Наразі Україна відома у світі як один з найбільших виробників ІТ продукту. Досить часто розробниками є українські програмісти, які створюють продукт за завданням роботодавця, який, у свою чергу, потім продає його замовнику.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Кінцевим результатом цієї схеми має бути передача прав на розроблений продукт за взаємовигідною ціною. І якщо з ціною можна вирішити досить просто й однозначно, то з правами зовсім інша історія.
Чиї права?
Права на об’єкт інтелектуальної власності традиційно діляться на майнові (напр., використання продукту) та немайнові (напр., визнання авторства). Стосовно немайнових – ситуація зрозуміла – вони є і назавжди залишаться за працівником, який створив продукт. А от щодо майнових прав маємо справжню колізію законодавства.
Найчастіше програмний продукт захищається як об’єкт авторського права. Відповідна норма міститься в Законі України «Про авторське право та суміжні права» (далі – Закон про авторське право), яка встановлює, що об’єктами авторського права, зокрема, є твори у галузі науки, а саме комп’ютерні програми.
Також програмний продукт може захищатись як винахід, корисна модель (далі – винахід). Як правило, йдеться про такий об’єкт, як спосіб застосування того чи іншого продукту. Відповідне положення містить Закон України «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» (далі – Закон про винаходи), згідно з яким об’єктом винаходу може бути процес (спосіб), а також нове застосування відомого продукту чи процесу.
Також зустрічається захист програмного продукту, в якому втілені певні дизайнерські рішення. Так, відповідно до Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» (далі – Закон про промислові зразки) промисловим зразком є результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання.
Тепер проаналізуємо, як врегульоване питання виникнення майнових прав на об’єкт інтелектуальної власності та їх перехід від працівника до роботодавця. Для цього звернемось до згаданих вище спеціальних законів.
Що каже закон?
Отже, в Законі про авторське право, а саме у п. 2 ст. 16, йдеться про те, що виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем. Тобто права належать роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим чи цивільним договором.
Схожа норма міститься у Законі про винаходи, згідно з п. 1 ст. 9 якого право на одержання патенту на службовий винахід має роботодавець працівника. Тобто права належать роботодавцю.
Також подібну норму має Закон про промислові зразки. П. 1 ст. 8 якого встановлює, що право на одержання патенту має роботодавець, якщо промисловий зразок створено у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи дорученням роботодавця (за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачено інше). Тобто права належать роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором.
Таким чином, щодо всіх 3-х об’єктів встановлюється подібне правило – права на службовий твір належать роботодавцю. Стосовно виключень з цього правила, то тут законодавець проявив досить творчий підхід, зовсім різний, залежно від об’єкта регулювання:
- для винаходів – ніяких виключень;
- для промислових зразків – сторони можуть домовитися про інше в трудовому договорі;
- для об’єктів авторського права – сторони можуть домовитися про інше в трудовому договорі та/або цивільному договорі.
З наведеного видно, що хоча ситуація законодавчо і врегульована, однак на практиці такі питання мають закривати кваліфіковані спеціалісти, які врахують особливості кожного об’єкта, не помилившись з правильним способом оформлення переходу майнових прав на відповідний об’єкт інтелектуальної власності.
Тобто, можна сказати, що з перших років незалежності (коли були прийняті згадані спеціальні законі) все було відносно добре, поки приблизно через 10 років не з’явився новий законодавчий акт, який додав інтриги до питання про те, кому ж належать права.
Що каже Цивільний кодекс?
Цим законодавчим актом став Цивільний кодекс України (далі – Цивільний кодекс), який набрав чинності 01.01.2004 р.
В Цивільному кодексі з’явилась окрема Книга четверта, присвячена питанням права інтелектуальної власності. Окрім норм щодо кожного конкретного об’єкта, у цій Книзі були врегульовані й загальні положення, що застосовуються до всіх об’єктів інтелектуальної власності.
Зокрема, ст. 429 встановила правила щодо прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору. А саме, відповідно до п. 2 цієї статті, майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт, та юридичній або фізичній особі, де чи в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором. Тобто тепер за Цивільний кодексом права належать працівнику та роботодавцю 50/50, якщо інше не передбачено договором.
Залишимо осторонь питання до Кабінету міністрів України, який згідно з п. 3 Перехідних положень Цивільного кодексу був зобов’язаний ще до 01.04.2003 р. підготувати й подати на розгляд Верховної Ради України перелік законодавчих актів, до яких слід внести зміни у зв'язку з набранням чинності Цивільним кодексом. Як бачимо, Закони про авторське право, винаходи та промислові зразки до такого переліку не потрапили.
Наразі ми можемо лише констатувати той факт, що в українському законодавстві містяться протилежні за змістом норми щодо розподілу прав на службовий твір на рівні кодексу (50/50) та спеціальних законів (всі права у роботодавця).
Хто сильніший – кодекс чи закон?
Правова доктрина має різні підходи до питання пріоритету дії загальних і спеціальних нормативних актів.
Якщо звернутись до цивілістичного коріння, то згадаємо, що в Римському праві діяв принцип Lex specialis derogat generalі, тобто спеціальний закон скасовує дію загального закону. В сучасному світі такого принципу дотримуються, наприклад, такі країни як Нідерланди, Польща, Латвія, Литва, Естонія, Чехія, США, Японія та інші. Спроби сповідування зворотного принципу традиційно критикувалися вченими-цивілістами. Зокрема, Рене Давид відомий французький правник ХХ століття зазначав: «Використовувати загальні формули проти конкретних – означає перевертати принцип «Спеціальний закон має перевагу перед загальним» («Specialia generalibus derogat»). У свою чергу, це може поставити під загрозу правопорядок в цілому, замінити судову практику, що базується на тлумаченні закону, на судову практику, яка керується кількома загальними нормами».
Цивілістична наука знає й інші підходи до вирішення цього питання, яких дотримуються, переважно, деякі вчені вітчизняної школи ХХ століття. Насамперед, це ієрархічний підхід, відповідно до якого кодекс превалює над законами, оскільки в законотворчій ієрархії він займає вище місце, а тому має більшу силу. Застосовується такий підхід, наприклад, у законодавстві Казахстану та Росії.
Також існує так званий темпорально-змістовний підхід, за яким більш пізня спеціальна норма превалює над більш ранньою загальною нормою. При цьому не зрозуміло, як вирішується колізія більш ранньої спеціальної норми з більш пізньою загальною нормою.
В українському законодавстві, на жаль, не закріплений жодний із зазначених вище підходів. Тому логічним буде звернення до судової практики.
Що скаже суд?
Однак і в суді ми не знайдемо розради. Українському неоднозначному законодавству найчастіше відповідає така ж неоднозначна судова практика.
Наприклад, якщо ми звернемося до колізії норм Закону України «Про товарну біржу» та Цивільного кодексу в частині вимоги про обов’язкове нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу нерухомого майна, то з практики розгляду відповідних спорів побачимо, що суди застосовують саме принцип Lex specialis derogat generalі, тобто спеціальний закон має пріоритет перед кодексом.
У той же час, якщо ми повернемось до описаної вище колізії між спеціальними нормами Закону про авторські права та нормами Цивільного кодексу, то побачимо, що у цьому випадку суд пристав саме до ієрархічного принципу – кодекс сильніший за спеціальний закон. Такий підхід знайшов своє відображення у Постанові Пленуму Верховного суду України №5 від 04.06.2010 р. Зокрема, згідно з п. 24 Постанови, майнові права на об'єкт авторського права, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт, та юридичній або фізичній особі, де чи в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 429 ЦК)». І хоча постанови Пленуму Верховного суду України не є джерелом права, звісно, шансів виграти справу з позицією, що йде всупереч Пленуму, м’яко кажучи, небагато.
Що собі думає законодавець?
Якимось дивом розглянута вище колізія проіснувала понад 12 років. Але врешті-решт і до цієї роботи над помилками дійшли руки нового депутатського корпусу – активізувалась робота над законопроектом №3692 (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=57516), який, серед іншого, має закрити цю розбіжність у законодавстві. Вже у травні цього року депутати разом із громадськістю обговорили законопроект та рекомендували парламенту прийняти його за основу в першому читанні.
Якщо коротко, то питання буде регулюватись не Цивільним кодексом, а відповідним спеціальним законом. Тобто всі права на створений працівником об’єкт інтелектуальної власності належатимуть роботодавцю. У деяких випадках це питання можна буде врегулювати інакше – в трудовому та/або цивільному договорі.
Правову невизначеність це дійсно усуває. Однак чи є таке регулювання виваженим з боку всіх учасників відповідних правовідносин? Чи достатньою мірою це спрощує життя зацікавлених осіб? Певно, що ні. Насамперед, не будуть у захваті автори-працівники, яким жодні майнові права тепер не належать. Щоб закріпити в договорі інший розподіл прав, у працівника має бути непогана переговорна позиція і юридична підтримка – навряд чи це те, що має працівник при укладенні договору з роботодавцем. Та й для кожного об’єкта (авторський твір, винахід, промисловий зразок) відповідний закон, як вже згадувалось, по-різному регулює питання зміни співвідношення прав працівник/роботодавець: десь це може бути і трудовий, і цивільний договір, десь – лише трудовий, а десь взагалі ніякі зміни неможливі.
Наразі законопроект і його супровідна документація не містять ні аналізу цих питань, ні відповідей на них. Що ж, будемо сподіватись, що цей документ нарешті визріє у рішення, яке не лише технічно усуне колізію, але й стане мудрим компромісом, прийнятним для всіх учасників цих правовідносин.