не контролюються Кіпром, залишається окуповані території. Кіпрський конфлікт залишається невирішеним, а різноманітні мирні переговори та дипломатичні ініціативи не призвели до остаточного врегулювання. Спадщина конфлікту позначена переміщенням населення, порушеннями прав людини та триваючими юридичними суперечками щодо статусу окупованих територій і прав переміщених осіб. Законодавство республіки До турецького вторгнення 1974 року Республіка Кіпр мала конституцію, прийняту відповідно до Договору про заснування 1960 року. Ця конституція встановлювала рамки управління островом і містила положення про захист як грецьких, так і турецьких кіпріотів. Однак після подій 1974 року конституційний порядок був серйозно порушений і острів був фактично розділений. Конституція Кіпру залишається правовою основою для міжнародно визнаної частини Кіпру, хоча вона більше не розповсюджує свою дію на окуповані території. Республіка Кіпр, яка продовжує існувати в південній частині острова, прийняла кілька законодавчих актів для подолання наслідків турецького вторгнення. Деякі із цих законів спрямовані на вирішення таких питань, як переміщені особи, права власності та компенсація тим, чиє майно було захоплене під час окупації. Водночас варто відмітити, що сама термінологія, яка вживається у законодавчих актах, враховує також і окуповані території. Для прикладу візьмемо Закон Кіпру № 36 від 1975 року про контроль орендної плати. У цьому Законі, якщо з контексту не випливає інше: «нерухомість» означає нерухомість для оренди, незалежно від того, розташована вона в контрольованій зоні чи ні, і незалежно від того, була вона завершена та здана в оренду вперше після 31 грудня 1974 року чи ні. «Надзвичайний стан» означає ситуацію, що виникла внаслідок турецького вторгнення, яка триває до тих пір, поки Рада Міністрів не визначить дату її завершення офіційним повідомленням, опублікованим в офіційному віснику Республіки. «Законний орендар» означає орендаря нерухомості, завершеної та зданої в оренду вперше до 31 грудня 1974 року і розташованої в контрольованій зоні, оголошеній такою відповідно до положень підпункту (1) статті 3. «Магазин» означає нерухомість, що здається в оренду для будь-якої роботи, ремесла або професійних цілей і використовується як така та розташована в контрольованій зоні, але не включає будь-яку нерухомість, завершену та здану в оренду вперше після 31 грудня 1974 року. «Житло» означає нерухомість, що здається в оренду для проживання в ній, розташовану в контрольованій зоні, але не включає будь-яку таку нерухомість, завершену та здану в оренду вперше після 31 грудня 1974 року. Звісно, що уся законодавча база передбачає згадки про події 1974 року. У той же час варто звернути увагу на важливі законодавчі акти, якими Республіка Кіпр намагається врегулювати питання власності та окуповані території. Після окупації турки-кіпріоти переселилися на північ острова, залишивши свої нерухомі активи. Внаслідок наступу турецьких військ, за рідкісним винятком, греки-кіпріоти залишилися на територіях, які залишилися під контролем Республіки Кіпр. Згідно з Указом 671/75 від 11 вересня 1975 року, виданим на підставі Закону про реквізицію власності від 1962 року (№ 21/62), «усе рухоме та нерухоме майно, що належить турко-кіпріотам і залишено ними при переселенні до окупованих територій» було реквізовано в інтересах держави. Також Указом від 13 листопада 1975 року реквізовано «усе рухоме й нерухоме майно, що належить турко-кіпріотам і яке не використовується ними особисто», для потреб суспільного інтересу, а саме: (а) для житлових потреб; (б) для постачання, збереження або розвитку життєво важливих товарів і послуг, які необхідні для життя, добробуту або відпочинку населення; (в) для кращого використання майна на користь суспільства — або для будь-якої з вищезазначених цілей з метою задоволення потреб переміщеного населення. Повноваження Ради міністрів згідно зі статтею 4 Закону про реквізицію майна були делеговані Міністру внутрішніх справ. Цей самий указ уповноважує спеціально створений Центральний комітет із захисту турко-кіпрської власності здійснювати всі необхідні дії для досягнення вищезазначених цілей та управління майном. Рада міністрів рішенням № 14.202, опублікованим у Додатку IV Офіційного вісника від 29 серпня 1975 року, с. 47, вирішила створити Центральний комітет із захисту залишеної турко-кіпрської власності. Також було прийнято рішення про створення окружних комітетів. Наказ про реквізицію повторювався щороку— накази № 899 від 15 жовтня 1976 р., № 1103 від 21 жовтня 1977 р., № 1253 від 2 листопада 1978 р., № 1223 від 23 жовтня 1979 р., № 1510 від 10 грудня 1981 р., № 25 від 7 січня 1983 р., № 56 від 9 січня 1984 р.). Центральний комітет своїм рішенням від 16 квітня 1986 року встановив письмові критерії для надання турко-кіпрської землі. Згідно із цими критеріями претенденти мають бути переміщеними особами, які до турецького вторгнення займалися сільським господарством як основною професією. Водночас передбачалося, що біженці, які не були аграріями, але отримали турко-кіпрську ділянку після переселення в турко-кіпрські села і почали займатися землеробством, не повинні бути виключені як претенденти. Проте їхні справи мають розглядатися індивідуально, залежно від обставин сім’ї, доступності турко-кіпрської землі та ступеня зайнятості поза сільським господарством. Особи, які досягли 65 років і отримують пенсію, можуть бути правомірними одержувачами турко-кіпрських ділянок, однак у таких випадках має розглядатися можливість зменшення або вилучення їх ділянки залежно від попиту на землю в регіоні. Під час визначення розміру ділянки мають враховуватися економічні потреби та розмір сім’ї заявника. Також увагу заслуговує Закон про нерухоме майно (володіння, реєстрацію та оцінку) 1965 року. Цей закон залишається актуальним на Кіпрі, оскільки він регулює правовий статус власності на нерухоме майно, у тому числі на майно на окупованих територіях. Кіпріоти-греки, які були переміщені з півночі внаслідок вторгнення, мають право вимагати реституції свого майна. Окрім того, питання власності у фокусі Закону «Про турко-кіпрські власності (управління та інші питання)» 139(І)/1991. У преамбулі Закону йдеться: «Оскільки внаслідок масового переселення турко-кіпрського населення через турецьке вторгнення до районів, окупованих турецькими військами, та заборони з боку цих сил пересування цього населення до регіонів Республіки Кіпр були покинуті власності, що складаються з рухомого і нерухомого майна, І оскільки для захисту цього майна стало необхідним вжити негайних заходів, І оскільки серед таких заходів було і управління цими власностями спеціальним органом, створеним адміністративними рішеннями, І оскільки постала потреба в законодавчому врегулюванні питання турко-кіпрських власностей у Республіці, Для цього Палата представників приймає рішення врегулювати питання власності». Згідно із Законом 139/91 управління турко-кіпрськими власностями було передане повіреному, оскільки власники землі залишили її після переселення населення, яке відбулося через турецьке вторгнення. Ці заходи були необхідними заходами, що дозволили державі реагувати на потреби, викликані вторгненням. Їхньою метою не було порушення конституційного порядку, а навпаки — його забезпечення, і вони мають оцінюватися з огляду на необхідність, яка зумовила їхнє прийняття в інтересах суспільного порядку. У статті 17 зазначено, що дія Закону триває доти, доки Рада міністрів не оголосить його припинення офіційним повідомленням у Віснику Республіки. Визначення «турко-кіпрської власності» та «турко-кіпріота» у ст. 2 Закону: турко-кіпрська власність — будь-яка рухома чи нерухома власність, що належить турко-кіпріоту і розташована на території, підконтрольній Республіці; включає й вакуфську (релігійну) власність. Турок-кіпріот — турок-кіпріот, який не має постійного місця проживання на підконтрольній Республіці території; включає компанії та юридичні особи, які контролюються турком-кіпріотом, а також Evkaf (вакуфську організацію). Після 1 липня 1991 року не може бути мови про незаконне втручання у власність, підпорядковану управлінню повіреного, оскільки володіння і управління засновані на Законі, а отже, є законними. Також не може бути питання про повернення володіння власнику поза межами Закону. Володіння надано повіреному згідно зі ст. 5 Закону. Відтак жодна компенсація не може бути присуджена на підставі цивільного делікту «незаконне втручання», і немає підстав для повернення власності. Конституційність Закону Закон «Про турко-кіпрські власності (управління та інші питання)» 139(І)/1991 вважається встановленою на підставі рішень Kitsi v. Генерального прокурора (2001) 1 A.A.Д. 1077, A. Chr. Solomonides Ltd та ін. v. Генерального прокурора (2003) 1 A.A.Д. 1275, і Balce (2010) 1 A.A.Д. 680. Не постає питання про порушення будь-яких конституційних положень, а також не має місця порушення статті 1 Першого Протоколу або Протоколу № 4 до Європейської конвенції з прав людини. У зв’язку з цим доречними є рішення ЄСПЛ у справах Mehmet Yilmaz v. Cyprus та трьох інших заяв, заява № 4722/05, від 28.8.2012, Niazi Kazali and Hakan Kazali v. Cyprus та восьми інших заяв, від 6.3.2012. Також не постає питання расової дискримінації або нерівності відповідно до статті 28 Конституції. Турко-кіпрські власності користуються однаковим підходом відповідно до Закону, який був ухвалений для врегулювання надзвичайної потреби державного устрою. Судова практика Незважаючи, що з моменту окупації минуло вже п’ятдесят років, кіпріоти і досі мають спори, що пов’язані з питаннями власності. Прикладом можна навести рішення Окружного суду міста Ларнаки у справі за позовом № 1221/2014 до Генерального прокурора Республіки Кіпр, Міністра внутрішніх справ як Опікуна турко-кіпрських власностей. Об’єктом позову є три земельні ділянки в районі Менеу, які належать першій позивачці, громадянці турецько-кіпрської спільноти, що постійно проживає в Канаді. Власність була передана їй у дар від її матері — другої позивачки, яка проживає на окупованих територіях. Згідно із заявою про позовні вимоги позивачка № 1 мешкала з родиною в Дромолаксіа-Менеу (район Ларнаки) до 1975 року, коли вони були змушені тимчасово переїхати до Морфу та/або Нікосії (окуповані території). Позивачки подали цей позов проти Генерального прокурора та Міністра внутрішніх справ як опікуна турко-кіпрських майнових прав, оскільки, як стверджується, починаючи з 1975 року представники держави без згоди власниць захопили й використовували їхнє майно без будь-якої компенсації чи орендної плати. Коли позивачка звернулася через адвокатів 2 жовтня 2013 року з вимогою повернення майна та/або компенсації, відповідачі відхилили запит у листі від 15 жовтня 2014 року, тобто через рік після звернення. Позивачки вважають, що внаслідок дій та/або бездіяльності відповідачів або осіб, які діяли за їхнім дозволом, позивачка № 1 втратила можливість користуватися своєю власністю з 1975 року. Позивачки вимагають: виселення з відповідних ділянок та передання їх у вільне володіння, знесення всіх споруд, що були незаконно зведені, компенсації за незаконне вторгнення, порушення конституційних прав, втрату доходу від оренди, включаючи відсотки, додаткові та/або підвищені компенсації за моральну шкоду та втрату можливостей. Держава стверджує, що через обставини, викликані турецьким вторгненням 1974 року, було необхідно взяти під управління майно турків-кіпріотів, що залишилося на контрольованій території Кіпру. Це було зроблено з метою задоволення житлових потреб біженців. Всі дії здійснювалися згідно із чинним законодавством. Відповідачі стверджують, що відмова у поверненні майна була законною та заснованою на наявних фактах. Вони також заперечують, що позивачка зазнала збитків, оскільки майно перебуває в управлінні кіпрської влади. Суд встановив, що у п.7 позовної заяви стверджується, що позивачка 1 «проживала з родиною та/або з Позивачкою 2 у Дромолакші — Менеу, що в окрузі Ларнака, до 1975 року, коли вони переїхали (не за власним бажанням і тимчасово) до Морфу та/або до Нікосії (окуповані території)». Як випливає зі свідчень позивачки 1, будь-який примус щодо позивачок залишити у 1975 році вільні території Республіки та своє спірне майно не був результатом жодної дії чи бездіяльності з боку Кіпрської Республіки або осіб, за яких вона несе відповідальність. Загальне та невиразне твердження, що позивачки «переїхали проти своєї волі та тимчасово до району Морфу», очевидно, не свідчить і, відповідно, не доводить жодної вини чи відповідальності Кіпрської Республіки. По суті Кіпрській Республіці не приписується жодна відповідальність чи вина за залишення позивачками спірної власності. Навіть якщо не мало місця фізичне володіння чи фактичне використання деяких об’єктів, їх включення до сфери дії закону засвідчує юридичне володіння та контроль з боку повіреного. Оскільки за Законом (ст. 5) повіреному надано юридичне володіння (legal possession), немає потреби також доводити фізичне володіння. Із наданих свідчень та визнаних фактів встановлено, що позивачки — турки-кіпріотки, які до 1975 року проживали в Дромолаксія-Менеу (район Ларнака), а згодом переїхали до Морфу і/або Нікосії (окуповані території). Відтоді вони не повернулися для постійного проживання в підконтрольні райони — одна проживає в окупованих районах, інша — з 1989 року в Канаді. Отже, спірна власність належить туркам-кіпріотам і розташована на території, підконтрольній Республіці. Позивачки не мають постійного місця проживання на цих територіях. У справі Arif Moustafa проти Міністерства внутрішніх справ через Районну адміністрацію Лімасола (2004) 4 A.A.D. 790) підкреслено, що ключовим критерієм є місце постійного проживання власника. Як зазначено у рішенні на с. 795, метою Закону не є створення відповідної реакції на експропріацію грецько-кіпрських власностей на окупованих територіях, що могло б становити порушення ст. 6 Конституції як дискримінація проти турецької громади. Мета — захист власностей через відсутність власників, яка робить ці власності вразливими. Звідси й положення, що лише власності турків-кіпріотів, які не проживають на контрольованих територіях, потребують захисту. У справі P. Torgut, як розпорядниці майна I.Y.Zia та ін., було зроблено висновок, чи порушує Закон 139/1991 ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Ця стаття визнає право особи на повагу до своєї власності і встановлює, що жодна особа не може бути позбавлена власності інакше, ніж на підставі закону, з дотриманням умов, визначених в інтересах суспільної користі, а також відповідно до загальних принципів міжнародного права. Ці правила хоча і розмежовані, однак не є незалежними одне від одного. Щоб відповідати статті 1 Першого Протоколу, законодавство повинне мати правову основу і дотримуватися принципу пропорційності щодо поставленої мети. У цьому випадку держава з огляду на обставини, створені турецьким вторгненням, була зобов’язана вжити заходів для управління та захисту покинутих турко-кіпрських власностей в інтересах суспільства. Окрім того, після вторгнення 1974 року було прийнято кілька законів, спрямованих на допомогу переміщеним особам, багато з яких були кіпріотами-греками, що втекли з північної частини острова. Закон № 84(I)/2001 встановлює положення про надання житла переміщеним особам, включаючи субсидії на оренду або купівлю нерухомості на підконтрольній уряду території. Закон № 146(Ι)/2005 дозволяє переміщеним особам вимагати компенсацію або реституцію за втрачене майно. Як приклад можна навести справу № 477/86 1990 року. Заявник, уродженець окупованого села Палекітро, проживав зі своєю дружиною в Нікосії з квітня 1973 року по 1975 рік. Згодом між подружжям настало роздільне проживання, що врешті призвело до розірвання шлюбу. Реєстраційна служба ухвалила рішення, що заявник не є переміщеною особою. У квітні 1978 року Департамент містобудування та житлового будівництва надав батькові заявника житло в поселенні для біженців для виключного користування ним самим та його родиною. У відповідній таблиці ім’я заявника не зазначено як члена родини батька, який отримав дозвіл на проживання. Заявник оспорює рішення Департаменту містобудування та житлового будівництва, яким йому було запропоновано відмовитися від володіння будинком у поселенні для біженців, оскільки він сам не був визнаний переміщеною особою, а також відмову у виданні посвідчення біженця та рішення про те, що він не є переміщеним, оскільки це рішення було прийнято неналежним органом. Верховний Суд постановив: залишається фактом, що заявник у викладених у своїй скарзі фактах сам зазначив, що його наміром було оселитися на постійній основі в Пале́кітро, оскільки його стосунки з дружиною були порушені. Беручи до уваги цю заяву, а також дослідження, проведене відповідною службою, вважається, що заявник не мав постійного місця проживання в Пале́кітро на момент його окупації турецькими загарбниками. Щодо питання про те, чи дійсно уповноважений орган розслідував заяву та скаргу заявника, а також його твердження, що таке розслідування не було проведене належним чином і обмежилося лише інформацією від його колишньої дружини, зазначу таке. Заявника неодноразово викликали, що видно з відповідного досьє, представити докази постійного проживання в Пале́кітро, чого він уникнув зробити. Йому було відомо, що його дружина надала інформацію, згідно з якою він протягом усього періоду до та після вторгнення проживав із нею в Нікосії. Крім того, як його батьки, так і інші біженці з того ж села певний час мешкали в будинку, де він жив разом із дружиною в Нікосії. Якщо справді його стосунки з дружиною були такими, що змусили його перевести своє постійне місце проживання до Пале́кітро, то викликає сумнів, чи він, як і його батьки — не кажучи вже про інших — мешкали б у домі його дружини в Нікосії. З огляду на вищевикладене розслідування було проведене уповноваженим органом належним чином, і заявник не має підстав скаржитися на прийняте рішення. Правила від ЄСПЛ Окремо для вивчення досвіду Республіки Кіпр варто звернутися і до практики Європейського суду з прав людини, який виніс кілька знакових рішень і притягнув Туреччину до відповідальності за порушення Європейської конвенції з прав людини. Зокрема, у фокусі уваги згадані нижче справи ЄСПЛ. В одній з перших значущих справ «Лоізіду проти Туреччини» (1996 р.) ЄСПЛ постановив, що Туреччина порушила права грекині-кіпріотки, пані Тітіни Лоізіду, чиє майно на окупованій Туреччиною частині Кіпру було незаконно захоплено. Суд постановив, що Туреччина несе відповідальність за порушення її права на мирне володіння своїм майном (ст. 1 Протоколу № 1 ЄКПЛ), а також її права на свободу та безпеку (ст. 5). Це рішення створило прецедент для подібних справ і підкреслило відповідальність Туреччини за порушення прав людини на окупованих територіях. Справа «Сулейман Коркмаз та інші проти Туреччини» 2011 року стосувалася прав осіб із числа турків-кіпріотів і греків-кіпріотів, які були переміщені в результаті конфлікту. Суд постановив, що Туреччина несе відповідальність за поводження з переміщеними особами в північній частині острова, порушуючи їхнє право на власність і безпеку. Хоча Європейський суд з прав людини є важливим форумом для відшкодування збитків жертвам кіпрського конфлікту, шлях до довгострокового політичного врегулювання залишається сповненим викликів. Вже п’ятдесят років для Кіпру супроводжуються ключовими викликами: права власності, пошуку безвісти зниклих осіб та питання відшкодування збитків. Разом з тим можна зазначити, що робота над створенням більш комплексної правової бази для вирішення проблем минулого і задоволення потреб переміщених осіб, жертв порушень прав людини і широких верств кіпрського населення триває. ЄС та інші міжнародні організації заохочують зусилля з розбудови миру, але роль права у сприянні примиренню залишається критично важливою. Кіпрський конфлікт та рішення міжнародних судів, таких як Європейський суд з прав людини, мають значні наслідки для України у 2025 році. Для України кіпрський досвід підкреслює виклики, пов'язані з іноземною окупацією, а також довгострокові наслідки для переміщеного населення і територіальних суперечок. Рішення суду у Страсбурзі, пов'язані з кіпрським конфліктом, є прецедентом для України з точки зору правового захисту, захисту прав власності та прав переміщених осіб. Україна може звернутися до цих справ як до взірця того, як міжнародне співтовариство, особливо через такі інституції, як ЄСПЛ, може підтримати її у пошуках справедливості щодо незаконної окупації. Окрім того, вступ Кіпру до Європейського Союзу в 2004 році, незважаючи на триваючий поділ острова, слугує прикладом для України в її прагненні до членства в ЄС. Шлях Кіпру до інтеграції в ЄС включав складні юридичні та дипломатичні переговори, у тому числі щодо де-факто поділу острова. Кіпрська модель дає уявлення про те, як розділена нація може взаємодіяти з ЄС, працюючи над вирішенням внутрішніх територіальних конфліктів. *** Отже, проблеми, з якими зіткнувся Кіпр у питаннях компенсації, реституції майна та правового захисту переміщених осіб, є подібними до тих, які сьогодні має Україна. Тож правові принципи, встановлені у цих справах, можуть слугувати основою для українських вимог. Кіпрський прецедент може бути використаний для формування правових стратегій України та тиску на міжнародне співтовариство, щоб воно взяло на себе більш активну роль у вирішенні цього питання.
15 квітня 2025, 16:59