Сама собою обставина неприбуття особи на виклик слідчого, прокурора або судовий виклик, як і факт перебування за межами України чи населеного пункту, на території якого розташовано відповідний орган досудового розслідування/суд, не є беззаперечним і достатнім доказом переховування такої особи, не свідчить про недотримання нею процесуальних обов’язків.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Читайте також: «Дистанційне провадження у кримінальному процесі як юридична адаптація до воєнних умов»
Виникненню можливості накладення грошового стягнення, застосування приводу та настання інших несприятливих для особи наслідків неприбуття на виклик, передбачених ст. 139 КПК України, має передувати одночасна сукупність таких умов:
1) має місце належне повідомлення особи про виклик, здійснене у встановленому КПК України порядку;
2) особа не з’явилася без поважних причин на такий виклик або не повідомила про причини свого неприбуття.
Зазначеному кореспондують також висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 19 березня 2015 року у справі №5-1кс15, відповідно до яких при формуванні висновку про ухилення особи від слідства або суду має враховуватися, серед іншого, відсутність поважних причин неявки за викликом.
Положеннями КПК України прямо передбачено, що обставини непереборної сили, зокрема, військові події, а також інші обставини, які об’єктивно унеможливлюють з’явлення особи на виклик, є поважними причинами неприбуття такої особи на виклик (п.п. 3, 8 ч. 1 ст. 138 КПК України).
Через військову агресією російської федерації проти України Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24 лютого 2022 року, затвердженим Законом України №2102-ХІ від 24 лютого 2022 року, на всій території України введено воєнний стан, строк дії якого вкотре продовжено з 9 травня 2025 року на 90 діб згідно з Указом Президента України №235/2025 від 15 квітня 2025 року, затвердженим Законом України №4356-ІХ від 16 квітня 2025-го.
Відповідно до даних УВКБ ООН станом на 17 квітня 2025 року у світі зареєстровано понад 6,9 млн біженців з України, які виїхали через повномасштабне вторгнення з лютого 2022 року. Крім того, за даними ДП «ІОЦ Мінсоцполітики України», станом на 27 травня 2025 року в Україні зареєстровано майже 4,6 млн внутрішньо переміщених осіб.
У ч. 1 ст. 33 Конституції України передбачено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Виїзд багатьох осіб з території України або певних її регіонів є законним, часто відбувається задовго до повідомлення про підозру, здійснення виклику в межах кримінального провадження і може бути спрямованим на не ухилення від органу досудового розслідування та суду, а пов’язаним із іншими поважними та об’єктивними причинами, зокрема із небезпекою для життя, що існує після початку повномасштабного вторгнення росії, небезпекою внаслідок періодичних ракетних обстрілів, атак із застосуванням безпілотних літальних апаратів тощо.
Проте серед судових органів та органів досудового розслідування має місце поширена практика невизнання цих обставин поважними причинами неприбуття особи за викликом та застосування несприятливих для такої особи наслідків, зокрема оголошення особи в розшук, прийняття рішення про здійснення спеціального досудового розслідування чи спеціального судового провадження. Нижче наведено доводи, які найчастіше використовують судді (слідчі суддя) для аргументації подібних рішень.
1. Військові події як обставини непереборної сили
Деякі судді, відмовляючи, наприклад, у задоволенні клопотань учасників кримінального провадження, які через війну не можуть прибути за відповідним судовим викликом, щодо участі в судових засіданнях у режимі відеоконференції, посилаються, зокрема, на відсутність у законодавстві України визначення терміну «військові події» (ухвала слідчого судді ВАКС від 4 вересня 2024 року у справі №991/8104/24 та ін.).
Водночас визначення поняття непереборної сили міститься у ч. 1 ст. 263 Цивільного кодексу України, згідно з якою непереборною силою є надзвичайна та невідворотна за даних умов подія, а також в ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України, яка під непереборною силою розуміє надзвичайні та невідворотні обставини за даних умов здійснення господарської діяльності.
Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об’єктивно унеможливлюють виконання зобов’язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов’язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.
З огляду на єдиний підхід законодавця до визначення обставин непереборної сили, що застосовується в актах законодавства України, Верховний Суд у постанові від 4 травня 2023 року у справі №380/7189/22 сформував правовий висновок про віднесення таких подій, як, зокрема, збройний конфлікт, ворожі атаки, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна тощо, до переліку надзвичайних і невідворотних обставин, обставин непереборної сили (п.п. 24-25 постанови від 4 травня 2023 року у справі №380/7189/22).
Викладене знаходить своє підтвердження також і в рішенні Ради суддів України №11 від 25 березня 2022 року, відповідно до якого до обставин непереборної сили відносяться «надзвичайні та невідворотні обставини, що об’єктивно унеможливлюють виконання зобов’язань, зокрема загроза війни, збройний конфлікт, ворожі атаки, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна тощо».
2. Співвідношення понять «військові події» та «бойові дії»
Ще одним аргументом суддів щодо нібито відсутності поважних причин неявки осіб є те, що наразі «…активні військові дії відбуваються тільки на певній частині території України», виключаючи з цієї «частини», зокрема, місто Київ або інші населені пункти (ухвала слідчого судді ВАКС від 4 травня 2024 року у справі №991/8104/24 та ін.).
На підтвердження цієї позиції використовуються посилання на відповідні переліки територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, що затверджувалися наказами Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України №75 від 25 квітня 2022 року та №309 від 22 грудня 2022 року, які втратили чинність (ухвали АП ВАКС від 5 липня 2024 року у справі №991/4436/24, слідчого судді ВАКС від 19 липня 2024 року у справі №991/5872/24 та ін.).
Відповідно до чинного на сьогодні Переліку, затвердженого наказом Міністерства розвитку громад та територій України №376 від 28 лютого 2025 року, певні регіони, зокрема і місто Київ, наразі дійсно не перебувають у переліку територій, на яких ведуться бойові дії, або тимчасово окупованих російською федерацією.
Водночас, як вбачається з наведених вище норм і позиції Верховного Суду, термін «військові події», використаний законодавцем в п. 3 ч. 1 ст. 138 КПК України, охоплює всі події, пов’язані з війною або збройним конфліктом, включно з бойовими діями та окупацією, але не обмежуючись ними. Отже, факт введення та продовження строку дії воєнного стану на всій території України з 24 лютого 2022 року свідчить про те, що військові події об’єктивно відбуваються навіть у тих регіонах, де наразі не ведуться активні бойові дії, оскільки мають місце інші ситуації, пов’язані з війною: повітряні тривоги, загрози ворожих атак і ракетних ударів, обмеження пересування, руйнування інфраструктури тощо. Так, відповідно до даних інтернет-порталу «Київ Цифровий» упродовж першого кварталу 2025 року в місті Києві повітряні тривоги у зв’язку з російською військовою агресією лунали майже щодня (81 з 90 днів) і тривали, зокрема, навіть більше семи годин поспіль.
Згідно з відомостями сайту «Мапа тривог України» тільки за квітень 2025 року в Україні повітряна тривога оголошувалася 1496 разів. Водночас ЗМІ повідомляли про вибухи щонайменше 302 рази.
Майже кожної доби по території України наносяться удари безпілотними літальними апаратами (ударними дронами) та ракетами з боку російської федерації. Так, 18 січня, 24 квітня, 7 травня, 24 травня цього року завдано масовані удари по Києву, зокрема балістичними ракетами, які спричинили значні руйнування та загибель людей серед цивільного населення.
Вбачається, що облаштована система забезпечення безпеки цивільного населення не здатна повною мірою забезпечити таку безпеку, зокрема і з урахуванням невеликого часу підльоту балістичних ракет, а також поширеними випадками несвоєчасного оповіщення (попередження) про загрозу та повітряну небезпеку (подекуди вже після вибухів), що унеможливлює завчасне переміщення в укриття.
Наприклад, відповідно до даних вказаного інтернет-порталу «Київ Цифровий» 7 травня 2025 року повітряну тривогу в м. Києві у зв’язку із ракетною небезпекою оголошено о 00:58 год, а перші вибухи в місті пролунали вже за декілька секунд, про що низка інформаційних Telegram-каналів повідомили о 01:02 год (https://t.me/kievinfo_kyiv, https://t.me/kievreal1, https://t.me/k_dvizh, https://t.me/kpszsu). Внаслідок цієї атаки в різних районах Києва загинули та отримали поранення цивільні. Отже, з моменту оголошення повітряної тривоги до моменту прильоту ракети можуть пройти лічені хвилини або навіть секунди, що виявляється очевидно недостатнім часом для переміщення в укриття.
За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини щодо кількості жертв в Україні під час вторгнення росії, з 24 лютого 2022 року до 30 квітня 2025 року серед цивільного населення травмовано щонайменше 31 867 осіб і загинуло щонайменше 13 134 особи. Тільки за квітень 2025 року травмовано 1146 осіб і загинуло 209 осіб серед цивільного населення внаслідок військових подій.
За приписами ч. 1 ст. 3 Конституції України, зокрема, життя і здоров’я людини, її безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 27 Конституції України обов’язок держави — захищати життя людини.
З огляду на військові події, які відбуваються на території України, зокрема те, що майже всі регіони піддаються постійним обстрілам, серед іншого — з використанням балістичних ракет, а держава при наявному рівні облаштування системи забезпечення безпеки цивільного населення не здатна достатньою мірою забезпечити безпеку для життя та здоров’я людей, що перебувають на її території, на сьогодні є обставини непереборної сили, що не залежать від волі, бажань, зокрема осіб — учасників кримінального провадження, та які об’єктивно унеможливлюють їх прибуття до України або певних населених пунктів і, відтак, з’явлення на виклики слідчого, прокурора та судові виклики.
3. Особливості порядку здійснення виклику особи, яка проживає за кордоном
Важливою передумовою для виникнення в особи процесуального обов’язку з’явитися на виклик є також дотримання процедури його здійснення. Порядок здійснення виклику в кримінальному провадженні регулюється гл. 11 КПК України і визначений у ст. 135 КПК України.
За загальним правилом, особа викликається до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв’язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою (абз. 1 ч. 1 ст. 135 КПК України). У разі тимчасової відсутності особи за місцем проживання повістка для передачі їй вручається під розписку дорослому члену сім’ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи (ч. 2 ст. 135 КПК України).
Водночас виклик особи, яка проживає за кордоном, має відповідати вимогам ч. 7 ст. 135 КПК України та здійснюватися шляхом вручення повістки про виклик згідно з міжнародними договорами про правничу допомогу, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а за відсутності такого — за допомогою дипломатичного (консульського) представництва.
Це імперативний припис, якому також кореспондують положення ч. 1 ст. 566 КПК України, відповідно до яких «Особу, яка перебуває за межами України, для провадження слідчих чи інших процесуальних дій на території України викликають повісткою на підставі запиту (доручення) про міжнародну правову допомогу».
Такі самі вимоги щодо процедури вручення повістки про виклик до суду особі, яка проживає за кордоном, закріплено в п. 8 розд. VI Інструкції з діловодства в місцевих та апеляційних судах України, затвердженої наказом ДСА України №814 від 20 серпня 2019 року (в редакції наказу ДСА України №485 від 17 жовтня 2023 року).
Беручи до уваги правило вирішення конкуренції загальної (ч. 1 ст. 135 КПК України) та спеціальної норм (ч. 7 ст. 135 КПК України), виявляється неприпустимим нехтування слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом визначеною законодавцем процедурою вручення (направлення) повідомлення про виклик особі, яка проживає за кордоном, тому надсилання повісток про виклик поштою на адресу в Україні, як і інші визначені ст. 135 КПК України способи здійснення виклику, у такому разі суперечать вимогам КПК України та міжнародним зобов’язанням України.
Аналогічна процедура відповідно до приписів ч. 1 ст. 278, ч. 3 ст. 111, ч. 7 ст. 135 КПК України передбачена і для вручення особі, яка перебуває за кордоном, повідомлення про підозру.
При цьому уповноважена особа, яка здійснює виклик (або повідомлення про підозру), має володіти інформацією (бути обізнаною) щодо проживання відповідної особи за кордоном.
Згідно з ч. 1 ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
У контексті дотримання процедури повідомлення по підозру судді неодноразово звертали увагу на те, що положення ст.ст. 276, 277, 278 КПК України не вичерпують зміст діяльності під час повідомлення особі про підозру, бо системне тлумачення норм КПК України вказує також на те, що, крім зазначених у цих статтях дій, під час процесуальної діяльності, пов’язаної зі здійсненням повідомлення про підозру, слідчий та/або прокурор зобов’язані, серед іншого, встановити точне місцезнаходження особи і саму особу, якій має бути вручено повідомлення про підозру; роз’яснити права підозрюваному, що є невід’ємним обов’язковим етапом процедури повідомлення про підозру (окрема (спільна) думка суддів Великої Палати Верховного Суду на постанови від 12 вересня 2018 року у справі №9901/679/18, від 8 листопада 2018 року у справі №800/536/17 та ін.).
Проте доволі часто матеріали досудового розслідування не містять жодних відомостей на підтвердження спроб встановлення місцезнаходження особи. Зокрема, підтвердженням цього можуть бути відомості щодо звернення стороною обвинувачення до Національного центрального бюро Інтерполу (національного уповноваженого підрозділу, яким є Департамент міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України) з метою надсилання запиту про публікацію Генеральним секретаріатом Інтерполу, зокрема, Синього оповіщення (BLUE NOTICE), спрямованого на встановлення місцезнаходження особи, як це передбачено п.п. 1, 2, 5 розд. II та п. 2 розд. IV Інструкції про порядок використання правоохоронними органами України інформаційної системи Міжнародної організації кримінальної поліції — Інтерпол, затвердженою спільним наказом №613/380/93/228/414/510/2801/5 від 17.08.2020.
Заперечуючи факт проживання особи за кордоном (належного підтвердження цього), судді нерідко посилаються на відсутність відомостей щодо перебування такої особи на консульському обліку іноземної країни (ухвали ВАКС від 26 березня 2025 року у справі №991/13373/24, слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 6 грудня 2022 року у справі №757/33273/22-к та ін.).
Водночас відповідно до положень Порядку ведення обліку громадян України, які проживають за межами України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №85 від 29 січня 2020 року, постановка на консульський облік в інших країнах для повнолітніх громадян України є виключно добровільною, відсутні будь-які нормативно-правові акти, що зобов’язують особу проводити таку реєстрацію. Отже, фактичне поживання особи поза межами України може підтверджуватися іншими документами, наприклад, договором оренди приміщення, засвідченням компетентних органів іноземної держави з перекладом на українську мову та ін.
Варто зазначити, що на практиці навіть за умови своєчасного повідомлення особою органу досудового розслідування, суду про своє місце проживання за кордоном, надання підтверджуючих документів і зняття з реєстрації за адресою в Україні, деякі судді дотримуються таких позицій: «Місце проживання громадянина України на її території не обов’язково посвідчується його реєстрацією» та «Взяття на консульський облік в іншій державі громадянина України не свідчить про втрату ним права на місце проживання в Україні» (ухвала АП ВАКС від 5 червня 2024 року у справі №991/1601/24).
Окрім того, трактуючи положення КПК України на власний розсуд (а подекуди ігноруючи вимоги, встановлені законодавцем), судді можуть приходити і до таких висновків: «…слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд наділені широкими дискреційними можливостями для повідомлення особи про процесуальні дії, її виклик. Належним є таке повідомлення, внаслідок якого до відома особи доведено відомості про суть процесуальної дії (час, місце її проведення, зміст, тощо), незалежно від способу повідомлення, місця перебування чи проживання особи» (ухвала АП ВАКС від 10 квітня 2025 року у справі №991/2295/25).
В умовах триваючої військової агресії росії та пов’язаних із нею ризиків для життя і здоров’я людей, що перебувають на території України або певних її регіонів, вбачається, що підхід правозастосовників до питання поважності причин неявки учасників кримінального провадження вимагає переосмислення. Війна повинна враховуватися судами, слідчими суддями, прокурорами та слідчими як виняткова обставина непереборної сили, що може об’єктивно перешкоджати прибуттю учасників кримінального провадження за викликами. Додатково вимагає уваги практика спрямування повісток громадянам, які перебувають за межами України, з порушенням визначеної положеннями КПК України процедури, що також ставить під сумнів факт додержання загальних засад кримінального провадження.
Отже, з метою забезпечення принципів правової визначеності, поваги до людської гідності, належного доступу до правосуддя необхідні як зміни у підходах правозастосування, так і відповідні роз’яснення Верховного Суду.