Киргизстан серед центральноазійських пострадянських республік вважається такою собі «Україною». За часів незалежності, яка на тиждень молодіша за нашу (оголошена 31 серпня 1991 р.) на території країни фактично відбулось вже три революції. Підсумком перших двох стала відставка президентів Аскара Акаєва (він зараз живе у Росії) та Курманбека Бакіева (живе у Білорусі).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Читайте також: "Післязавтра. Чому за реадмісію екс-президента Грузії до Польщі судитимуть українських прикордонників".
Третя, остання на даний момент революція була спричинена незадоволенням результатами нещодавніх парламентських виборів і може призвести до того, що й діючий президент Сооронбай Жеенбеков піде зі своєї посади. Координаційна рада киргизької опозиції не виключила, що запропонує йому добровільно скласти повноваження, а киргизький парламент може розглянути питання про його імпічмент.
Цікаво, що Жеенбекова підтримував під час виборів попередній очільник країни Алмазбек Атамбаєв, вважаючи його «своєю людиною». Натомість Жеенбеков відправив його у в’язницю за звинуваченням у корупції. Кадри з облогою та штурмом киргизькими силовиками маєтку Атамбаєва та його подальшим арештом у серпні минулого року бачив увесь світ. Завдяки нинішнім народним протестам Атамбаєва було звільнено з СІЗО. Адвокат Атамбаєва вже заявив, що екс-президента та інших киргизьких опозиційних лідерів звільнили на підставі рішення суду, який перевів їх під домашній арешт. Який саме суд це зробив, не повідомляється, але з урахуванням того, що події в Киргизстані розвиваються карколомно, і органи влади, які ще вчора були легітимними, сьогодні перестають бути такими, це природньо.
На даний час головна вимога протестуючих — скасування ЦВК підсумків недільних парламентських виборів — виконана. Далі спрацював «принцип доміно»: один за одним залишили свої посади губернатори (пішли 4 з 7), мер столиці Бішкека і глава Держтелерадіо. Протестуючі обрали нового мера столиці, в якій для охорони громадського порядку створили народні дружини. Усе це, починаючі з активних акцій протесту у Бішкеку (під час яких, за офіційними повідомленнями, загинула одна людина і кілька сотень були поранені), відбулось фактично в прямому ефірі.
Інтерпретація подій була різною. Сусідні країни (Казахстан, Узбекистан, Таджикистан та Китай) вважають Киргизстан порушником спокою та традиційних місцевих політичних цінностей. Росія, за словами депутата Держдуми Михайла Шеремета (він був спостерігачем на виборах), «вважає, що масові протести — це спроба здійснити «кольорову революцію, яка координується ззовні, а зовнішні сили намагаються втрутитися в демократичні процеси, які відбуваються на території наших найближчих сусідів і союзників». На думку Шеремета, «вибори пройшли дуже демократично і цивілізовано. Всі ділянки були обладнані електронними комплексами обробки виборчих бюлетенів, що повністю виключає будь-які спроби фальсифікацій».
Цікаво, що глава наглядової місії ОБСЄ в Киргизстані Томас Бозеруп також заявив, що вибори «в цілому були добре організовані».
Світова реакція на ці події досить млява. Україна, з якою порівнюють буремний Киргизстан, поки відмовчується і власної позиції не сформувала. Так само, нагадаю, було і з виборами у Білорусі, де Київ тривалий час тримав паузу, закликаючи до переговорів конфліктуючі сторони. І лише згодом, коли ЄС заявив, що не визнає Олександра Лукашенка президентом, і увів санкції проти білоруських чиновників (але не проти нього особисто — це, до речі, звичайна міжнародна правова практика), Київ вирішив називати його без посади.
Білорусь у відповідь вирішила «титрувати» Україну та країни Балтії на своїх офіційних телеканалах «колишніми радянськими республіками». А ті, хто вже більше місяця на пострадянському (і не тільки) просторі спостерігає за «протестною колиханкою» у Білорусь, порівнюють її лише з однією блискавичною ніччю у Киргизстані.
Порівняння, звичайно, не на користь Білорусі. Проте воно чітко показує нам головний чинник подібної «блискавічності» — лояльність силовиків. У Лукашенка вона є. У Жеенбекова її немає. І хоча останній каже, що саме він «наказав силовим органам не відкривати вогонь і не проливати кров, щоб не наражати на небезпеку життя жодного громадянина», йому не особо вірять. Хоча б тому, що протягом попередніх двох «майданів» киргизькі правоохоронці у кращому випадку переходили на бік протестуючих, а у гіршому перевдягались у цивільне і просто ховались.
Так само діяли й опозиціонери, які приходили до влади у Киргизстані на хвилі протестів проти корупції та свавілля чиновників. Через деякий час вже вони «перевдягались» у одяг попередників і вже їх зносила чергова хвиля протестів.
Так відбувається тому, що насправді революційна в Киргизстані тільки картинка. Виворіт місцевої революційної шинелі залишається незмінним. Це просто боротьба одних кланів з іншими. Клан Акаєва зніс клан Бакієва, клан Бакієва — клан Атамбаєва, клан Атабаєва — клан Жеенбекова, клан Жеенбекова — ...
У всій цій 15-річній історії міжкланової боротьби можна побачити все, що завгодно, окрім одного: намагання киргизів жити якщо не за європейськими цінностями (вони від них далекі не стільки географічно, скільки ментально). Киргизи просто хочуть змінити одного бая на іншого — свого. Так, це виглядає як звичайна демократична матриця (хоча й наповнена не зовсім демократичним шляхом), але подальшого шляху вперед, нехай і з помилками, на відміну від України, у Киргизстані завдяки цим революціям немає.
Йому навіть немає на кого орієнтуватись: серед сусідів виключно авторитарні режими, економічно країна намертво пов’язана з Росією, яка будь-який вуличний протест у власній сфері інтересів інтерпретує виключно у негативних «кольорово-революційних» фарбах. Наприклад, багато хто вважає, що невтручання РФ у події в Нагірному Карабасі на боці Вірменії (з якою вона пов’язана договором про колективну безпеку), окрім небажання сваритися з Туреччиною, пов’язане з особистістю діючого прем’єр-міністра країни Нікола Пашиняна, який у травні 2018 р. прийшов до влади на хвилі вуличних протестів у Єревані. Тому вірмени зараз проходять той же шлях, що пройшли українці у 2014-му, коли підтвердилась відома теза, яку приписують Бісмарку, про те, що будь-якій договір з Росією не вартий того паперу, на якому він підписаний.
У киргизів навіть немає такої великої діаспори, що є у вірмен у всьому світі, яка «давить» на владу своїх країн, наприклад, щодо визнання геноциду у 1915 р. (Україна, нагадаю, не визнала).
Киргизів, звичайно, шкода. Можливо, у них і справді є бажання жити «в сім'ї вольній, новій», але якою та сім'я має бути, вони чітко не уявляють. Адже традицій вільності у них немає. Як, власне, і розуміння, що робити з тією самою волею. Адже перше, що робить будь-яка влада у Киргизстані, перш ніж впасти в черговий раз перед вільним киргизьким народом, це відключає банкомати та вилучає з них гроші. Революція революцією, але гроші треба сховати. До чергового разу.
Дві українські революції, на відміну від трьох киргизьких, були більше про «все нове проти всього старого», ніж про «все добре проти всього поганого». Тому Київ, нехай й кострубато, виглядає по-справжньому демократичним, а Бішкек — просто бешкетним.