Ефективний захист прав та інтересів громадян у суді передбачає використання адвокатом усіх можливих засобів та інструментів. Звичайно, захист тих чи інших прав громадян насамперед базується на нормах законів та підзаконних актів, однак не менш важливою є судова практика, особливо рішення Верховного суду України та Конституційного суду України. Хоч в Україні, як представниці романо-германської правової сім’ї, судовий прецедент в теорії права не вважається джерелом права, однак дійсність чітко вказує на протилежне. Так, ст. 150 Конституції України передбачає, що рішення КСУ є остаточними, не можуть бути оскарженими та є обов'язковими до виконання на всій території України. У свою чергу, ст. 360-7 ЦПК України передбачає обов’язковість судових рішень Верховного Суду України, яким останнім часом прийнято низку цікавих постанов та сформульовано обов'язкові для усіх судів України правові позиції у різних галузях права. Деякі з них згруповані в листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Щодо обов'язкових для всіх судів України правових позицій» від 16.01.2012 р. Інші постійно публікуються на офіційному веб-сайті Верховного суду України та у друкованих виданнях.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Окремо варто зупинитися на рішеннях Конституційного суду України, адже насправді їх значення важко переоцінити. За можливістю практичного застосування, їх умовно можна розділити на такі, що мають широке узагальнювальне значення й такі, що стосуються окремих, чітко визначених питань.
До першої категорії можна віднести цікаве та важливе не тільки в теорії права, а й для правозастосовної практики рішення КСУ №15-рп/2004 від 02.11.2004 р. Так, вказаним рішенням визначено поняття верховенства права як панування права в суспільстві, а також сформульовано важливу позицію, яка передбачає, що право не повинно ототожнюватися із законом. В обґрунтування своєї позиції КСУ роз’яснює, що закон, як нормативно-правовий акт, за своїм змістом повинен бути пронизаним ідеєю соціальної справедливості, проте на практиці це не завжди відповідає дійсності. Тому, окрім норм закону, також необхідно враховувати інші форми права, такі як норми моралі, традиції, звичаї тощо. Варто також звернути увагу, що в цьому рішенні визначено поняття справедливості, яке може бути ефективно використаним у процесі аргументування доводів правозахисника.
Також вартим уваги є рішення КСУ №15-рп/2011 від 10.11.2011 р., мотивувальною частиною якого встановлено, що держава забезпечує особливий захист слабшого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Таке рішення може стати серйозним аргументом у спорі громадянина з фінансовою установою, однак знову ж таки доведення його значення як обґрунтування правової позиції у справі є завданням адвоката.
Безсумнівно, правильне застосування положень зазначеного рішення КСУ у процесі захисту прав та інтересів громадян може стати потужною зброєю в руках адвоката. Однак не варто забувати про реалії судової практики, менталітет українських суддів та особливості українського судочинства взагалі. Адже іноді на судовому засіданні громадянину буває важко відстояти навіть права, чітко передбачені у законі, не кажучи вже про положення, викладені у правових позиціях КСУ.
Щодо другої категорії, то таких рішень є досить багато і стосуються вони майже кожної галузі права. Деякі з них успішно використовували у своїй практиці адвокати АО «Клочков та партнери». Для прикладу, більше, ніж через рік після факту звільнення, за правою допомогою звернувся працівник, якому підприємством не було виплачено заробітну плату. Відповідно до ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України, у разі порушення законодавства про оплату праці, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Стосовно цієї норми не виникає жодних спірних моментів. Однак, окрім невиплаченої заробітної плати, працівник (на підставі ст. 117 КЗпП) має право на відшкодування шляхом стягнення з підприємства середнього заробітку за весь час затримки виплати заробітної плати, а також на відшкодування моральної шкоди (відповідно до ст. 237-1 КЗпП). Щодо цих норм закону вже повинен застосовуватися тримісячний строк позовної давності, питання ж початку перебігу цього строку є спірним. У такому випадку необхідним до застосування є рішення КСУ №4-рп/2012 від 22.02.2012 р., яким встановлено, що перебіг тримісячного строку розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати усіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. Тобто відбувається прив’язка початку перебігу строку позовної давності до факту проведення розрахунку підприємства з працівником.
Як висновок, необхідно зазначити, що рішення вищих судових інстанцій у будь-якому випадку є ефективним інструментом для адвоката у процесі захисту прав та інтересів громадян, нехтувати та недооцінювати який не варто в жодному разі. Разом з тим, необхідно пам’ятати про недосконалість вітчизняного судочинства та про необхідність щоразу доводити в суді свою правову позицію, навіть якщо вона ґрунтується на нормах закону та практиці вищих судових інстанцій.