Після оприлюднення даних екзит-полів у другому турі останніх президентських виборів в Україні Володимир Зеленський захоплено заявив: «Всім країнам пострадянського союзу: подивіться на нас - усе можливо!». Президенти Білорусі та Російської Федерації Олександр Лукашенко й Володимир Путін відповідно тоді, мабуть, поблажливо посміхнулися. Тепер щонайменше над першим із них поблажливо посміхаються в Україні. І дехто в Росії.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Втім, як багато хто вважає, Олександр Лукашенко переграв самого себе. Потрібно, мовляв, було залишати кандидатами в президенти всіх своїх супротивників. «Малювати» їм у ЗМІ портрети «буржуя» (Віктор Бабарико), «якогось блогера» (Сергія Тихановського) і звичайного екс-чиновника «лузера» зі своєї попередньої команди (Валерія Цепкало).
Дозволити їм набрати в першому турі від 2 до 10%, інші голоси «розмити» за допомогою Лідії Єрмошиної (очільниця ЦВК). Собі «намалювати» 40%, а в другому турі акуратно «нарахувати» 60% - тим самим хоча б зберігши образ легітимності.
Однак перед очима Лукашенка був приклад тієї ж України, де чинний тоді президент не прорахував одного з «блогерів» і врешті одержав те, що одержав.
Лукашенко вирішив не ризикувати і у своїх найкращих традиціях просто пересаджав усіх опонентів, намалювавши собі в першому ж турі 80%. Покоління, яке народилося при ньому, виросло (й народило уже своїх дітей), не зрозуміло «бацьку» та збунтувалося. Поки цей бунт із боку протестувальників здається безглуздим, із боку Лукашенка - нещажним.
При всій гаданій однаковості нинішніх протестних акцій у Білорусі та подій українського Майдану різниця між ними велика.
Проте схожість усього одна. І в Мінську, й у Києві «хедлайнерами» протестів стали три людини. У нас це були Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок і Віталій Кличко. Інші, у тому числі й найбільший вигодонабувач Петро Порошенко, були на сцені Майдану на «другій лінії».
У Білорусі (зовсім несподівано) на головній протестній сцені опинилися координатор штабу арештованого банкіра Бабарико Марія Колесникова, дружина Валерія Цепкало, який втік у Москву, Вероніка, і Світлана Тихановська, дружина арештованого блогера. Вона й стала символом білоруської революції - несподівано для себе і, як виявилося згодом, для тих, хто Світлану Тихановську вигадав.
Звичайна «домогосподарка» не приховувала своєї мети: перемогти, випустити всіх політв’язнів, оголосити нові, чесні й прозорі вибори і повернутися до домашнього господарства.
Спочатку «відпала» одна голова - «злилася» Вероніка. А 11 серпня у білоруської революції не стало й «символу» - Світлана виїхала (чи то її вивезли) в сусідню Литву. В YouTube з’явилося звернення самої Тихановської.
«Я думала, що вся ця кампанія мене дуже загартувала й додала стільки сил, що я витримаю все. Але, напевно, я так і залишилася тією слабкою жінкою, якою була завжди… Я знаю, що багато хто мене зрозуміє, багато хто мене засудить, а багато й зненавидять. Але, знаєте, не дай Боже опинитися перед таким вибором, перед яким опинилася я. Тому... Люди, бережіть себе, будь ласка! Жодне життя не варте того, що зараз відбувається», - сказала вона тремтячим голосом, не пояснюючи, який саме вибір їй треба було зробити.
Своє звернення вона закінчує словами, що «діти - це найважливіше, що є в нашому житті». Потім з’явилося ще одне відео, у якому Тихановська читає з папірця текст із закликом не виходити на акції протесту.
Порівняння, може, й не зовсім коректне, але згадайте нашу вже легендарну «кулю в лоб, то кулю в лоб!». Справедливості заради зауважу, що, на відміну від Сергія Тихановського, Терезія Яценюк тоді не знаходилася в СІЗО, тому Арсеній Петрович був у набагато кращому становищі.
Втім антураж у Мінську здавався таким самим, як спочатку в Києві. Силовики, зіткнення, пісні, спроби будувати барикади, позиціонування «свій-чужий», соцмережі, у яких викладали адреси й телефони командирів ОМОНів, адреси, де й кому потрібна допомога, заклопотаність і заклики західних країн сісти за стіл переговорів тощо.
І в цьому перша відмінність київського Майдану від мінських подій. Навіть якщо на хвилину припустити, що Олександр Лукашенко готовий зараз сісти за стіл переговорів, він просто не знає, із ким це зробити. Протест у Білорусі не персоніфікований. Його ніхто не очолює. І це велика перемога особисто Лукашенка, за правління якого в країні не просто немає протестних еліт, а й еліт взагалі.Ніяких. В Україні, як ми пам’ятаємо, із охочими очолити Майдан із боку як «наказних гетьманів», так і гетьманів самопроголошених, проблем не було.
У Білорусі немає свого Володимира Леніна або Фіделя Кастро. Навіть Олексія Навального немає. Тому це не революція, а протести звичайних людей, яким просто набридло беззмінне правління однієї людини. Цікаво, що це 26-літнє правління не породило корупції, яка в Україні прирівнюється до національного лиха. Сини Лукашенка не стали «сашами-стоматологами». Тому «бандитам - в’язниці!», «банду - геть!» у Білорусі немає. Головне гасло там: «Уходи!». Але де той, хто готовий прийти на зміну? За всієї злиденності вибору в Білорусі все-таки хтось має бути сильнішим за «домогосподарку».
Друга відмінність Мінська від Києва в тому, що «національно-визвольного руху» там немає. А в таких постімперських країнах бажання звільнитися від «братніх обіймів» колишньої метрополії має величезне значення. Немає в Беларусі й проблеми з російською або білоруською мовами. Принаймні, вона не торпедується. Тобто націоналізму (у найкращому значенні), який був потужним двигуном протестних акцій в Україні, Грузії або країнах Балтії, у Білорусі немає.
Не слід забувати, що й сам Лукашенко час від часу публічно всіляко підкреслює, що не є проросійським президентом. Водночас він відкрито говорить, що стратегічним партнером Білорусі є саме Росія. І в обох випадках він не бреше. Українцям брехали.
По-третє, у Євромайдану, на відміну від Мінська, була чітка структура. Протестувальникам у центрі Києва допомагали бізнесмени, юристи, ЗМІ. Зрештою, була міжнародна підтримка: від Верховного представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Кетрін Ештон до американського сенатора Джона Маккейна. Була й підтримка якщо не всієї церкви (на той час винятково МП), то її окремих і яскравих представників.
Євромайдан у Києві підтримало й більшість представників культури (музики, кіно, літератури). У Мінськ навіть не приїхав екс-«Ляпіс Трубецкой», чиї «Воїни світла» стали гімном Євромайдану.
Четверта відмінність Мінська-2020 від Києва-2014 у тому, що Лукашенко не зміг (не захотів) мобілізувати своїх прихильників на мітинги на свою підтримку - ну, хоч якусь частину з 80%, які проголосували за нього. У Віктора Януковича, окрім силовиків, був «Антимайдан». У Олександра Лукашенка є тільки силовики, а влада, яка тримається тільки на багнетах, приречена. І питання тільки в тому, коли вона впаде. Демонстранти в Мінську закінчують свої щонічні акції протесту, скандуючи «Завтра!».
Поки дуже складно говорити, яким це «завтра» буде для Олександра Лукашенка й білорусів. Це, як виявилося на 26-му році його правління, справді різні поняття. Але одне можна сказати впевнено: перемігши (?) на виборах у країні, президент Білорусі у Мінську уже програв. А той, хто програє столицю, рано чи пізно програє й країну. У пострадянських країнах це практично аксіома.
Головне, щоб уся ця білоруська історія не була пофарбована в кольори крові. Дуже хочеться, щоб це була п'ята й по-справжньому головна відмінність Києва-2014 від Мінська-2020.