Закриття провадження у справі, здавалося б — цілком повсякденне явище для будь-якого практикуючого юриста, процесуальний механізм відомий кожному, починаючи з університетських лав, є формою закінчення розгляду справи без винесення судового рішення у зв’язку із виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов’язує неможливість судового розгляду справи.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Але не все так просто, як здається на перший погляд, особливо у випадку, якщо закривається провадження у справі про банкрутство, тим паче у справі про неплатоспроможність.
За своєю процесуальною формою провадження у справі про банкрутство складається з двох частин.
Перша — це основне провадження, спрямоване на розв’язання головного завдання — задоволення грошових вимог кредиторів шляхом застосування спеціальних судових процедур:
–– для юридичних осіб — розпорядження майном, санації і ліквідації;
–– для фізичних осіб — реструктуризації боргів боржника та погашення боргів боржника.
Друга частина складається з додаткового або відокремленого від основного процесу провадження. У відокремленому провадженні вирішуються майнові спори, стороною у яких є боржник. Завдання такого провадження полягає у збереженні й поповненні активів або конкурсної маси боржника.
Якщо із закриттям відокремленого провадження питань виникати не повинно — після відкриття відокремленого провадження виявилося, що той чи інший майновий спір вирішити неможливо — такий судовий розгляд належить закінчити (тобто майновий спір між сторонами залишається невирішеним), то закриття основного провадження має цілу низку особливостей та наслідків як для боржника, так і для його кредиторів (як реальних, так і потенційних).
Це зумовлено тим, що основне провадження стосується не розв’язання спорів, а специфічних питань, притаманних саме процедурам банкрутства, тобто не позовному провадженню, а саме:
–– про відкриття провадження у справі про банкрутство;
–– про припинення дії мораторію щодо майна боржника;
–– про закриття провадження у справі про банкрутство;
–– про затвердження плану санації;
–– про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
–– про призначення керуючого санацією тощо.
Такі процедурні (процесуальні) питання вирішуються господарським судом шляхом постановлення ухвал (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 лютого 2020 року у справі №918/335/17).
Основне провадження у справі про неплатоспроможність характеризується специфічністю завдань, особливим способом захисту прав кредиторів, особливостями процедури, суб’єктивних прав учасників, дій та інших елементів, які є відмінними від позовного провадження.
Тож цілком закономірно, що і підстави, і наслідки закриття такого основного (непозовного) провадження у справі про неплатоспроможність є відмінними від підстав і наслідків закриття позовного (відокремленого) провадження.
Верховний Суд неодноразово здійснював тлумачення положень ст.ст. 90, 123, 126, 128, 129 КУзПБ у системному зв’язку зі ст.ст. 2, 113 КУзПБ, у результаті якого сформовано висновок про те, що закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи під час судової процедури реструктуризації боргів боржника можливе:
–– зі спеціальних підстав, передбачених ч. 7 ст. 123 КУзПБ, ч. 11 ст. 126 КУзПБ;
–– із загальних підстав, визначених п.п. 1–8 ч. 1 ст. 90 КУзПБ (тією мірою, якою ці підстави можуть стосуватися боржника — фізичної особи);
–– в інших випадках, передбачених законом (п. 9 ч. 1 ст. 90 КУзПБ), зокрема визначених п.п. 1–7 ч. 1 ст. 231 ГПК України в тих межах, що стосуються судової процедури неплатоспроможності фізичної особи.
Приклад такого тлумачення норм КУзПБ щодо підстав закриття провадження у справі про неплатоспроможність наведено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі №903/806/20.
Принагідно варто згадати, що ч. 2 ст. 90 КУзПБ регламентує випадки, у яких провадження у справі про банкрутство може бути закрите:
–– випадки, коли провадження може бути закрито на всіх стадіях провадження;
–– випадки, коли може бути лише закрито;
–– випадки, коли може бути закрито після визнання боржника банкрутом.
Якщо говорити про наслідки закриття у справі про неплатоспроможність, як сигнальний маркер необхідно пам’ятати про закріплений у ЦК України принцип добросовісності, тобто певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони правовідносин.
Закриття провадження у справі про неплатоспроможність передбачає низку негативних наслідків, які будуть покладені саме на того учасника справи, поведінка якого не відповідає стандартам добросовісності.
Сьогодні усталеною є позиція Верховного Суду, згідно з якою в судових процедурах неплатоспроможності фізичної особи скористатися правом на реабілітацію, зокрема у спосіб, що певною мірою утискає інтереси кредиторів, заслуговує лише чесний і сумлінний боржник, інше б суперечило принципу добросовісності. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також завдати шкоди довкіллю чи культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Такий підхід часто використовується Верховним Судом, вказана правова позиція знайшла своє відображення зокрема, але не виключно, у постанові Верховного Суду від 6 грудня 2023 року у справі №916/3139/22, використана у постанові Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі №911/2308/23 та інших.
КУзПБ встановлює щодо боржника — фізичної особи спеціальні вимоги до його добросовісності як запоруку досягнення компромісу між сторонами щодо погашення боргів, що має ґрунтуватися на поступках кредиторів та сумлінній співпраці боржника з керуючим реструктуризацією і кредиторами, а також на його відкритій взаємодії із судом, яка полягає у добросовісному користуванні процесуальними правами та сумлінному виконанні процесуальних обов’язків.
Серед найбільш розповсюджених випадків, у яких суди доходять висновку, що поведінка боржника не відповідає стандартам добросовісності:
–– невиконання обов’язку щодо надання повної і достовірної інформації у декларації про майновий стан;
–– неподання боржником виправлених декларацій протягом семи днів з моменту отримання звіту керуючого реструктуризацією за результатом відповідної перевірки;
–– незазначення боржником усіх членів сім’ї у деклараціях (аналіз норм КУзПБ у зв’язку із нормами Сімейного кодексу України наведений у постанові від 22 вересня 2021 року у справі №910/6639/20, є актуальним та застосовується Верховним Судом при розгляді релевантних справ);
–– неініціювання обґрунтованого та реально виконуваного проєкту плану реструктуризації (трапляються випадки, за яких боржники пропонують план реструктуризації, строк виконання якого визначається сотнями років, тоді як відповідно до ч. 6 ст. 124 КУзПБ такий строк не повинен перевищувати п’ять років);
–– відсутність ознак неплатоспроможності (наприклад, розмір доходів боржника протягом звітного періоду був достатнім для погашення заборгованості).
Викладений вище перелік обставин є підставою саме для закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи, оскільки такі факти підлягають ретельному дослідженню судом за наслідком відкриття провадження у справі про неплатоспроможність, розгляду звіту про результати перевірки декларації боржника, оцінки інших наданих ним доказів тощо.
У таких випадках закриття відбувається на підставі п. 1 ч. 7 ст. 123 КУзПБ та п. 9 ч. 1 ст. 90 КУзПБ, тобто без застосування омріяної для боржника ч. 4 ст. 90 КУзПБ (визнання погашеними незаявлених в строк або відхилених судом вимог кредиторів).
Негативним же наслідком для недобросовісного боржника є неможливість відкриття провадження у новій справі про неплатоспроможність щодо того самого боржника протягом одного року з дня закриття провадження у справі про неплатоспроможність.
Окрім того, КУзПБ містить низку процесуальних запобіжників задля уникнення недобросовісного використання боржником судових процедур неплатоспроможності. Зокрема, обставини притягнення боржника до адміністративної чи кримінальної відповідальності за неправомірні дії, пов’язані з неплатоспроможністю, є підставою як для відмови у відкритті провадження у справі про неплатоспроможність, так і для закриття провадження у такій справі (п. 3 ч. 4 ст. 119 КУзПБ, п. 3 ч. 7 ст. 123 КУзПБ).
Щодо недобросовісної поведінки кредиторів, наслідком якої може стати закриття провадження у справі про неплатоспроможність, то тут варто виділити надмірну пасивність або ж навіть незацікавленість у процедурі банкрутства.
На сьогодні Верховним Судом напрацьовано дієвий алгоритм процедурних дій у випадку, якщо після відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи кредитори, навіть попри те, що боржник, будучи добросовісним, самостійно вказав про наявність та розмір заборгованості, не подали у визначений законом строк заяви із грошовими вимогами до кредитора.
Сама собою відсутність заявлених у визначений законом строк вимог кредиторів не є підставою для закриття провадження у справі про неплатоспроможність, оскільки не спростовує факт існування заборгованості. Окрім того, КУзПБ передбачає можливість заявлення вимог і після спливу строку, що не виключає можливості їх задоволення в порядку черговості, проте має наслідком певні обмеження прав такого кредитора на зборах та комітеті кредиторів.
Тож у випадку, якщо у межах встановленого строку кредиторські вимоги не заявлено, суд за результатами попереднього засідання виносить ухвалу, якою зобов’язує керуючого реструктуризацією письмово повідомити кредиторів, яких боржник зазначив при зверненні до суду, про правові наслідки неподання заяв із грошовими вимогами.
У випадку, якщо пасивна поведінка кредиторів продовжується після такого повідомлення, вказане може стати підставою для постановлення судом ухвали про закриття провадження у справі про неплатоспроможність із визнанням погашеними таких вимог кредиторів.
На завершення доцільно було б звернути увагу на правову проблему, до розв’язання якої Верховний Суд так і не дійшов, а саме — що робити із провадженнями про неплатоспроможність фізичних осіб — підприємців, відкритими за заявами кредиторів у порядку Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Суть окресленого питання зводиться до того, що відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (який втратив чинність 21 жовтня 2019 року) заява про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство подається боржником або кредитором у письмовій формі.
Водночас ч. 1 ст. 115 КУзПБ закріплено, що провадження у справі про неплатоспроможність боржника — фізичної особи або фізичної особи — підприємця може бути відкрито лише за заявою боржника.
Оскільки з 21 жовтня 2019 року (дата введення у дію КУзПБ) подальший розгляд справ, відкритих на підставі Закону, продовжує здійснюватися відповідно до положень КУзПБ, виникає ситуація, за якої судам необхідно здійснювати розгляд справи про неплатоспроможність (відкритої за заявою кредитора), існування якої апріорі неможливо з огляду на імперативні норми ст. 115 КУзПБ (можливе існування справи про неплатоспроможність, ініційованої самим боржником).
З огляду на викладене вище варто підсумувати, що попри вагомі надбання Верховного Суду щодо тонкощів застосування норм КУзПБ, пов’язаних із закриттям провадження у справі про неплатоспроможність, навіть у такому нішевому питанні є та продовжують виникати особливості, що потребують опрацювання та роз’яснення.