22 червня 2022, 12:17

Виграна справа проти росії: що далі і хто заплатить? «Підводні камені» виконання рішення національного суду проти держави-агресора

Олексій Харитонов
Олексій Харитонов «ILF, ЮФ» адвокат, керівник судової практики, партнер

Наразі в українській юридичній спільноті панує думка, що «судовий шлях» відшкодування шкоди, завданої збройною агресією росії, буде доволі ефективним інструментом відшкодування на національному рівні. Очікується, що завдяки зверненню до українського суду з позовом до рф громадянин матиме змогу відшкодувати моральну шкоду, спричинену вимушеним переселенням, загибеллю родича і т.д. (що неможливо зробити в межах позасудової процедури), а власники бізнесу зможуть відшкодувати збитки, упущену вигоду, заподіяні агресивною війною росії. Здавалось, усе просто: виграв справу проти держави-терориста – отримай відшкодування, проте шлях виконання рішень національних судів у подібних справах, ймовірно, буде більш складним та тривалим, аніж судовий розгляд справи. Це пов’язано передусім із необхідністю дотримання вимог міжнародного права, внаслідок чого виникають певні перепони. Ми детально розібралися, чи реально виконати рішення українського суду проти росії, а також проаналізували можливі шляхи виконання подібних рішень.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Актуальна практика Верховного Суду у справах проти держави-агресора

У квітні 2022 року в медіапросторі з’явилась новина про нову правову позицію Верховного Суду у справах за позовами постраждалих від збройної агресії рф. Вища судова інстанція фактично дала зелене світло українським судам на розгляд справ про відшкодування майнової (моральної) шкоди, в яких відповідачем виступає росія (ВС констатував, що держава-агресор не може прикриватись судовим імунітетом з огляду на заподіяну шкоду).

Нагадаємо, що до цього рішення вищої судової інстанції національні суди масово відмовляли у задоволенні позовів до рф про відшкодування шкоди, завданої в період АТО (ООС), посилаючись на ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право».

У зазначеній статті встановлено, що будь-яка іноземна держава, в тому числі і росія, може бути відповідачем у справі в українському суді лише за умови, якщо компетентний орган цієї держави в Україні (наприклад, посольство) дасть на це згоду (інакше кажучи, держава наділена судовим імунітетом). Згадане правило ґрунтується на суверенітеті та реалізації суверенних прав кожної держави («рівний над рівним не має влади»). Зважаючи на те, що російське посольство не давало згоди на участь у справі в українському суді, притягнути росію до відповідальності було неможливо.

18.05.2022 Верховний Суд повторив свою правову позицію про відсутність у росії судового імунітету, навівши додаткові аргументи (справа № 760/17232/20), з-поміж яких такі, що наведені нижче.

● Підтримання судового імунітету рф позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним із положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (право на справедливий суд).

● Судовий імунітет росії не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004). У цьому міжнародному документі міститься положення, відповідно до якого держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов’язаних із завданням шкоди здоров’ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду (ст. 12).

● Дії рф вийшли за межі її суверенних прав (що охороняються судовим імунітетом), оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Отже, росія, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим повноваження судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди.

Як бачимо, наразі в Україні активно розвивається судова практика, за якої фізичні особи, власники бізнесу можуть без будь-яких умов судитись із росією в українських судах стосовно шкоди, що була спричинена рф.

Водночас найбільш актуальними питаннями для осіб, які виграли справу проти держави-терориста, а також тих, хто планує подати подібний позов, є: «Як стягнути з росії гроші за судовим рішенням?» «Що потрібно зробити, аби судове рішення реально було виконане?». Очевидно, що в такому випадку можливими є наступні варіанти:

● виконати рішення проти рф в Україні;

● отримати стягнення з росії за кордоном.

Обидва «сценарії» виконання рішення мають свої особливості, про що йтиметься далі в нашому аналізі. 

Виконання рішення проти росії в Україні

Уявімо ситуацію, за якої громадянин А. виграв справу проти росії (до того ж, йому вдалося це зробити одразу у першій інстанції), отримав нарочно судове рішення, за яким держава-агресор має сплатити йому 1 мільйон гривень моральної шкоди, що була заподіяна, до прикладу, вимушеним переселенням із тимчасово окупованої території. Громадянин А. не бажає зв’язуватися з іноземними юрисдикціями та витрачати час на вивчення іноземного законодавства, міжнародних договорів, які регулюють виконання судових рішень за кордоном, а хоче виконати рішення, що набрало законної сили, у власній державі. Які його подальші дії?

Потрібно зазначити, що алгоритм мало чим буде відрізнятися від ситуації, за якої стягнення коштів відбувалось би з фізичної (юридичної) особи – боржника. Тобто навіть із урахуванням того, що в нашому випадку боржником громадянина А. є росія, при виконанні рішення суду потрібно керуватися передусім нормами Цивільного процесуального кодексу України (розділ VI), а також Законом України «Про виконавче провадження» (Закон).

Отже, згідно з чинним законодавством для стягнення коштів з росії у примусовому порядку (зважаючи на те, що остання не виконає рішення добровільно) необхідно буде вжити наступні кроки:

● звернутись до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про видачу виконавчого листа (саме на підставі цього документа компетентний орган здійснюватиме в подальшому примусове виконання судового рішення);

● подати виконавчий лист разом із заявою особи про примусове виконання судового рішення (п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону) до органів державної виконавчої служби (державних виконавців), оскільки відповідно до Закону приватні виконавці не здійснюють примусове виконання рішень, за якими боржником є держава (п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону).

Які основні складнощі та нюанси виконання такого рішення?

● Одразу виникає проблема із встановленням місця виконання судового рішення. Адже Закон містить правило, згідно з яким виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. (ч. 1 ст. 24 Закону).

Звідси випливає, що особа для визначення органу державної виконавчої служби, в якому потрібно буде відкрити виконавче провадження, фактично має здійснити розшук майна, що перебуває на території України та належить рф. У заяві про виконання судового рішення особа має зазначити, що саме на території, на яку поширюються повноваження органу виконавчої служби, знаходиться майно боржника (в іншому випадку документ, пред’явлений не за місцем виконання, повертається стягувачу відповідно до п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону).

Разом з тим виникає низка додаткових питань: «Чи потрібно встановити наявність на території України будь-якого майна, що належить рф, чи тільки того, на яке можна звернути стягнення?», «Як це зробити, зважаючи на те, що відсутній централізований реєстр такого майна?», «Які докази слід подати для підтвердження того, що саме росія є власником того чи іншого майна (чи достатньо, приміром, подання інформації, що міститься у мережі Інтернет, на підтвердження права власності)?» тощо.

Поки що законодавство не містить відповіді на зазначені вище питання. Вирішенням цієї проблеми могло б бути внесення змін, зокрема, до Закону України «Про виконавче провадження», якими було б запроваджено можливість відкриття виконавчого провадження за місцем реєстрації / місцем проживання стягувача (в такому випадку державні виконавці без зайвих труднощів відкривали б виконавче провадження і самостійно здійснювали в подальшому розшук майна боржника – рф).

● Недостатня кількість активів рф для задоволення грошових вимог приватних осіб, які постраждали від збройної агресії. Наразі відбувається примусове вилучення активів росії відповідно до Закону України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів», однак потрібно розуміти, що право власності на вилучене майно переходить до держави Україна і навряд чи фізичним особам, власникам бізнесу слід розраховувати на відшкодування саме з цього майна. Водночас не виключено, що надалі буде розроблено механізм, за яким можливим буде звернення стягнення на майно, що належало росії (яке пізніше було вилучено Україною).

Крім цього, норма звичаєвого права (ст. 19 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності) обмежує коло майна, на яке потенційно може бути звернуто стягнення. Згідно з цією нормою для виконання судового рішення може використовуватись майно, що  належить на праві власності саме державі (а не російським олігархам, наприклад) та використовується нею у державних комерційних цілях (до прикладу, майно посольства рф, майно церкви – використовуються для державних некомерційних цілей, майно російського банку – для державних комерційних цілей).

Зважаючи на труднощі у пошуку майна, власником якого є рф, мізерну кількість активів, що належать росії в Україні, і яких, очевидно, на всіх не вистачить, можна прогнозувати, що позивачі будуть вдаватись до виконання судових рішень за кордоном.  

Отримання стягнення за рішенням українського суду за кордоном

Виконання рішення українського суду в іноземній державі, за загальним правилом, здійснюється на підставі міжнародних договорів між Україною та іноземними державами (двосторонніх, багатосторонніх) або ж, за відсутності відповідного договору, за принципом взаємності. Крім цього буде застосовуватись процесуальне законодавство держави суду, до якого особа звертатиметься для виконання судового рішення.

Громадянин, який бажає отримати стягнення з росії за кордоном, повинен буде звертатися до іноземного суду з клопотанням про надання дозволу на виконання рішення українського суду / визнання такого рішення (назва та форма документа можуть відрізнятись в залежності від країни суду та законодавства). У законодавстві України питання про надання дозволу на примусове виконання рішення суду може розглядатись судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника (ч. 2 ст. 464 ЦПК України). Процесуальне законодавство іноземних країн може містити аналогічні положення, а тому, швидше за все, українцю, який виграв справу проти росії, доведеться, знов-таки, шукати активи на території іноземних держав та звертатись до суду за місцезнаходженням російського майна.

Водночас є висока ймовірність того, що таке рішення суду взагалі не буде виконано з огляду на законодавство іноземних держав, а також практику міжнародних судових інстанцій (Міжнародного суду ООН, Європейського суду з прав людини).

Тож чому рішення українського суду, ймовірно, не буде виконано за кордоном?

 Основна причина полягає в тому, що за законодавством більшості іноземних країн держава наділяється судовим імунітетом та не може бути відповідачем у суді іншої держави. У процесуальному законодавстві цих держав, як правило, закріплюється норма, згідно з якою судове рішення не виконується на території іноземної країни, якщо його визнання суперечить публічному порядку (інакше кажучи, суперечить законодавству країни суду). Аналогічне правило закріплюється і в міжнародних договорах про правову допомогу у цивільних, кримінальних справах. Таким чином, якщо в нашій країні держава може бути відповідачем в українському суді, а в іноземній державі – ні, то таке рішення українського суду, вірогідно, не буде виконано. В контексті зазначеного, серед правників поширеною є думка про те, що для виконання рішення українського суду за кордоном можна було б знайти дружню до України державу, де перебувають російські активи і суд якої погодився б надати дозвіл на виконання (попри те, що таке судове рішення українського суду порушує публічний порядок дружньої держави). Однак навряд чи це видається можливим без зміни підходів усередині країни (де виконуватиметься рішення українського суду) до права однієї держави бути відповідачем у суді іншої держави.

До речі, найбільш показовою у контексті питання про судовий імунітет держави є справа Germany v. Italy: Greece intervening, що розглядалась Міжнародним судом ООН (надалі – МС). За обставинами цієї справи у період з 2004 по 2008 рік італійські суди винесли низку рішень, у яких позивачам, жертвам військових злочинів та злочинів проти людяності, скоєних німецьким Рейхом під час Другої світової війни, було присуджено грошову компенсацію (відповідачем в італійських судах була Німеччина). Зрештою, у 2008 році Німеччина подала заяву про порушення справи проти Італії у зв’язку із тим, що остання зазіхнула на імунітет Німеччини як суверенної держави, а отже, і міжнародне право.

У цій справі МС зробив висновок про те, що ані в історії договірного права, ані у міжнародних звичаях немає винятку із правил, за якого судовий імунітет держави можна не застосовувати у випадку діянь, що спричинили смерть, тілесні ушкодження чи шкоду майну та які були вчинені на території держави суду збройними силами іншої держави у контексті збройного конфлікту.

Щодо Європейського суду з прав людини, то у більшості справ, у яких так чи інакше поставало питання про те, чи може одна держава нести відповідальність у суді іншої держави (зокрема, «МакЕлгінні проти Ірландії», «Аль-Адсані проти Сполученого Королівства», «Фоґарті проти Сполученого Королівства» та ін.), Суд зазначав, що в міжнародному праві простежується тенденція до обмеження імунітету держави, однак така практика не є загальнопоширеною та не стосується діянь військовослужбовців однієї держави на території іншої держави.

У підсумку можна зробити наступні висновки:

1. Рішення українського суду проти росії потенційно може бути виконано в нашій державі. Водночас для того, аби постраждалі від збройної агресії рф мали змогу ефективно захистити свої права в суді та реально отримати грошове стягнення, необхідно:

● внести зміни до законодавства, що регулює виконавче провадження (в тому числі, зміни, що стосуються місця вчинення виконавчих дій), а також розробити максимально просту та зрозумілу процедуру виконання рішень проти держави-агресора;

запровадити можливість та розробити механізм звернення стягнення на майно за судовими рішеннями проти рф, що вже було вилучено Україною відповідно до Закону України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів» (задля уникнення зайвих складнощів для громадян та власників бізнесу під час розшуку активів росії).

2. Отримання стягнення за судовим рішенням українського суду видається можливим за кордоном. Однак для того, аби таке рішення реально можна було виконати, вкрай важливими є:

 зміна практики міжнародних судових інстанцій (зокрема, Міжнародного суду ООН, Європейського суду з прав людини) у питанні можливості однієї держави бути відповідачем у суді іншої держави у випадку вчинення її збройними силами воєнних злочинів, порушення основоположних принципів та норм міжнародного права та, як наслідок, заподіяння шкоди в контексті збройного конфлікту;

● трансформація підходів іноземних держав, передусім тих, що є дружніми до України, до судового імунітету держави (імунітету від виконання судових рішень), що допомогло б українцям звернути стягнення на активи рф, які перебувають за кордоном.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати