Питання санкцій, застосованих до сторони арбітражного розгляду, може виникати як на етапі арбітражного розгляду, так і на етапі судових процедур оспорювання арбітражного рішення чи надання дозволу на його виконання.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Українська судова система вже стикалася з цим питанням у кількох справах про надання дозволу на виконання арбітражних рішень МКАС при ТПП РФ, винесених на користь російських юридичних осіб, до яких було застосовано українські санкції, і які передбачали стягнення з українських боржників. Цікаво, що судова практика розділилась і окреслила два принципово різних підходи:
(1) санкційний режим України є частиною публічного порядку України, тому виконання арбітражного рішення, яке передбачає, зокрема, виведення капіталів за межі України, буде порушувати цей порядок;
(2) питання дотримання санкцій повинно контролюватися на рівні виконавчого провадження, а не під час розв'язання питання про надання дозволу на виконання арбітражного рішення.
Щоб розібратися, який із цих підходів є правильнішим, необхідно подивитися на питання санкцій та арбітражу більш комплексно.
Насамперед варто відповісти на запитання, чи впливають санкції, застосовані до сторони арбітражного провадження, на зобов’язання, щодо якого виник спір, і якщо впливають, то як.
Якщо ми говоримо про українські санкції, то Закон України «Про санкції» передбачає різні види санкцій, з яких найбільш релевантними для нашої дискусії є: (1) обмеження торговельних операцій, (2) запобігання виведенню капіталів за межі України, (3) зупинення виконання економічних та фінансових зобов’язань. І питання не в тому, чи можуть такі санкції бути кваліфіковані як обставини форс-мажору. Форс-мажор дозволяє тільки звільнити сторону від відповідальності, але він не звільняє її від виконання основного зобов’язання.
Головне запитання – чи продовжує існувати зобов’язання, чи може сторона, яка постраждала від його порушення, вимагати захисту свого порушеного права в суді/арбітражі? Тут треба зробити застереження, що позивачем може виступати як особа, включена до санкційного списку, так і її контрагент, адже українське законодавство не містить особливих приписів із цього питання. Також очевидно, що залежно від набору застосованих санкцій відповідь на поставлене вище головне запитання може бути різною.
Втім давайте детальніше проаналізуємо санкцію, яка найчастіше зустрічається в судовій практиці, – запобігання виведенню капіталів за межі України. Чи означає така санкція, що, наприклад, зобов’язання сплатити ціну за поставлений товар якось припинилось чи зупинено на період дії санкції? Очевидно, що ні, адже це зобов’язання продовжує існувати, а порушене право підлягає захисту.
Водночас очевидно, що ані державний суд, ані склад арбітражного суду, який вирішує спір за позовом сторони такого зобов’язання, своїм рішенням не буде «виводити капітал». Аналогічну ситуацію ми зараз маємо щодо обмеження розрахунків в іноземній валюті в Україні на період воєнного стану. Ці обмеження, які фактично унеможливлюють оплату українськими суб’єктами за отримані товари та послуги, не звільняють їх від зобов’язання здійснити таку оплату, а саме зобов’язання продовжує існувати. У випадку звернення з позовом іноземного продавця товарів/надавача послуг такий позов підлягає задоволенню. Сама заборона на обмеження розрахунків в іноземній валюті фактично працює вже в межах виконавчого провадження – на рівні банків, які і є тими суб’єктами, які купують валюту та перераховують її за кордон на підставі відповідних інструкцій клієнтів чи приписів виконавця. Аналогічна ситуація і з «виведенням капіталу». Тому контролювати дотримання цієї санкції мають саме банки та виконавець у межах виконавчого провадження.
Якщо позов про стягнення боргу може бути задоволений, попри застосування до сторони договору вказаної санкції (заборона на виведення капіталу), то аналогічний підхід має бути застосований і до питання оспорювання/надання дозволу на виконання арбітражного рішення. Адже суд, що розглядає ці питання, також не «виводить капітал», як і під час розгляду справи по суті. В обох випадках суд не порушує санкцію. І тут важливо, щоб суди були послідовними.
Додатковим аргументом на користь того, що питання контролю за дотриманням санкцій у наведеному прикладі має здійснюватися в межах виконавчого провадження, є тимчасовий характер санкцій. Очевидно, що рано чи пізно відповідна санкція припинить свою дію. Але процедура надання дозволу на виконання арбітражного рішення не передбачає можливості перегляду остаточного рішення суду. Іншими словами, якщо суд відмовляє в наданні дозволу з міркувань порушення санкційного режиму, який є частиною публічного порядку України, він унеможливлює виконання цього рішення на території України в принципі – навіть якщо санкція буде згодом скасована, змінена чи просто спливе строк її застосування.