Вирішуючи, чи передавати на розгляд до арбітражу спір, що виник або може виникнути між сторонами у майбутньому, сторони повинні звернути увагу на низку чинників, які можуть свідчити про перевагу арбітражу над іншими способами вирішення спорів, зокрема, більш традиційного судового способу.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Одним з не менш важливих факторів, які слід врахувати, є також реальна можливість у майбутньому виконати рішення міжнародного арбітражу, якщо воно буде винесено на користь стягувача.
Україна, як сторона Нью-Йоркської Конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень від 10.06.1958 (далі – Конвенція),узяла на себе зобов’язання забезпечити визнання та виконання рішення іноземного арбітражу, ухвалених на території держав-учасниць Конвенції, відповідно до вимог Конвенції. Перелік винятків, коли у визнанні та виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, передбачений уст. 5 зазначеної Конвенції та є вичерпним.
До того ж, попри те, що перелік підстав для відмови у визнанні та виконанні рішень іноземних судів є вичерпним, а положення Конвенції, як міжнародного договору, мають перевагу над законами України, визнання та отримання дозволу на виконання арбітражного рішення на практиці може виявитися складним завданням, що може тривати довше, ніж сам арбітражний розгляд.
Така ситуація відбувається, зокрема, через неоднакове та інколи досить неоднозначне трактування положень Конвенції судами при розгляді клопотання про визнання чи надання дозволу на примусове виконання арбітражних рішень. Практика Верховного Суду України (далі – ВСУ), висновки якого є обов’язковими для судів та покликані забезпечити єдність підходів у застосуванні правових норм, щодо зазначеного питання є нечисленною.
Чи не найпоширенішою підставою, яка використовується боржниками, як аргумент для заперечення проти надання дозволу судом на примусове виконання рішення, є його неповідомлення про розгляд справи арбітражним судом.
Відповідно до п. [b]ч.1ст.5 Конвенції у приведенні до виконання рішення може бути відмовлено на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, за умови, що ця сторона надасть компетентному суду (за місцем, де вимагається приведення до виконання) докази того, що сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин не могла подати свої пояснення.
Разом з тим, на практиці, як правило,боржнику достатньо було заявити про його начебто неповідомлення про арбітражний розгляд, після чого тягар доказування належного повідомлення боржника фактично перекладався на стягувача.
Важливим, з позиції формування судової практики щодо зазначеного питання, є висновок ВСУ зроблений у постанові від 23.04.2015 у справі за клопотанням ТОВ «Рьорен-ундПумпенверк Бауер ГмбХ» (далі – «Бауер») про надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального права ч. 1ст. 5 Конвенції.
Справа «Бауер»
У зазначеній справі «Бауер» звернулося з клопотанням про надання дозволу на примусове виконання рішення Міжнародного арбітражного центру Федеральної палати економіки Австрії від 1.09.2011 про стягнення боргу з ПАТ «Компанія «Райз». Суди відмовили у задоволенні зазначеного клопотання.
Як встановили суди, боржник при арбітражному розгляді отримав текст позовної заяви, мав свого представника в арбітражному процесі та надавав свої заперечення. Разом з тим, 3.06.2011 (незадовго до слухання у справі, що було призначене на 14.06.2011) представник боржника повідомив арбітра про те, що більше не представляє його інтереси. У зв’язку з цим 6.06.2011 арбітр у постанові по справі звернув увагу боржника на обов’язок брати участь у слуханні. Вказана постанова була отримана боржником 7.06.2011.
Відмовляючи в задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання на території України рішення міжнародного арбітражу, апеляційний суд виходив з того, що стягувач не довів факту вручення боржнику повідомлення про обов'язкову участь у слуханні, призначеному на 14.06.2011. З такими висновками погодився Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ).
Переглядаючи цю справу, з підстав неоднакового застосування положень, ВСУ зазначив, що оскільки до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми міжнародного права, зокрема Конвенції, то доведення факту неповідомлення боржника про арбітражний розгляд покладається саме на нього, як на особу, яка заперечує визнання іноземного рішення на території України, як це передбачено в п. [b] ч.1ст.5 Конвенції.
Справа «SEA EMERALD S.A.»
У своїй постанові від 30.09.2015 в іншій справі, за клопотанням компанії «SEA EMERALD S.A.» про надання дозволу на примусове виконання рішення, ухваленого одноособовим арбітром у м. Лондон, ВСУ зробив висновок щодо належності способу повідомлення боржника про арбітражний розгляд.
Так, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції про надання дозволу на примусове виконання рішення одноособового арбітра, ВССУ дійшов висновку, що обмін кореспонденцією для направлення сторонам повідомлень з використанням електронної пошти, що є звичайною практикою лондонського арбітражу, є належним і допустимим доказом сповіщення боржника про арбітражний розгляд.
Разом з тим, ВСУ зазначив, що ВССУ не взяв до уваги те, що попередньо домовившись про спосіб вручення повідомлень, сторони в арбітражному застереженні не передбачили використання електронних документів і в договорі відсутні електронні адреси «SEA EMERALD S.A.»іДП «Суднобудівний завод імені 61 комунара», та направили справу на новий розгляд до цього суду. Таким чином, ВСУ дійшов висновку, що належним є лише такий спосіб повідомлення, щодо якого існує домовленість сторін.
Після набрання чинності в березні 2015 р. змін до ЦПК стосовно посилення ролі ВСУ, вказані висновки ВСУ (щодо особливостей доказування належного повідомлення/неповідомлення боржника про арбітражний розгляд) є обов’язковими для судів, а його недотримання судом касаційної інстанції є підставою для перегляду судових рішень ВСУ.