Коментована Постанова Верховного Суду України стосується важливого сегменту спорів за участю банківських установ та вкладників, а правовідносини, з приводу яких виник спір, є досить поширеними.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Правова позиція, що вкладена за наслідком перегляду рішень судів попередніх інстанцій, є довгоочікуваною і, нарешті, ставить крапку у різному застосуванні норм матеріального права у задавалось би досить простій життєвій ситуації, коли працівник банку привласнює грошові кошти вкладника.
До цього часу до аналогічних справ суди застосовували як положення статті 1059 Цивільного кодексу України, що регулюють особливості укладення договорів банківського вкладу, так і положення статті 1172 того ж кодексу, що визначають особливості відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою.
Правильність встановлення дійсних правовідносин у таких ситуаціях має значення не тільки з метою визначення особи, з якої повинні бути стягнуті грошові кошти, а й з точки зору її відповідальності.
На моє переконання, Верховний Суд України дійшов абсолютно логічного та єдино можливого висновку, що за умови, якщо вкладник має докази укладення договору банківського вкладу, такі правовідносини є договірними. У випадку привласнення чи розкрадення працівником банку грошових коштів, прийнятих від вкладника, на правові відносини, які виникли між банком та вкладником, такі обставини впливати не повинні.
Захист порушеного права вкладника у випадку не видачі банком грошових коштів із посиланням на те, що вони викрадені працівником банківської установи, повинен відбуватися шляхом звернення до суду із позовом до банківської установи про стягнення з банку суми вкладу, суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, а не завданої шкоди.
Важливим моментом є наявність у вкладника доказів укладення договору банківського вкладу, якими в розумінні статті 1059 Цивільного кодексу України є ощадна книжка, сертифікат чи інший документ, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Положення Інструкції про ведення касових операцій, як спеціального нормативно-правового акту, визначають такими документами квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, та встановлюють вимоги до їх оформлення.
Отже саме ці документи є належними та допустимими доказами в розумінні статей 57-58 Цивільно-процесуального кодексу України та статей 32-34 Господарсько-процесуального кодексу України у справах щодо банківського вкладу. Вкладники повинні бути уважними при укладенні договорів банківського вкладу та належному оформленні усіх документів, що у випадку виникнення спору у подальшому дозволять їм захистити свої права.
Нагадаємо, відповідного висновку дійшов Верховний Суд України на засіданні Судових палат у цивільних та господарських справах 6 квітня 2016 року, розглянувши справу № 6 – 352 цс 16, предметом якої був спір вкладника з банком про відшкодування шкоди, завданої злочином (викраденням працівником банку вкладу).
При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого після того, як вкладник на підставі договору банківського вкладу передав гроші уповноваженій особі банку, власником грошей став банк, а тому в разі їх викрадення шкоду завдано банку, а не вкладнику. Вкладник повинен вимагати від банку не відшкодування шкоди, а виконання обов’язку за договором банківського вкладу – повернення суми вкладу та процентів за користування ним.