У загальному значенні істотними умовами договору є умови, без визначення яких виконання по ньому стає неможливим, а договір по суті втрачає сенс і правовий зміст. У цивільному та господарському законодавстві до істотних умов договору належать умови про предмет договору, умови, які названі в законі або інших правових актах як істотні або необхідні для договорів цього вигляду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Тобто договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов договору. Та навпаки недосягнення сторонами у належній формі згоди хоча б по одній з істотних умов договору може стати наслідком визнання такого договору неукладеним.
Щодо наслідків визнання договору неукладеним, то тут ситуація є досить неоднозначною.
По-перше, дуже часто виникає плутанина у застосуванні правових інститутів визнання договору недійсним та визнання його неукладеним, оскільки, незважаючи на різні підстави їхнього застосування, вони мають майже ідентичні правові наслідки.
Так, у першому випадку правочин вважається недійсним з моменту його вчинення і до нього застосовуються наслідки двосторонньої реституції, передбачені ст. 216 ЦКУ, де зазначено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобовʼязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення –відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
У другому випадку за фактом неукладеності договору у сторін не виникає жодних цивільних прав та обов’язків, а тому тут необхідно застосовувати загальні положення про повернення майна у звʼязку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави (статті 1212, 1213 ЦКУ)
До того ж так само, як і за положеннями ст. 216 ЦКУ, у статтями 1212 та 1213 ЦКУ також передбачений обов’язок особи повернути потерпілому це майно у натурі. А уразі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Отже, застосування реституції за фактом визнання договору недійсним можливе лише за наслідками виконання вчиненого правочину, тоді як повернення майна у звʼязку з набуттям без достатньої правової підстави застосовується лише за відсутності факту вчинення (укладання) такого правочину.
Водночас треба враховувати, що на відміну від позовів про визнання договорів недійсними, які розглядаються судами як за заявами сторін, так і за власною ініціативою суду, з визнанням договору неукладеним є проблема.
Справа в тому, що загальна судова практика ґрунтується на тому, що у ст. 16 ЦКУ та ст. 20 ГКУ не передбачено такий спосіб захисту як визнання договору неукладеним.
Так, згідно з положеннями Постанови Пленуму ВГСУ №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» та Постанови Пленуму ВСУ №9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначення договору як неукладеного може бути на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. До того ж позовна вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає передбаченим законом способам захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, і тому в задоволенні відповідної вимоги має бути відмовлено; у такому разі можуть заявлятися вимоги, передбачені главою 83 ЦКУ.
Ця правова позиція ґрунтується на висновку, що міститься в Постанові ВСУ від 14.01.2002, в якій суд визначив, що вимога про встановлення факту неукладення договору не призводить до поновлення порушених прав, така вимога не може бути предметом спору та самостійно розглядатися в окремій справі. Вимога про визнання договору неукладеним є нічим іншим як встановленням факту, що має юридичне значення. Аналогічна правова позиція міститься у численних Постановах ВГСУ.
Тобто судами зазначено, що у таких випадках до суду мають подаватися позови не про визнання договору неукладеним, а про наслідки неукладеного договору, тобто про повернення майна, набутого без достатньої правової підстави. До того ж суд у будь-якому випадку зобов’язаний спочатку встановити наявність чи відсутність підстав визнання договору неукладеним, а вже потім – можливість застосування відповідних наслідків.
Крім того, дуже часто зазначена правова позиція є предметом зловживання. Так, багато недобросовісних контрагентів, усвідомлюючи те, що у договорі сторонами не було досягнуто всіх істотних умов (а іноді закон визначає доволі несуттєві істотні умови) звертається до суду на цій підставі з позовом про визнання договору недійсним. Суди відмовляють у задоволені таких позовів на підставі того, що зазначений договір є неукладеним, а отже, він не може бути визнаний недійсним. Фактично мета недобросовісного конкурента досягнута – суд встановив факт неукладеності договору.
Проте в аналогічних ситуаціях є й протилежна практика. Так, у постанові ВСУ від 10.02.2009 у справі №10/33/08 суд дійшов висновку, що, якщо буде доведено, що спірний договір його сторонами виконується, то це не дає підстав вважати цей договір неукладеним. Зазначена обставина також виключає можливість застосування до спірних правовідносин ч. 8 ст. 181 ГК України, відповідно до приписів якої визначення договору як неукладеного (такого, що не відбувся) може бути на стадії укладання господарського договору, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних його умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.
Узагальнюючи все сказане, можна зробити такий висновок, що необхідно дуже відповідально ставитись до узгодження всіх істотних умов договору, адже наявність у сторін договору розбіжностей з будь-яких його умов перетворює останній в неукладений. Судова практика за наслідками неукладеності договорів доволі складна та неоднозначна, а тому краще упереджувати такий спір ще на стадії укладання договорів.