Можна по-різному ставитися до судових реформ у нашій державі, так само як і дискутувати з приводу того, а чи посилився за останні декілька років авторитет Верховного Суду в очах українців та бізнесу. Проте певні зовнішні та внутрішні зміни вже видно навіть неозброєним оком, наприклад, багато суддів ВС стали активно долучатися до публічних дискусій із приводу тих чи інших правових питань за участю громадянського суспільства та ЗМІ. Серед юристів вже давно відзначили і «спрощення» викладення судових рішень, і те, що Верховний Суд значно змінив підходи до вирішення певних категорій справ. Врешті-решт, вперше за багато років українського судочинства, ВС почав застосовувати у своїй практиці загальні принципи права.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
До речі, одним з перших принципів договірного права, що знайшов своє застосування у практиці Верховного Суду, став естопель (лат. venire contra factum proprium). Цю доктрину належить розглядати як таку, що забороняє особам діяти всупереч попередній поведінці, уособлюючи принцип добросовісності дій особи, закладений у ст. 3 Цивільного кодексу України. Його правозастосування розпочалося ще з висловлення суддями В. І. Журавель та В. І. Кратом окремої думки у справі №596/2472/16-ц, за обставинами якої орендодавець намагався оспорити договір оренди земельної ділянки через те, що на ньому не було його підпису. Судді зазначили, що ця поведінка орендодавця є суперечливою та недобросовісною, оскільки він отримував орендну плату від орендаря (понад 4 роки), тим самим підтвердивши, що зобов'язання виконують обидві сторони. Ця окрема думка стала підґрунтям для позиції Верховного Суду в інших справах, зокрема щодо оцінки процесуальних дій сторін.
Сучасна практика свідчить про те, що Верховний Суд тепер докладніше перевіряє поведінку осіб під час виконання зобов'язань, не обмежуючись при цьому положеннями договору та законодавства України. Підхід Верховного Суду підтверджує те, що в бізнесі з'явилися додаткові гарантії для захисту його прав та інтересів, які покращують передбачуваність і простоту ведення господарської діяльності.
По суті згаданий принцип римського права venire contra factum proprium є вираженням equitable estoppel — однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на principles of fraud. Вона спрямована на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.
Якщо говорити зовсім коротко, то естопель базується на добросовісності (ст. 3 ЦК України) і забороні зловживання правом (ст. 13 ЦКУ). Більшість юристів, читаючи ч. 1 ст. 241 ЦК України (правочин, вчинений із перевищенням повноважень, є дійсним у разі наступного його схвалення особою), інтуїтивно розуміють, що це теж заборона суперечливої поведінки.
Загалом у тому чи іншому ракурсі застосування Верховним Судом естопеля вже відмічалося в ЗМІ на конкретних прикладах під час аналізу справ №390/34/17, №903/394/18, №911/205/18 та інших.
Водночас зовсім нещодавно практика ВС поповнилася ще одним кейсом, де обігрується принцип добросовісної поведінки господарських правовідносин. Йдеться про постанову Верховного Суду від 09.07.2020 р. у справі №873/34/20, у якій суд вирішив, що апеляція дійшла хибного висновку, скасовуючи рішення третейського суду, яким із бізнесмена Тараса Барщовського стягується 75 млн євро.
Це рішення є прикметною з двох причин. По-перше, воно чітко відсилає нас до принципу естопеля, ще раз наголошуючи на добросовісній поведінці учасників судових процесів, а по-друге, підкреслює важливість третейського розгляду суперечок навіть на рівні великого бізнесу.
Відповідно до короткого змісту вимог та судових рішень, викладеного в зазначеній постанові ВС, ТОВ "ФК «Інвестохіллс Веста» звернулося з позовною заявою до Тараса Барщовського як поручителя, та до третьої особи ТОВ «Танк Транс до Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України»» про стягнення заборгованості за кредитним договором на підставі договору поруки, яке містить третейське застереження.
Рішенням Третейського суду від 12.03.2020 р. у справі №06/20 позовну заяву ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста»» було задоволено повністю та стягнуто з Т. Барщовського заборгованість у загальному розмірі 75 232 556,73 євро, що за гривневим еквівалентом за курсом НБУ станом на 06.12.2019 р. становить 1 992 848 887, 55 грн. Звичайно, що «втрата» 2 млрд грн не входить в плани будь-якої комерційної імперії, тим більше, коли в судах розглядаються справи про банкрутства окремих її «частинок». У результаті Північній апеляційний господарський суд скасував рішення третейського суду, відтак крапку у цій історії якраз і мав поставити Верховний Суд.
Відповідно до ст. 350 Господарського процесуального кодексу України, рішення третейського суду може бути скасовано лише у разі, якщо:
1) справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;
2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;
3) третейську угоду визнано судом недійсною;
4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону;
5) третейський суд вирішив питання про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі.
Адвокати Т. Барщовського вимагали залишити в силі рішення Північного апеляційного господарського суду з декількох підстав. Однією з найголовніших була та, що ані ТОВ «Танк Транс», ані Т. Барщовський як поручитель нібито не домовлялися про розгляд спорів у третейському суді при громадській організації «Союз інвесторів України», оскільки у договорі кредитної лінії 2011 р. йшлося про третейській суд при Асоціації Українських банків. Проте ВС при вирішенні цієї справи встановив зовсім інші факти.
Ось що суд зазначив з цього приводу у п.5.18 постанови:
«Оцінюючи наявність підстав для скасування рішення Третейського суду, Північний апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що Третейський суд, маючи заперечення двох сторін про дійсність додаткових договорів до договору поруки №П-2005880 від 09.06.2011 р., розглянув справу за відсутності оригіналів договорів за наявності сумнівних копій, доданих до позовної заяви. Тобто, Північний апеляційний господарський суд встановив відсутність компетенції у третейського суду щодо розгляду третейської справи.
Верховний Суд, оцінюючи наявні докази у матеріалах справи, бере до уваги, що відсутність оригіналу договору у ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста»» підтверджується актом приймання-передачі оригіналів кредитних справ від 06.12.2019 р. (а.с. 191-197, п. 82-97), яким передавалися нотаріально завірені копії договору поруки №П-2005880 від 09.06.2011 р. та додаткових договорів до нього.
Колегія суддів вважає помилковим висновок Північного апеляційного господарського суду про те, що позивач 06.12.2019 р. отримав від ПАТ «Дельта Банк» нотаріально посвідчені копії договору поруки та додаткових договорів до нього, однак до позовної заяви до третейського суду подані копії договорів, які зняті не з нотаріально засвідченого документа, що викликає сумнів в походженні копій договору поруки №П-2005880 від 09.06.2011 р. та додаткових договорів до нього, які знаходяться в матеріалах третейської справи, оскільки походження копій договорів підтверджується копіями акта приймання-передавання оригіналів документів від 23.12.2019 р. та акта приймання-передавання оригіналів документів від 24.12.2019 р. (а.с.211-228, т.1).
Водночас ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.07.2020 р. задоволено клопотання ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста»» про огляд оригіналів договору поруки та додаткових угод до нього, які були в матеріалах кримінального провадження та отримані після завершення провадження у справі у суді першої інстанції. Під час огляду зазначених документів Судом установлено, що зміст оригіналу Договору поруки №П-2005880 від 09.06.2011 р. та додаткового договору №12 від 29.03.2013 р. відповідають змісту копій цих договорів, наявних у матеріалах третейської справи №06/20 та матеріалах судової справи №873/34/20. Наведена обставина спростовує аргументи інших учасників справи щодо непідписання таких договорів».
У додаткових договорах написано просто: «Всі спори за цим договором вирішуються сторонами в процесі переговорів. У разі неможливості вирішення спірних питань шляхом переговорів, всі спори, розбіжності та вимоги, які виникають при виконанні цього договору чи у зв`язку з ним або випливають з нього (включаючи, але не обмежуючись — визнання цього договору недійсним або дійсним, укладеним або неукладеним), вирішуються Постійно діючим третейським судом при всеукраїнській громадській організації «Союз Інвесторів України» (пункт 5.2 додаткового договору №12 від 29.03.2013 р. (а.с. 68, т.1) до договору поруки №П-2005880 від 09.06.2011 р.).
Розрахунок «противної» сторони насправді був дуже логічним — оригінали договорів були вилучені поліцією ще у 2017 р. під час обшуку у «Дельта Банку» і до останнього моменту перебували у матеріалах кримінального провадження. І за такого розвитку подій можна було «відмахуватися» від копій і наголошувати, що ніяких додаткових угод не було.
Водночас добросовісною (в розумінні ст. 3 ЦК України) таку поведінку назвати важко, оскільки ще в заяві про надання висновку науково-правової експертизи від 12.12.19 р., яка була подана представником Барщовського до Третейського суду, підтверджено факт укладення в 2013 р. додаткової угоди до договору поруки, в якій міститься третейське застереження щодо розгляду всіх спорів у Третейському суді при ВГО «Союз інвесторів України». Проте вже у 2020 р. опоненти ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста»» обрали іншу стратегію захисту та в письмових документах по справі, а також в усіх засіданнях заявляли про непідписання додаткових договорів до договору поруки.
Але, як бачимо, ігри з естопелем погано закінчуються.
Крім цього, в апеляції були претензії щодо особи третейського судді. У додатковій угоді, зокрема, йшлося, що справу розглядатиме одноособово суддя К., а якщо не зможе, то Т. У випадку, коли обидва не зможуть, то голова третейського суду має призначити такого суддю. У підсумку справді був визначений інший суддя, але апеляційний суд врахував роздруківку з сайту третейського суду, що К. все ще є діючим суддею, тому саме він мав розглядати цю справу.
Водночас на офіційний запит третейський суд повідомив, що судді К. і Т. уже виключені з його складу. Розпорядженням №06-20 від 20.01.2020 р. «Про призначення третейського судді у справі №06/20», підписаним головою третейського суду Пошелюзним С.В. призначено суддю Дяченка І.В. для розгляду цієї справи. Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів скаржника про безпідставне неврахування Північним апеляційним господарським судом листа Третейського суду №10-01/04 від 10.04.2020 р., доданого позивачем до заперечень на заяву про скасування рішення Третейського суду, з якого убачається, що суддів Т. та К. було виключено зі складу Третейського суду.
Суд також не погодився із висновком Північного апеляційного господарського суду про недотримання вимог законодавства Головою Третейського суду при вирішенні питання щодо поновлення строку на подання заяви про відвід з огляду на таке.
Ст. 20 Закону України «Про третейські суди» визначено порядок відводу чи самовідводу третейського судді. У разі звернення до особи за отриманням згоди на обрання чи призначення її третейським суддею у конкретній справі ця особа повинна повідомити про наявність обставин, які є підставами для відводу чи самовідводу відповідно до ст. 19 цього Закону. Третейський суддя повинен без зволікання повідомити сторони про підстави його відводу чи самовідводу, зазначені у ст. 19 цього Закону, що виникли після початку третейського розгляду, та заявити самовідвід.
За наявності підстав, зазначених у ст. 19 цього Закону, сторона може заявити про відвід обраного нею третейського судді лише у разі, якщо обставини, які є підставою для відводу призначеного чи обраного нею третейського судді, стали відомі цій стороні після його призначення чи обрання. Сторони можуть погоджувати процедуру відводу третейського судді у третейському суді для вирішення конкретного спору.
Процедура відводу третейського судді у постійно діючому третейському суді визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог цього Закону. Якщо в третейській угоді або у регламенті третейського суду не визначена процедура відводу третейського судді, то письмова мотивована заява про відвід третейського судді має бути подана стороною впродовж трьох днів після того, як цій стороні стали відомі обставини, які є підставою для відводу третейського судді відповідно до цього Закону. У разі пропуску встановленого строку питання про прийняття заяви про відвід третейського судді вирішується головою третейського суду залежно від причин пропуску строку, якщо інше не передбачено регламентом третейського суду.
Відповідно до п. 3 ст. 16 Регламенту Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України», затвердженого Правлінням Всеукраїнської громадської організації Асоціація допомоги постраждалим інвесторам, протокол №1 від 22.03.2010 р. (із змінами та доповненнями), письмова мотивована заява про відвід третейського судді повинна бути подана одночасно з належними та допустимими доказами наявності підстав для відводу стороною впродовж трьох днів після того, як цій стороні стали відомі обставини, які є підставою для відводу третейського судді відповідно до цього Регламенту, але завжди до моменту початку розгляду справи по суті. У разі пропуску встановленого строку питання про прийняття заяви про відвід третейського судді вирішується Головою Третейського суду залежно від причин пропуску строку.
Відповідно до ч. 2 п. 5.4 Положення про Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України», затвердженого наказом Президента Всеукраїнської громадської організації «Союз інвесторів України» №13-01/08 від 13.08.2019 р., голова Третейського суду та його заступники вирішують всі питання забезпечення функціонування Третейського суду, що не віднесені до компетенції Ради третейських суддів та Засновника Третейського суду.
Таким чином, ні Закон України «Про третейські суди», ні Регламент Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз Інвесторів України» не містить імперативної норми щодо необхідності дотримання певної процесуальної форми вирішення питання про поновлення строку на подання заяви про відвід та щодо змісту такої відмови. Відтак, Суд не може погодитися з висновками Північного апеляційного господарського суду щодо порушення порядку розгляду відводу третейського судді.
У підсумку ВС вирішив, що Північний апеляційний господарський суд дійшов хибного висновку про наявність передбачених законом підстав для скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при ВГО «Союз інвесторів України», у зв`язку з чим наявні достатні правові підстави для задоволення апеляційної скарги шляхом скасування ухвали Північного апеляційного господарського суду від 05.05.2020 р. у справі №873/34/20 та прийняття нового рішення про відмову у задоволенні заяви Т. Барщовського про скасування рішення Третейського суду від 12.03.2020 р. у третейській справі №06/20.
До речі, сам факт того, що судді ВС зазначили в своїй постанові про «хибний» висновок ПАГС (а точніше про те, що суддя Агрикова О.В. при винесенні ухвали про скасування третейського рішення вийшла за межі повноважень, визначених ГПК), багато про що говорить. Складається враження, що суддя так хотіла скасувати рішення третейського суду, що навіть взяла на себе сміливість знайти для цього не передбачені кодексом підстави. Однак, у тому числі для припинення саме такої самодіяльності окремих сміливців, дуже давно було створено багаторівневу судову систему, що в даному випадку вкотре довело свою ефективність.
Як відомо, рішення Верховного Суду є остаточним і оскарженню не підлягає, а отже перепон для стягнення заборгованості тепер немає. А наостанок поміркуємо в рамках цієї статті про третейські суди та можливості їх використання для підвищення захисту сторін від невиконання договорів.
Арбітраж дійсно є найрозповсюдженішим способом вирішення спорів у світі (перш за все в комерційній сфері), а в багатьох країнах навіть не має альтернативи, оскільки державні суди не мають повноважень розглядати такі спори. В Україні ж, навпаки, всі спори вирішуються державними судами, і лише незначна їх частина — третейськими судами. Другою і важливою особливістю нашого законодавства є те, що арбітраж розділений на міжнародний та внутрішній, тобто третейські суди розглядають спори виключно між українськими сторонами. Якщо сторона — іноземець, спір може розглядати тільки міжнародний арбітраж. Такий поділ зберігається лише в кількох постсоціалістичних країнах, де існують системи внутрішніх арбітражів — третейських судів.
Щодо міжнародного арбітражу, то питання його застосування, визнання і виконання рішень внормовані Конвенцією «Про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень», яка набула чинності 1958 р., а для України (тоді — УРСР) — 1961 р., від її ратифікації. Вже досить довгий час Україна визнає та виконує рішення міжнародних арбітражів. Найвідомішими арбітражними центрами є арбітражні інститути, утворені при торгових палатах у Стокгольмі, Парижі, Лондоні. З 1994 р., коли був прийнятий Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж», було створено Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України у Києві, близько половини арбітрів якого є іноземцями.
А от розвиток третейських судів, який розпочався ще у 2004 р., останнім часом серйозно загальмував. Так, кількість зареєстрованих третейських судів сягає 515, з яких офіційно припинили діяльність 21, а з решти лише 248 розглянули бодай одну справу. В 2017-2018 рр. справи розглядали лише 39 третейських судів. Менше 40 третейських судів виконують вимогу закону щодо оприлюднення документів третейського суду — положення, регламенту та списку суддів. Від початку діяльності третейські суди мали досить широку компетенцію вирішувати будь-які цивільні чи господарські спори, проте, приміром, в 2009 р. із цієї компетенції було вилучено право вирішувати справи щодо нерухомості. Існували і певні нарікання на те, що третейські суди використовувалися в «рейдерських» схемах, проте дослідження не виявило масовості таких випадків, і кількість кримінальних проваджень, в яких фігурують третейські суди, становить 21 випадок за всю історію. Натомість, як бачимо, третейські суди можуть бути і є потужним інструментом для вирішення справ із значним фінансовим елементом. Тоді ж чому не розвивати їх систему більш активно, щоб не було так, що державні суди скасовують рішення третейських судів лише на підставі «роздруківок» з сайту?
Цьому є ряд перешкод. По-перше, наразі в Україні ще дуже мала кількість третейських судів, які б потенційні сторони вважали достатньо незалежними для того, щоб їм довіряти. Іншою причиною є обмеження компетенції, оскільки в світовій практиці немає прикладів обмеження компетенції третейських судів за критерієм предмету спору. А в нас судитися за автомобіль у третейському суді можна, а за будинок — вже ні. І головна, реальна і найболючіша причина — недружня як до третейських судів, так і, на жаль, міжнародних арбітражів, судова практика.
Справа в тому, що будь-яке арбітражне рішення в будь-якій країні має пройти процедуру визнання і виконання через відповідний державний суд. В Україні, на жаль, часто державні суди внаслідок вразливості до протиправних впливів можуть нівелювати арбітражне рішення. А кому потрібне рішення, яке неможливо виконати? Отже, без суттєвого обмеження права державних судів втручатися в діяльність третейських судів розвиток альтернативного судочинства неможливий.
Водночас, можливо, саме рішення ВС від 9 липня стане першою ластівкою та дозволить відновити довіру до рішень третейських судів. Врешті-решт, зайве нагадувати, що поширення практики третейського розгляду спорів сприятиме покращенню інвестиційного клімату в Україні, що наразі є навіть більш пріоритетним, ніж проведення чергової судової реформи.