В Україні набрала обертів судово-правова реформа. На законодавчому рівні зазнали відчутних змін питання судоустрою та статусу суддів, почалось впровадження новел у правове життя.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Та, незважаючи на обсяг проведених змін, законодавцю не варто спинятися, адже для відновлення довіри до судів, побудови справді незалежної й ефективної системи правосуддя та, як наслідок, перетворення держави на безпечну правову гавань проведених змін недостатньо. Негайного вдосконалення потребують процесуальні норми — правила, за якими суди здійснюють правосуддя, зокрема й у сфері господарського судочинства.
Особливо гострим залишається питання законодавчого вдосконалення інституту забезпечення позову, який досить часто стає інструментом для зловживань, зокрема в господарських конфліктах.
Чинне законодавче регулювання цього питання, якому безпосередньо присвячені лише статті 66, 67, 68 Господарського процесуального кодексу України, не відповідає викликам сьогодення та є підґрунтям для можливих зловживань. Донині чинні законодавчі прогалини та суперечності вирішувалися завдяки напрацюванням судової практики, які були відображені зокрема у Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №16 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову», Постанові Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 №9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», постановах Вищого господарського суду України та Судової палати у господарських справах Верховного Суду України в конкретних справах. Попри важливість цих правозастосовчих орієнтирів, інструментарій судової гілки влади у питаннях нормотворчості досить обмежений, а отже, відповідні проблеми підлягають усуненню законодавцем. Реформа інституту забезпечення позову в господарському процесі має бути комплексною та здійснюватись одночасно за декількома напрямами.
Автоматизація застосування/скасування заходів
Поточна редакція ст. 66 ГПК України, згідно з якою єдиною підставою для вжиття заходів забезпечення позову є ризик ускладнення чи унеможливлення невиконання рішення господарського суду, у випадку невжиття заходів забезпечення позову, є вкрай оціночною та залишає забагато зайвого простору для суддівського «розсуду». Як наслідок — непоодинока практика, коли в абсолютно ідентичних ситуаціях той самий суддя демонструє протилежні підходи у тлумаченні цієї норми.
З метою унеможливлення подібної дискримінаційної практики доцільно переглянути сам принцип визначення підстав для забезпечення позову вбік їхньої автоматизації. Так, варто законодавчо визначити чіткі формальні умови (наприклад, відсутність обтяжень спірного майна, внесення позивачем застави тощо), за яких вжиття заходів забезпечення позову буде обов’язковим. У такому випадку істотно зміниться предмет доказування – для отримання заходів забезпечення позову позивачу достатньо буде довести виконання ним визначених законом вимог.
За аналогічними принципами мають законодавчо визначитись питання скасування заходів забезпечення позову, яке на разі законом взагалі не врегулювано.
Мінімізація шкоди та відповідальність
Важливим аспектом розвитку забезпечення позову як інституту правозахисту є законодавче закріплення механізмів відшкодування шкоди, завданої їхнім необґрунтованим вжиттям.
Зазначений механізм може включати декілька інструментів, зокрема:
1) внесення ініціатором вжиття заходів забезпечення позову коштів на депозит суду як застави. Поняття застави згадується в ч. 4 ст. 43-4 ГПК України, яка регламентує порядок вжиття запобіжних заходів. Задля підвищення ефективності цього інструменту, варто закріпити його обовʼязковість принаймні щодо окремих категорій господарських спорів;
2) встановлення норми про відшкодування ініціаторами заходів забезпечення позову шкоди в повному обсязі. Подібна норма є в ст. 43-10 ГПК України щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів. До того ж варто деталізувати підстави для відшкодування (коли забезпечення необхідно вважати безпідставним), наприклад: а) скасування ухвали про забезпечення апеляційною/касаційною інстанцією; б) скасування запобіжних заходів самим судом, який їх виніс у звʼязку із спростуванням обставин, які були підставою для їхнього вжиття; в) у випадку відмови заявника від позову, або г) у випадку набрання законної сили рішенням щодо відмови у задоволенні позову.
3) встановлення норми про матеріальну відповідальність держави, коли безпідставність вжиття заходів забезпечення позову зумовлена діями суду (у разі скасування з відповідних підстав вищою інстанцією або у разі притягнення судді до дисциплінарної/кримінальної відповідальності).
Крім того, варто повернути імперативну норму про дисциплінарну відповідальність судді за безпідставне вжиття заходів забезпечення позову, яка містилася у попередній редакції ст. 83 Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Також варто розглянути можливість криміналізації дій сторін, спрямованих на вжиття завідомо необґрунтованих заходів забезпечення позову, якщо внаслідок таких дій іншій стороні було завдано шкоди певного розміру. До того ж положення ст. 375 Кримінального кодексу України (постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови) не дадуть змоги боротися із подібними суспільно небезпечними діями учасників процесу.
Регламентація процедур
З метою мінімізації зловживань необхідно законодавчо врегулювати низку важливих процедурних питань, зокрема визначити:
а) порядок розгляду питання вжиття/зміни та скасування заходів забезпечення позову, зокрема після початку розгляду справи по суті;
б) механізм внесення застави та виконання інших формальних вимог як єдиної підстави для вжиття заходів забезпечення позову (відповідно до пропонованого вище механізму автоматизації заходів забезпечення позову та мінімізації шкоди);
в) строки та порядок набуття чинності ухвалою про скасування чи зміну заходів забезпечення позову;
г) процедуру розгляду питання повернення завдатку та відшкодування завданої шкоди.