Судова система в Україні – це свого роду бермудський трикутник: цивільна, господарська й навіть адміністративна справа може роками блукати в ній по колу, не досягаючи жодного результату. Відповідно, не бачать результату і сторони. Однак проблема не лише у строках. Справедливість та своєчасність розгляду справи закладена у процесуальних законах, проте рішення, його обов’язковість не є гарантією вирішення спору. Суд виступає арбітром, розглядаючи докази сторін, але вирішує все-таки за власним внутрішнім переконанням. Як результат, класична ситуація – обов’язковість закону компенсується його невиконанням, наявність рішення не означає можливості його виконання. І навіть більше, не означає бажання сторін виконувати отримане рішення. Апеляція, касація, нові обставини, ЄСПЛ – ось усе це.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Кожен, хто мав справу з іноземними правовими документами, обов’язково бачив посилання на «вирішення спорів шляхом медіації», а в управлінській літературі використовується ще експресивніший термін «cool off». Хоча альтернативне вирішення спорів з використанням арбітражів, третейських судів, міжнародних інституцій українському бізнесу відоме і навіть десь там передбачене процесом, однак саме цього, найбільш важливого та найменш витратного «пазлика» у нормативних актах досі немає. Але ж абсолютну більшість спорів у цивільних, трудових, сімейних, корпоративних, господарських і кримінальних відносинах у найкращій світовій практиці розглядають та врегульовують саме сертифіковані фахівці з медіації.
В Україні є медіатори, об’єднання, асоціації та практика, але немає жодної законодавчої норми, яка б визначала, що таке «медіаційне застереження», хто є «медіатором» (і хто не є ним), яким чином відбувається перехід з судового процесу в медіацію і навпаки… Спроби заповнити цей пробіл тривають вже 6-й рік. Останній проект №2480/2480-1 було відхилено й відкликано наприкінці 2015 р. Наразі у Верховній Раді перебуває на розгляді нова пара – депутатський проект №3665, розроблений спільно з НАМУ, та законопроект «одеської школи» Сергія Ківалова №3665-1. Як це не дивно, але в середині травня профільний комітет ВРУ з питань правової політики й правосуддя нарешті погодився допустити первинний проект до розгляду, взявши його за основу, під умовою доопрацювання з урахуванням положень проекту №3665-1. Ходять чутки, що можливий «хід конем», після якого до Парламенту буде внесено урядовий законопроект, під який, мовляв, збирати голоси буде простіше.
«Медіатор – це незалежний посередник, який допомагає сторонам спору у його вирішенні шляхом медіації», – так говорить законопроект. Медіатор може брати участь у вирішенні цивільних, сімейних, трудових, господарських, адміністративних, а також у кримінальних провадженнях та справах стосовно адміністративних правопорушень. Інформація щодо медіації є конфіденційною. Сторони самостійно обирають медіатора або медіаторів для вирішення їх спору. Медіація проводиться на підставі принципів добровільної участі й активності сторін. Наявність спеціальної підготовки медіатора засвідчується сертифікатом (свідоцтвом тощо), виданим на ім’я медіатора (причому спеціальна підготовка може здійснюватися не лише українськими організаціями). Організації, що забезпечують проведення медіації або проводять навчання медіації, ведуть реєстри медіаторів з метою надання можливості обирати медіатора для конкретної справи. Все це має одне спрямування – створити базу, рамки, загальне уявлення про те, як і де існує медіатор. Втім, головне у процесі медіації – це її добровільність. Добровільне звернення, добровільне вирішення спору, добровільне виконання домовленості.
Залишається невирішеною проблема коректного вписування медіації в процесуальне законодавство. Що саме має відбуватись у разі, якщо сторони обрали варіант вирішення своєї суперечки з залученням медіатора, – зупинення розгляду, закриття провадження, залишення без розгляду, без задоволення? Кожен з цих інститутів має свої наслідки, напрацьовані у багаторічній практиці. Радикально змінювати практику, очевидно, не правильно. Водночас, сторона повинна бути певна, що зможе звернутися за судовим захистом у разі, якщо медіація виявиться неуспішною. При цьому концептуально неправильно (чи, може, все ж таки правильно?) говорити про виконання в судовому порядку угоди за результатами медіації. Чи готове бізнес-середовище, чи готове суспільство до сприйняття того, що без суду можна врегулювати майже будь-який спір? «Західні» компанії будуть раді отримати цей інструмент у своє розпорядження хоча б для внутрішніх потреб, доки немає нового Трудового кодексу й з обрію ніяк не зникне КТП.
Безумовно, альтернатива судовому розгляду повинна бути визначена законом. Судова гілка влади користується певною репутацією, можливо, заслужено. Однак рівень довіри до «справедливості» рішень суду у будь-якому разі не задовольняє попиту на механізм простого вирішення приватно-правових спорів. Чи можуть здійснювати медіацію державні службовці (податківці, судді, представники соціальних служб) – це питання до другого читання. Але якщо проект №3665 нарешті пройде хоча б перше читання, то частина суспільства, однозначно, здобуде трохи щастя та позбудеться частини страждань.