Шановні колеги, продовжуємо інформувати про просування судової реформи.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Очікувано, Президент підписав Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» (№192-VIII).
З остаточного тексту Закону зникли деякі положення, які викликали спори між проектом Олексія Філатова та Самопомочі/РПР.
Нагадуємо, що у цій колонці ми аналізуємо Закон частинами, з огляду на його розмір. Ми зазначили, що реформа не є збалансованою і достатньою. В попередній колонці ми проаналізували підстави дисциплінарної відповідальності суддів. Загалом підхід до дисциплінарки здається незваженим, і може підривати незалежність судів.
У цій колонці, обговоримо те, що Закон істотно не змінює роль Вищої Ради Юстиції (ВРЮ), яка є першим елементом у питанні суддівської незалежності.
Трохи звернемось до історії. Відомо, що впродовж багатьох років суддівський корпус систематично функціонував як придаток до законодавчої та виконавчої гілок влади, приймаючи рішення у поточних політичних інтересах. Незалежність суддів інституційно була підірвана через можливість залякування суддів страхом звільнення з посади. Таку можливість законодавча та виконавча гілки влади мали завдяки контролю над більшістю членів ВРЮ. Негативна роль ВРЮ у знищенні незалежності судів відзначена у рішенні Європейського суду з прав людини «Волков проти України».
Відсутність незалежності суддів підточувала їхню безсторонність у справах як шашіль дерево. Позиція суддів, у багатьох випадках, визначалася не їхнім внутрішнім переконанням та професійним досвідом, а політичною доцільністю. Нагородою за це були можливості кар’єрного зростання, безкарність за незаконне збагачення тощо. Фактично, суддя розумів, що він буде покараний не за винесення незаконного рішення, а за невиконання «наказу» політичного керівництва країни. Нечесний суддя, який виконував такі «накази», міг бути впевнений, що на подяку він буде звільнений від реальної відповідальності за будь-які інші порушення. Причиною такого стану речей було те, що механізми реального покарання судді (ВРЮ та кримінальна відповідальність за завідомо неправосудне рішення) були у руках політичного керівництва країни (законодавча та виконавча гілка влади), а не у руках суддівського самоврядування. Слід зазначити, що відповідальність суддів перед органами суддівського самоврядування є запорукою належного розгляду скарг на суддів у розвинених країнах (наприклад, США).
Тому незалежність судової гілки влади можна забезпечити, якщо орган, який розглядатиме дисциплінарні порушення суддів, не буде підконтрольним законодавчій та виконавчій владі. Він має бути незалежним та формуватися, насамперед, суддівським самоврядуванням. Отже, формування складу ВРЮ має здійснюватися з боку суддівського самоврядування та частково адвокатури (як контролера з боку суспільства), а не з боку політичної влади. Після формування, ВРЮ має бути інституційно незалежною від будь-яких органів влади або органів суддівського самоврядування. Механізмів тиску на її членів не має існувати. Також має бути забезпечено принцип безперервності її функціонування.
Нагадаємо, ст. 131 Конституції вказує, що ВРЮ складається з 20 членів. Квоти по три мають Верховна Рада, Президент, зʼїзд суддів, зʼїзд адвокатів, зʼїзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ. Квоту два має конференція прокуратури. З посадою до ВРЮ входять Голова Верховного Суду, Міністр юстиції, Генеральний прокурор. Тобто 13 членів (за мінусом адвокатури, з’їзду суддів та голови ВСУ) – це 100% вплив законодавчої та виконавчої влади на судову гілку.
Втім, позбутися політичного впливу на ВРЮ було можливим без змін до Конституції. Для цього достатньо було законом надати право органам суддівського самоврядування висувати кандидатів (суддів) до ВРЮ, які мали затверджуватись органом, який має відповідну квоту ВРЮ. Тобто треба було заповнити суддями всі квоти. Також треба було заборонити відкликання обраного члена, окрім поданням самої ВРЮ.
Прийнятий Закон не усунув залежності ВЮР від політичної влади. Значна кількість її членів продовжуватиме перебувати під впливом законодавчої та виконавчої гілок влади. Це, принаймні шість членів, які призначаються по квотах, і взагалі не є суддями. Викликає питання незаангажованість ще сімох суддів, які обираються по квотах Президента, Верховної Ради, конференції прокуратури та науковців, по суті, на їхній розсуд.
Також за Законом кожний член ВРЮ (окрім тих, що входять за посадою) може бути відкликаний органом, який його призначив. Підстави для відкликання є досить широкими, навіть встановлена небездоганна професійна репутація (ч. 4 ст.18 нової редакції закону про ВРЮ). Зрозуміло, як у звичайному житті слухатись доводиться того, хто має право тебе звільнити. Тому йдеться про контроль кожної квоти над обраним членом ВРЮ. Говорити про незалежність у такому випадку досить важко.
Викликає занепокоєння процедура висування та голосування за кандидатів у члени ВРЮ. Зокрема взяти участь у голосуванні мають лише кандидати, зареєстровані апаратом ВРЮ. Тобто певну роль у перевірці кандидатів матимуть чиновники апарату ВРЮ. Помітною проблемою може бути й те, що голосування на з’їздах не передбачають рейтингової процедури, відсутність якої вже паралізувала роботу ВРЮ у 2014 р.
Президент 3 березня анонсував створення конституційної комісії щодо змін, діяльність якої буде спрямована на зміцнення судової гілки влади та її незалежності. Будемо сподіватись, що окреслені вище проблеми знайдуть своє вирішення під час внесення змін до Конституції.
У наступних колонках про судову реформу обговоримо інші аспекти прийнятого закону.