Усвідомлення селянами - власниками землі того, що на землі необхідно господарювати, самостійно створює бажання розірвати договір оренди землі з подальшим самостійним господарюванням на землі, аби краще реалізувати свої права щодо землі, інакше. Бажання розірвати оренду зростає, що зумовлює збільшення позовів до суду і спротив орендарів у судах.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Верховним Судом вже створена необхідна первинна практика для розірвання договорів оренди землі. Безумовно, її потрібно застосовувати, вдосконалювати, розглядати нові позиції і переглядати наявні, але в жодному разі не треба деградувати в захисті законних прав селян-власників землі і повертатися до практики відмов у розірванні на користь орендарів.
Наразі зростає серйозна проблема в доступі до суду в селян-власників землі. Верховний Суд (його колегії) вже системно відмовляють у відкритті касаційних проваджень за скаргами власників землі щодо розірвання договорів оренди землі. Родзинка відмови — справа малозначна, на думку судді-доповідача! Цим почали посилено користуватися апеляційні суди, відмовляючи власника землі у розірванні договору оренди землі. Така ситуація завдає шкоду інтересам і правам селян-власників землі, породжує та збільшують зневіру до судочинства, створює умови для прийняття незаконних рішень судами перших двох інстанцій.
Почнімо з того, що розірвання договору оренди землі є немайновою вимогою, що унеможливлює віднесення справи про розірвання договору оренди землі до малозначної.
Звісно, перші інстанції не наважуються визнавати такі справи малозначними. Але Верховний Суд вдається до такої фішки, як визнання справи малозначною, чим фактично відмовляє власнику землі в доступі до правосуддя.
Так, Верховний Суд у справі 684/399/23 ухвалою від 09.05.2024 відмовив у відкритті касаційного провадження батьку захисника з передової (захисник — майбутній власник землі), визнавши справу малозначною. Справа про розірвання договору оренди землі, оскільки систематична недоплата орендної плати — власник землі при наявному праві на індексацію орендної плати має 1145,72 грн за 1 рік оренди 1 га землі незмінно, починаючи з 2017 року. Натомість фактично власник землі отримує відмову на підставі малозначності, що є порушенням права доступу до суду. Орендарі — чехи, які платять ці 1 145,72 грн за 1 га за 1 рік оренди (копійки!!!). Жалюгідна ситуація (чи не правда?), яка викликає багато негативних емоцій (самі розумієте — до кого). Зокрема, в цій ухвалі (від 09.05.2024, доповідач В.В. Шипович) судом зазначено, що Верховний Суд екстраординарний орган — орган по відмові в праві на суд? З таким успіхами всі можуть перетворитися на екстраординарні органи; тільки чомусь судді безвідповідальні.
Позицію колег щодо визнання справи малозначною Верховним Судом не поділяє суддя Верховного Суду Наталія Сакара.
«ЦПК в чинній редакції безпосередньо не встановлює час, коли суд має визнавати справу малозначною, якщо остання є справою незначної складності (п. 2 ч. 6 ст. 19 ЦПК). Лише зі змісту підпункту “г” пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України випливає, що це має робити суд першої інстанції. Така ситуація викликає у сторін відчуття невизначеності щодо наявності у них права на оскарження судового рішення й, як наслідок, може призвести до порушення права на доступ до суду як складового елементу права на справедливий судовий розгляд, передбаченого в п. 1 ст. 6 ЄКПЛ (Jovanović v. Serbia (no. 32299/08, 2 October 2002); Egić v. Croatia (no. 32806/09, 5 June 2014). З метою уникнення «непередбачуваності обмеження права на доступ до суду» справа повинна визнаватися малозначною судом першої інстанції в ухвалі про відкриття провадження у справі. Така ухвала повинна бути мотивованою (Pönka v. Estonia, no. 64160/11, § 30, 8 November 2016)».
Важко не погодитися з позицією Наталії Сакари. Головне, щоб у суддів слово було ділом.
Єдине що: тут має бути не підпункт «г» пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, а підпункт «г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
До цього міг би додати, що Цивільний процесуальний кодекс України не встановлює час, коли суд має визначитися щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження (ст. 274 ЦПК). Водночас задумано, що саме суд першої інстанції визначає, чи розглядається справа в порядку спрощеного позовного провадження, оскільки визначення щодо спрощеного провадження в апеляційній чи касаційній інстанції вбиває весь сенс спрощеного провадження.
Малозначність справи і розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження мають однакові критерії, які визначені в ст. 19 ЦПК України й ст. 274 ЦПК України. Їх легко перевірити та порівняти.
Малозначність справи є підставою для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження. Така синхронність також є підтвердженням, що визначеність до малозначності має здійснювати суд першої інстанції.
Визнання справи малозначною і визначеність щодо спрощеності провадження мають одну мету, однакові критерії визначення. Чому ж їх визнання та визначеність можуть мати різні судові стадії? Якщо неможливо (не має ніякого сенсу) визначати на стадії касації спрощене провадження, то чому можна визначати в касації справу малозначною?
До Верховного Суду надійшла ще одна касаційна скарга від власника землі, за якою власник землі оскаржує відмови місцевого та апеляційного суду в розірвання договору оренди землі (справа №709/555/23). Наталія Сакара як член колегії (Доповідач О. В. Білоконь) буде розглядати цю справу. В аналогічних справах інші колегії Верховного Суду відмовили у відкритті касаційного провадження, визнавши ці справи малозначними, що, на мою думку, та з огляду на вищезазначену правову позицію було безпідставно.
Але не тільки те, що справа не є малозначною може бути підставою для відкриття касаційного провадження у справі №709/555/23№ про розірвання договору оренди землі.
По цій справі (№709/555/23) апеляційний суд постановив стягнути систематично сформовану заборгованість (ст. 141 ЗКУ). Проте захистити власника землі розірванням договору апеляційний суд відмовився, пославшись на постанову колегії Верховного Суду від 07.02.2024 (справа №579/1133/22) за головуванням Д. Д. Луспеника. Не повірите, «відсутня заборгованість» — в мотивувальній частині, і наявне стягнення заборгованості за оренду землі в резолютивній частині — все так, як у постанові Верховного Суду від 07.02.2024.
Логіка, закладена в постанові колегії Верховного Суду від 07.02.2024 (справа №579/1133/22), за головуванням Д. Д. Луспеника «надихає» апеляційні суди не розривати договори оренди землі, оскільки за цією постановою несплата оренди — помилка розрахунків:
«Порушення нарахування і виплати орендних платежів з урахуванням індексації, допущені орендарем, є наслідком здійснення ним неправильних розрахунків при обчисленні сум орендних платежів, що не є істотним порушенням умов договору з огляду на розмір недоплаченої суми та факт добровільного суттєвого збільшення розміру орендної плати як у відсотковому так і у номінальному вираженні, який значно перевищував недоплачену суму індексації орендної плати. Такі обставини не можуть бути підставою для розірвання оспорюваного договору оренди земельної ділянки».
Це все тягне на переворот у праві та дорівнює тому, що кожен на звинувачення в правопорушенні може сказати: «помилка розрахунку, помилився», а суд має все пробачити. Принаймні з такими переворотами треба передаватися до Великої Палати.
Нагадаю, що недолуга практика нерозірвання договорів оренди землі була припинена постановою Верховного Суду від 06.03.2019 (справа № 183/262/17) у складі об’єднаної палати Касаційного цивільного суду під головуванням Д. Д. Луспеника. Зокрема, за зазначеною постановою: «Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки).
При цьому систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.»
Постанова Верховного Суду від 06.03.2019 (справа № 183/262/17) — правильна, логічна. Але як можна було деградувати до постанови ВС від 07.02.2024 (справа №579/1133/22), за якою визнається систематично сформована заборгованість за оренду землі, але водночас відмовляється в розірванні договору оренди землі без будь-яких посилань на норми закону.
Тепер суди перших двох інстанцій натхненно використовують постанову Верховного Суду від 07.02.2024 (справа №579/1133/22 і просто колегія) під головуванням Д. Д. Луспеника для відмови в розірванні договорів оренди, чим ігнорують постанову Верховного Суду від 06.03.2019 (справа № 183/262/17) у складі об’єднаної палати Касаційного цивільного суду під головуванням Д. Д. Луспеника, а також постанову ВС від 10.10.2019 (справа № 293/1011/16-ц).
Постанова ВС від 06.03.2019 (справа № 183/262/17) у складі об’єднаної палати Касаційного цивільного суду під головуванням В. І. Крата була підтверджена і посилена Постановою Верховного Суду від 10.10.2019 (справа № 293/1011/16-ц), зокрема в якій зазначено: «У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17 (провадження № 61-41932сво18) зазначено, що: «у пункті «д» частини першої статті 141 ЗК України визначено, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати. Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться».
«Тлумачення пункту д) частини першої статті 141 ЗК України, частини другої статті 651 ЦК України свідчить, що «несплата орендної плати» охоплює випадки як невиплати орендної плати у цілому, так і її виплата у розмірі меншому, ніж визначеному договором (без урахування індексації, індексу інфляції тощо)».
Отже, зрозуміло, що апеляційні суди ігнорують позиції об’єднаних палат Верховного Суду і що це є 100% підставою для відкриття касаційного провадження (п. 1 ч. 2 ст. 389 ЦПК України — якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).
Також варто нагадати, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції потрібно виходити з того, що «висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати — над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати — над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів» (постанова Верховного Суду у складі Великої Палати від 11.10.2023 (справа № 607/1662/21)).
А поки що судді ВС оминають в мотивувальній частині про застосування п. 1 ч. 2 ст. 389 ЦПК України при відкритті касаційних проваджень і визначають якусь нескладність та малозначність справи на стадії касації, чим, на мою думку, засвідчують свідоме перешкоджання в доступі до правосуддя.
У справах, подібних до справи №709/555/23, Верховний Суд вже відмовив у відкритті касаційного провадження, зокрема у справі №709/344/23 та справі № 709/343/23. Звісно, тут є всі підстави на дисциплінарку. Водночас перевіримо, чи «ворон ворону викльовує», оскільки не можна так зневажати Об’єднану та Велику!
Як бачимо, є хороші та логічні позиції Верховного Суду. Залишилося одне: щоб Верховний Суд розглядав справи про розірвання договорів оренди землі, а там, дивись, і апеляції почнуть працювати. Отже, скарг від власників землі, які так перенавантажують Верховний Суд, не буде.