На сьогодні інформаційні технології розвиваються дуже стрімко і, як наслідок, є відсутність якісного правового регулювання цієї сфери. На мій погляд, цю сферу правовідносин неможливо врегулювати лише правовими методами, оскільки кіберпростір мережі Інтернет на сьогодні є найбільш вільним простором. Але відсутність взагалі будь-якого правового регулювання призводить до ще більш небажаних наслідків. Яскравий приклад відсутності такого регулювання український сегмент всесвітньої мережі Інтернет.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Якщо звернути увагу лише на проблему порушень прав у всесвітній мережі Інтернет, то стане зрозумілим, що такі порушення не завжди стосуються лише об’єктів права інтелектуальної власності. Непоодинокими є випадки розміщення і розмноження неправдивої інформації про особу чи компанію. Безліч випадків шахрайства з банківськими рахунками чи викраденням персональних даних. Але все-таки значну частину порушень в українському сегменті Інтернет складають порушення прав інтелектуальної власності. Як лакмусовий папірець, справа із ресурсом ex.ua.
У свою чергу, порушення прав інтелектуальної власності у мережі Інтернет може поділятись на декілька видів, а саме на порушення майнових та немайнових прав. Порушення майнових прав супроводжується можливістю використання об’єкта права інтелектуальної власності беспосередньо у мережі Інтернет, як-то перегляд фільму, прослуховування музики чи використання скопійованої комп’ютерної програми тощо. Порушення немайнових прав супроводжується лише порушенням небажанням автора опублікування твору у мережі Інтернет, за яким пряма матеріальна шкода автору не завдається. Наприклад, опублікування оригінального дизайн-проекту квартири не вплине прямо на процес реалізації цього авторського проекту дизайнера, але може вплинути на його репутацію. Але наразі все-таки основну частину порушень прав інтелектуальної власності становлять порушення майнових прав.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» опублікування твору, фонограми, відеограми вважається наданням доступу через електронні системи інформації так, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором або передачі права власності на них чи володіння ними іншими правами. Межею правомірності такого діяння є згода автора або незгода. Але є багато випадків, коли самі автори зовсім не проти вільного використання їхніх творів. Є безліч фотобанків, де користувач зовсім вільно може скопіювати та використовувати ту чи іншу фотографію. Але не завжди зрозуміло, чи правомірно користувач може використовувати улюблену пісню або фотографію чи ні, оскільки вона може бути розміщена як самим автором для вільного використання, так і порушником авторських прав. Також у мережі Інтернет можуть бути розміщені матеріали, які не захищаються авторськмим правом, наприклад обʼєкти, зазначені у ст. 10 Закону України «Про авторське право і суміжні права». Більше того, на відміну від звичайного права власності на речові права межа дозволеності використання є досить умовною. Так ніхто не зможе зайти у помешкання або використати велосипед з причини наявності замка, але завадити копіюванню книги чи запису улюбленої пісні в більшості випадків може лише внутрішнє переконання користувача. У мережі Інтернет такі межі, за звичайних умов, на мій погляд, взагалі немає.
Також складність або взагалі неможливість ідентифікації конкретної особи, яка вчинила порушення прав інтелектуальної власності у мережі Інтернет унеможливлює притягнення її до реальної відповідальності. Отже, визначення та притягнення до відповідальності конкретного порушника є досить умовним. До того ж такий стан справ прослідковується у всьому світі за винятком хіба що КНДР. Тому частіше під правові обмеження за дії порушників потрапляють цілі ресурси, за допомогою яких і відбулось це правопорушення. У деяких державах під обмеження потрапляють рекламодавці, що розміщують свої банери на таких ресурсах. З мого погляду, такий підхід є дещо правильним, оскільки у такому випадку адміністратори такого ресурсу починають відслідковувати порушення авторських прав, оскільки ресурс стає зацікавленим у відсутності проблем у його клієнта. Застосування цього підходу не дає 100% гарантії відсутності порушень на ресурсі, але водночас і немає безконтрольність. Як приклад можна привести ресурс youtube.com.
Отже, вважаю, існує три важливі проблеми, що сприяють порушенням прав інтелектуальної власності у українському сегменті всесвітньої мережі Інтернет.
l неможливість ідентифікації конкретного порушника;
l невизначеність для користувача, які його дії будть порушенням;
l відсутність правого регулювання українського сегменту всесвітньої мережі Інтернет.
На жаль, я не маю відповіді щодо вирішення першої проблеми, але дві інші є вирішуваними. До того ж друга проблема може вирішуватись, завдяки вирішенню третьої проблеми.
На мій погляд, в Україні конче потрібний спеціальний Закон України «Про всесвітню мережу Інтернет», який би врегулював не тільки питання використання об’єктів інтелектуальної власності, а й відносини провайдерів, хостерів та користувачів тощо. На мою думку, в основу такого закону можна покласти положення вже тих правил, що є, Інтернет-асоціацій чи інших галузевих утворень.
Положення цього Закону не повинні містити заборони чи обмеження. Як показав досвід інших держав, обмеження в Інтернеті можливі лише за тотальної цензури та контролю громадянина державою, Але, на щастя, Україна обрала інший шлях. На мій погляд, цей Закон повинен передбачати конфліктні ситуації і встановлювати чіткі правила щодо дій учасників кіберпростору Інтернет у тих чи інших випадках. Наявність чітких алгоритмів дій, дасть змогу як уникнути правопорушень у сфері інтелектуальної власності, так і забезпечить їхню профілактику. На моє глибоке переконання, якщо на момент скандалу із ex.ua були такі правила, то і скандалу могло б і не бути. Більше того, усі учасники українського сегменту мережі Інтернет, як провайдери, хостери та користувачі, мають один перед одним зобов’язання, і накладення обмежень на одного з них неодмінно обмежує права інших. Такий Закон міг також врегулювати цю ситуацію між ними.
Отже, враховуючи викладене можна дійти висновку про те, що Закон «Про всесвітню мережу Інтернет» потрібен, але він не повинен містити заборони чи обмеження, а лише надавати алгоритм дій учасникам у конфліктних ситуаціях. Поява такого Закону, на мій погляд, не лише урегулює правовідносини між учасниками мережі Інтернет в Україні, а й позитивно вплине на профілактику правопорушень в українському сегменті всесвітньої мережі Інтернет.