Щороку в Україні стрімкими темпами зростає кількість судових справ, пов’язаних з так званим батьківським кіднепінгом, або викраденням, переховуванням дитини одним з батьків. Якщо раніше серед сімейних спорів переважали справи про стягнення аліментів та поділ майна подружжя, то з кожним роком набирають обертів судові процеси щодо відібрання дитини та повернення одному з батьків, а також щодо визначення місця проживання дитини. Така ситуація стала розповсюдженим явищем серед подружніх пар, котрі перебувають у процесі розлучення. Значний відсоток таких пар не можуть знайти варіантів спільної опіки над дітьми.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
З боку держави питання викрадення дитини одним з батьків не контролюється, оскільки норма права, яка передбачала б відповідальність за це, у законодавстві відсутня. Звичайно, цією прогалиною справно користуються батьки, які наважуються безжально позбавити дитину повноцінного спілкування з рідною людиною (мамою чи татом) здебільшого задля вгамування власних амбіцій. Оскільки культура цивілізованих розлучень в Україні перебуває на низькому рівні, значний відсоток батьків — і мам, і тат — після розлучення фактично втрачають доступ до своїх дітей. Вони роками добиваються побачень чи права на спільну опіку, а у декого дітей в буквальному сенсі слова викрадають. Домогтися права на піклування та виховання дитини, якщо проти виступає друга сторона, з якою дитина фактично проживає, практично дуже складно. На даний час нормами сімейного законодавства, зокрема ст. 162 СК України передбачено, що у випадку, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у т.ч. способом її викрадення, суд за позовом зацікавленої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.
Винятком є лише випадок, коли залишення дитини за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я, або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам. У постанові від 29.05.2019 р. у справі №357/17852/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання. Відповідно до судової практики, якщо місце проживання дитини не було попередньо визначене органом опіки та піклування або судом, ВС визнає вимоги про відібрання дитини на підставі ст. 162 СК України такими, що заявлені передчасно (постанови КЦС ВС у справах №№201/17854/16-ц, 241/402/19, 757/68957/17-ц). Тобто на даний час будь-хто з батьків, не пройшовши процедуру визначення місця місце проживання дитини, фактично позбавивши її звичного оточення та зв’язку з рідною людиною, яка у такий спосіб залишилась без дитини, і за це не буде нести жодної відповідальності.
У держави немає ефективних важелів впливу на ситуацію, що склалася. Це визнають і чиновники, і юристи. Та на жаль, поки пропозиції щодо удосконалення законодавства, котре регулює ці питання, маємо лише в проєктах та жвавих обговореннях. Кількість звернень до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) яскраво демонструє безпорадність українського законодавства, неможливість забезпечення виконання судових рішень з боку держави та неефективність роботи служб, які, на жаль, не справляються з поставленими перед ними завданнями та потребують реформування. Наприклад, проблемою є участь у складі комісій, що вирішують питання доцільності проживання дітей з одним з батьків та інші вкрай важливі подібні питання, осіб без юридичної освіти, які не обізнані з елементарними нормами сімейного права. Висновок, який надається до суду органом опіки та піклування, хоч і має рекомендаційний характер, все ж містить істотну інформацію для суду, який, розглядаючи справу, розраховує на компетентність членів комісії та правильно встановлені ними обставини, в т.ч. може опиратись на цей висновок як об’єктивний. Водночас, як показує практика, під час розгляду справ велика кількість висновків, наданих службою у справах дітей, визнаються судом такими, що не відповідають інтересам дітей, та не враховуються з цих підстав при постановленні рішення суду. При цьому до такого ж висновку приходять і суди вищих інстанцій (прикладом з власного досвіду можу навести рішення у справах №753/15274/16-ц та №753/24507/18). Фактично судові рішення у великій кількості справ суперечать висновкам, наданим судам органами опіки та піклування. При цьому відповідальність за надання необ’єктивних висновків відсутня, а статистична інформація на подальшу роботу органів опіки не впливає.
Також має місце відсторонене ставлення цих органів у питаннях сприяння виконанню судових ухвал про забезпечення позову, наприклад, щодо забезпечення у приміщенні служби у справах дітей побачення дитини з тим з батьків, з ким такі зустрічі визначено судом для забезпечення неперервності психологічного зв’язку з дитиною на час, поки триває розгляд справи. Тож виникає питання ефективності роботи таких служб, адже батьки мають розраховувати на поновлення прав дітей та дії виключно в інтересах останніх, а не на чисельну переписку з чиновниками й судову тяганину, що може тривати роками, та як наслідок — втрату зав’язків з дітьми. Пріоритетність розгляду справ щодо інтересів дітей в судах є нечастою практикою. Суди посилаються на принцип «найкращі інтереси дитини», але здебільшого обмежуються його згадкою замість правильного застосування. Тому першочерговими кроками, які має вирішити держава, є, на мою думку:
- нагальність змін на законодавчому рівні щодо обмеження строків розгляду даної категорії справ судами;
- запровадження кримінальної відповідальності за самовільну зміну місця проживання дитини одним з батьків;
- підвищення рівня компетенції державних службовців, котрі приймають рішення, які стосуються інтересів дітей, та запровадження їх відповідальності.
Не буде зайвим також посилити відповідальність сторін та їх адвокатів за зловживання процесуальними правами, спрямовані на навмисне затягування розгляду справ. Очевидною є необхідність перегляду пріоритетів державної політики у сфері охорони дитинства, впровадження успішних підходів зі світової практики захисту прав дітей, які спрямовуються на створення умов для виховання та розвитку дітей у сім’ї або середовищі, максимально наближеному до сімейного. Невід’ємною складовою права на справедливий судовий розгляд, що була виведена у практиці ЄСПЛ, є вимога обов’язковості виконання судових рішень, тобто гарантія їх примусового виконання. Кожен громадянин, звертаючись до компетентного державного органу, має розраховувати на захист своїх прав та прав своєї дитини, беззаперечну можливість поновлення їх у судовому порядку, а без належного державного контролю це просто неможливо. І доки буде тривати такий «хаос» та невпорядкованість дій щодо швидкого та ефективного вирішення цих спорів, ситуація з «батьківським кіднепінгом» буде лише набирати обертів. Спільнота в цілому має стати нетерпимою до порушення прав дітей, визнати, що дитина є носієм прав і суб’єктом соціального життя, усвідомити важливість зростання дитини за участю обох батьків для її подальшого нормального розвитку та, як наслідок, благополуччя нації та здорового суспільства.