 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Правова система України традиційно належить до романо-германської правової сім’ї, у якій, на противагу країнам прецедентного права, основним джерелом права є власне закон. Судовій практиці відводиться вторинна роль, пов'язана винятково з інтерпретаційно-правовою та правозастосовчою судовою діяльністю.
Верховний Суд як найвища ланка судової системи України наділений повноваженнями робити правові висновки щодо застосування норм права, які суди нижчих інстанцій повинні обов’язково враховувати при вирішенні спорів.
Беззаперечно, така роль Верховного Суду у правозастосовній практиці судів робить їх у багатьох випадках безальтернативним орієнтиром, що докорінно впливає на остаточний вердикт у окремо взятій судовій справі.
Звичайно Верховний Суд, зокрема його Велика Палата, акцентує на тому, що його висновки є обов’язковими лише у «подібних правовідносинах». Але визначення чи навіть критеріїв подібності закон не визначає. Тому це питання також залишається на відкуп касаційного суду, а трактування правовідносин на предмет їх подібності лежить виключно в межах внутрішнього переконання судді.
І все було б нічого, якби не мінливість судових прецедентів Верховного Суду, відступи від власних правових позицій, особливо у разі незмінності самого законодавчого регулювання.
Принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном
Розглядаючи спори щодо незаконної реєстрації права власності на нерухоме майно за третьою особою, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Тобто особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння.
Задекларований принцип реєстраційного підтвердження володіння майном доволі простий і зрозумілий: якщо особа зареєструвала за собою право власності на нерухоме майно у реєстрі, вона вважається її володільцем. Водночас володіння нерухомістю (наявність запису у реєстрі) не означає, що у особи виникло право володіння, яке є складовою права власності, адже право володіння може виникати лише з підстав, які не заборонені законом. Державною реєстрацією є лише офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття права власності. Державна реєстрація не є підставою для виникнення відповідного права. Велика Палата Верховного Суду говорить, що власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв’язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності.
Стаття 387 Цивільного кодексу України наділяє власника правом витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відповідно, якщо власник нерухомості виявив порушення свого права фактом реєстрації права власності на це майно за іншою особою, то належним способом захисту буде саме віндикаційний позов.
Втрата «принциповості» або мета виправдовує засоби
Своєрідним хвилерізом для підходу із віндикаційним позовом, у разі реєстрації права власності на нерухоме майно (фактичне володіння) за третьою особою, стали справи щодо земель водного фонду. Йдеться про випадки, коли земельні ділянки, які розташовані у прибережних захисних смугах, передавались у приватну власність і навіть кілька разів перепродувались. Головну скрипку у цій партії відігравала прокуратура, яка почала ініціювати спори із такими власниками, ставлячи за мету повернути ці ділянки у державну чи комунальну власність. Досить часто прокурори звертались до суду через багато років після передачі таких земель у власність і перед судами, цілком очевидно, поставало питання строків позовної давності.
Суспільна важливість земель водного фонду вимагала креативності, адже більшість таких справ не мали б жодних перспектив — сплив строку позовної давності є самостійною підставою для відмови у позові.
Щоб врятувати ці справи від небуття, Велика Палата Верховного Суду вирішує, що землі водного фонду є «священною коровою» і тут потрібен особливий підхід.
У травні 2018 року і в подальшому Верховний Суд, аналізуючи норми цивільного та земельного законодавства, доходить висновку, що землі водного фонду не можуть бути у приватній власності апріорі. Якщо за жодних умов право власності не може виникнути, то і володіння є неможливим. Тому реєстрація права власності у реєстрі не призводить до фактичного заволодіння такою земельною ділянкою і таке заволодіння варто розглядати як непов`язане з позбавленням володіння порушення права власності. А це вже не віндикаційний позов, а негаторний (ст. 391 Цивільного кодексу України).
Різниця між цими видами способу захисту з погляду їх судових перспектив — тотальна. Віндикаційний позов обмежується трирічним строком позовної давності, а негаторний не має жодних обмежень — порушення є триваючим і власник може у будь-який час звернутись до суду.
Геніально! Якби не одне «але».
Як же бути зі сталим «принципом реєстраційного підтвердження»? Верховний Суд і на сьогодні наполягає, що реєстрація права власності є проявом фактичного володіння майном без виникнення відповідного права у порушника, а належним способом захисту є саме віндикаційний позов. Це дозволяє навіть не оскаржувати увесь ланцюг рішень органів державної влади, правочинів тощо, які стали підставою для внесення записів до реєстру та дає можливість заявити вимогу одразу до кінцевого такого «володільця». Безумовно, за цих обставин віндикаційний позов є більш ніж ефективним способом захисту.
Якщо застосовувати «принцип реєстраційного підтвердження», то проведення державної реєстрації права власності на земельні ділянки водного фонду свідчить про їх заволодіння порушником без виникнення у нього відповідного права. Відповідно дійсний власник (держава чи територіальна громада) повинна захищати своє порушене право заявивши вимогу про витребування цього майна із незаконного володіння, тобто заявити саме віндикаційний позов, метою якого якраз і є повернення об'єкта права власності у володіння власника.
У своїх же постановах Велика Палата Верховного Суду пояснює, що негаторний позов — це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.
Ні у кого не має сумніву, що якщо хтось своїми діями заважає вам у повній мірі використовувати вашу власність, то ви йдете до суду просити усунути ці перешкоди (негаторний позов). У вас немає з цією особою спору про право власності чи право володіння. Проблемою для вас є лише протиправні дії щодо вашого майна, через які ви обмежені у можливості його використання чи розпорядження.
Якщо ж певна особа набула у власність земельну ділянку, держава визнала факт виникнення у цієї особи права власності (державна реєстрація), то цілком очевидно, що така особа не заважає попередньому власнику користуватися земельною ділянкою, а вважає, що ця ділянка належить на праві власності саме їй, заволодівши нею. Порушник не створює перешкоди у користуванні – він незаконно заволодів чужою власністю, яку потрібно повернути (витребувати).
Але ця логіка не працює саме із землями водного фонду.
Допоміжні приміщення руйнують землі водного фонду
Поширеними є випадки, коли недобросовісні особи (забудовники, балансоутримувачі, інші фізичні чи юридичні особи) реєструють за собою право власності на горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери, комори та інші підсобні і технічні приміщення у багатоквартирних будинках. Законодавство відносить ці види приміщень до допоміжних, які призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.
На відміну від нежитлових приміщень, допоміжні приміщення не є навіть самостійними об’єктами нерухомого майна і права на них не реєструються у реєстрі.
Закон України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» відносить допоміжні приміщення до спільного майна усіх співвласників, які належать їм на праві спільної сумісної власності.
На відміну від класичного права на поділ спільної сумісної власності Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» у ст. 5 прямо забороняє поділ чи виділення в натурі частки у спільному майні співвласників.
Іншими словами — на допоміжні приміщення у багатоквартирному будинку імперативно поширюється правовий режим спільної сумісної власності, особливості якого передбачають заборону виникнення індивідуального власника в силу закону.
Гадаю, у кожного виникають рефлексії із землями водного фонду. Вони, як і допоміжні приміщення, також не можуть перебувати у приватній власності окремої особи.
Верховний Суд послідовно наполягає, що у такому разу порушник не заволодів майном, яке не може бути у його власності, а чинить перешкоди власнику у користуванні та розпоряджанні.
Тому задля дотримання сталості й послідовності судових прецедентів і навіть елементарної правової визначеності та справедливості, повернення допоміжних приміщень також має відбуватись через негаторний позов. Саме такий спосіб захисту суд визначив як такий, що відповідає змісту порушеного права власника, майно якого не може належати будь-кому іншому в силу закону.
В усіх проаналізованих спорах щодо допоміжних приміщень суди розглядали саме віндикаційний позов (здебільшого суперечка у цих справах зводиться лише до доведеності статусу приміщень як допоміжних).
Це дає підстави для двох альтернативних висновків: (1) або суд вважає, що неможливість виникнення приватного власника на допоміжні приміщення свідчить саме про фактичне заволодіння, а тому виправданим є віндикаційний позов, (2) або ж суд взагалі не вважає це питання вартим глибокого аналізу на предмет належності способу захисту.
Обидва варіанти засмучують, адже перший суперечить сформованим підходам до аналогічних передумов, які характерні для земель водного фонду, а другий — заставляє позивача завжди перебувати під тиском у будь-який час отримати відмову у захисті свого права, адже Верховний Суд, також цілком послідовно, говорить, що обрання неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові.
Так віндикаційний чи все-таки негаторний позов дасть можливість повернути співвласникам спільне майно?
Відповідь на це питання Верховний Суд таки має дати, адже судові прецеденти кардинально впливають на розстановку сил у процесі та, хоч і мінімальну, але прогнозованість судових перспектив своєї позиції у спорі.