У нещодавно розглянутих справах, що стосувалися сфери страхування, ВАСУ звернувся до аналізу нюансів віднесення страхових платежів до здійснених платником податків витрат, а сум страхового відшкодування – до доходів.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Так, 21.02.2017 ВАСУ постановив ухвалу у справі №820/11841/15, що стосувалася витрат платника податків на оплату послуг страхової компанії. За матеріалами справи суб’єкт господарювання скористався послугами страхової компанії щодо добровільного страхування фінансових ризиків. У процесі проведення перевірки податковий орган виявив, що за охоплений нею період на підприємстві не трапилося жодного страхового випадку. Це дало податківцям підстави утвердитися у думці, що у діяльності платника податків відсутні ризики, а відтак, потреби у послугах страхової компанії немає. Податковий орган підсумував, що зв'язок між проведеними операціями зі страхування та фінансово-господарською діяльністю підприємства не простежується, а отже, платник податків неправомірно відніс суму страхових платежів до здійснених ним витрат.
Вирішуючи цю справу, ВАСУ виходив із класичного розуміння послуги як такої, що споживається у процесі її надання, та правової природи договору страхування.
Принагідно додамо, що аналізований договір належить до числа алеаторних (ризикових), тобто таких, у яких виникнення, зміна чи припинення тих чи інших прав та обов’язків залежить від настання об’єктивно випадкових для сторін обставин (подій). Обов’язок страховика надати страхове відшкодування реалізується не відразу і не у всіх випадках, а лише за умови настання страхового випадку. Відповідно, у одних випадках страховик отримує дохід на нееквівалентній основі, а в інших повинен здійснити виплату, розмір якої суттєво перевищує отриману ним винагороду. У цьому і полягає алеаторний характер договору страхування.[1]
Правова мета ризикових договорів не вичерпується набуттям прав вимоги до іншої сторони (causa credendi), а ускладнюється ще одним елементом – перерозподілом ризику. На прикладі договору страхування це простежується найбільш яскраво: з моменту вступу в силу страхового договору страховик за певну плату несе ризик замість страхувальника. Відповідно, виконання страховиком договору полягає не лише у виплаті страхового відшкодування при настанні страхового випадку, але й у понесенні ним ризику з моменту виникнення страхових відносин. Прийняття до уваги ризику є частиною домовленості сторін.[2]
Суд касаційної інстанції підкреслив, що страхові платежі фактично не мають безпосереднього зв’язку із настанням страхового випадку (хоча їх розмір і обумовлений оцінкою ризику), зазначивши, що «…факт надання послуги страхування не пов'язаний безпосередньо з настанням страхового випадку. Визначення страхування як форми захисту осіб від настання певних подій, обумовлених договором страхування, не включає такої ознаки, як обов'язкове і неминуче настання відповідної події. З моменту вступу в силу договору страхування (сплати страхової премії) і впродовж усього строку дії договору послуга страхування є зробленою (наданою), адже упродовж цього строку застрахований інтерес страхувальника є захищеним».
Таким чином, розгляд справи було підсумовано позицією, згідно з якою витрати на страхування – це «оплата» не страхового випадку, а радше перманентного почуття безпеки страхувальника, а тому висновок контролюючого органу щодо відсутності зв'язку між страхуванням та господарською діяльністю підприємства є помилковим.
Міркування ВАСУ щодо віднесення отриманих сум страхового відшкодування до доходів платника податків були наведені в ухвалі від 15.03.2017 у справі №2а/2570/3582/11, що стосувалася страхування банківських ризиків. Із обставин справи відомо, що банком були укладені договори страхування фінансових ризиків непогашення кредитів. Страхові платежі по застрахованим кредитам були сплачені та віднесені банком до складу валових витрат. Кредити не були повернуті позичальниками, що стало приводом для виплати фінансовій установі страхового відшкодування. Провівши перевірку, податковий орган дійшов висновку, що суми отриманого страхового відшкодування банк зобов’язаний був віднести до своїх валових доходів. Інтерес тривалої судової тяганини по цій справі полягає у тому, що судді першої та апеляційної інстанцій покладали в основу своєї позиції аргумент про те, що банком не страхувалися збитки, а страхове відшкодування здійснювалось у розмірі, що дорівнює сумі непогашення кредиту. У судових рішеннях наголошувалося, що «в договорах не зазначено про страхування банком будь-яких збитків… відсутнє саме поняття застраховані збитки», а отже, на думку судів, підстав для віднесення банком отриманих сум відшкодування до доходів не було.
Щодо поняття «застрахованих збитків», то варто зазначити, що на час виникнення спірних правовідносин предметом договору страхування у розумінні ст. 4 Закону України №85/96-ВР від 07.03.1996 «Про страхування» могли бути майнові інтереси, пов'язані, зокрема з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування). Сплачуючи страхові платежі, страхувальник має на меті убезпечити себе від настання (ненастання) певної події, наслідком якої може бути завдання йому збитку, розмір якого може бути точно визначений після настання такої події (страхового випадку).
Майновий інтерес банку був пов'язаний із ризиком настання страхового випадку – неповернення клієнтами наданих кредитів, що завдало би фінансовій установі збитку в розмірі суми непогашених кредитів. На завдання банкові збитку таким чином вказувало і те, що після отримання страхового відшкодування він не вживав будь-яких правових заходів по стягненню заборгованості безпосередньо з позичальників, оскільки, відповідно до умов договорів страхування, після перерахування страхового відшкодування право на регресний позов до позичальника перейшло до страхової компанії.
З огляду на зазначені міркування, вважаємо доречним висновок про кореляцію між майновим інтересом банку і понесеним збитком.
Розглядаючи справу, ВАСУ вказав, що «визначальною умовою страхового відшкодування є наявність понесених збитків, що були застраховані», фактично визнаючи, що банк поніс збитки у сумі неповернених кредитів, що і становило порушення його майнового інтересу.