Забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. Заходи щодо забезпечення позову обов'язково повинні застосовуватися відповідно до їх мети з урахуванням безпосереднього зв'язку між предметом позову та заявою про його забезпечення. Забезпечення позову допускається як до його подання, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист чи поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
За правовою позицією, викладеною у рішенні Конституційного Суду України від 31 травня 2011 р. №4-рп/2011, з метою гарантування виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог у процесуальних законах України передбачено інститут забезпечення позову. Цей інститут є елементом права на судовий захист і спрямований на те, щоб не допустити незворотності певних наслідків відповідних дій щодо відновлення порушеного права. Він віднесений до механізму захисту прав і свобод людини, зокрема в судовому порядку, і є гарантією їх захисту та відновлення, а отже, елементом правосуддя. Забезпечення позову стосується всіх стадій судового провадження (підготовка, призначення, розгляд справи) і є складовою комплексу заходів, спрямованих на охорону публічно-правового та матеріально-правового інтересу в судочинстві, а також однією з гарантій реального виконання можливого позитивного для особи рішення, оскільки забезпечення позову спрямоване на недопущення ситуацій, коли невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.
Крім того, Конституція України в якості однієї з основних засад судочинства визначила рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (ст. 129). Необхідність слідування цьому конституційному принципу унеможливлює внесення змін до процесуального законодавства, якими окремим учасникам судового процесу надавались би певні преференції. Однак на практиці прослідковується ситуація, коли на законодавчому рівні окремим суб’єктам надаються певні процесуальні преференції, і головне, щоб це не перетворилося на закономірність.
Встановлення заборон щодо вжиття окремих видів заходів забезпечення позову
У процесуальних кодексах законодавцем встановлено ряд заборон щодо видів заходів забезпечення позову, які можуть бути вжиті судом. Детальніше зупинимось на Господарському процесуальному кодексі України, а саме на питанні визначення у ГПК України заборони на вжиття заходів забезпечення позову, які полягають в (або мають наслідком) припиненні, відкладенні, зупиненні чи іншому втручанні у проведення конкурсу, аукціону чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави (державного органу), а також співвідношенні такої заборони з можливістю забезпечення позову іншими заходами, зокрема шляхом зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа.
Законом України №460-IX від 15.01.2020 р. ст. 137 ГПК України доповнено ч. 12, згідно з якою не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які полягають в (або мають наслідком) припиненні, відкладенні, зупиненні чи іншому втручанні у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави (державного органу), територіальної громади (органу місцевого самоврядування) або за участю призначеного державним органом суб’єкта у складі комісії, що проводить конкурс, аукціон, торги, тендер чи іншу публічну конкурсну процедуру. До прикладу, аналогічна заборона міститься і в Кодексі адміністративного судочинства України (ч. 6 ст. 151 КАС України). При цьому без змін залишилось положення п. 5 ч. 1 ст. 137 ГПК України, згідно з яким позов забезпечується зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку. В судовій практиці співіснування вказаних вище процесуальних норм викликало неоднозначні правові позиції. Касаційний господарський суд та Касаційний адміністративний суд висловлювали різні по своїй суті позиції щодо трактування таких норм процесуального закону.
Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10.06.2021 р. у справі №380/5217/20 щодо застосування положень ч. 6 ст. 151 Кодексу адміністративного судочинства України, які за своїм змістом встановлюють аналогічні обмеження щодо вжиття заходів забезпечення позову, що і норма ч. 12 ст. 137 ГПК України, зазначено: «Відповідно до ч. 6 ст. 151 КАС України, не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які полягають в (або мають наслідком) припиненні, відкладенні, зупиненні чи іншому втручанні у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави (державного органу), територіальної громади (органу місцевого самоврядування) або за участі призначеного державним органом суб`єкта у складі комісії, що проводить конкурс, аукціон, торги, тендер чи іншу публічну конкурсну процедуру.
При цьому за ст. 16 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» приватним виконавцем може бути громадянин України, уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, встановленому законом. На переконання колегії суддів, зі змісту наведених норм вбачається, що електронні торги, що проводяться в межах виконання судового рішення, є такими, що проводяться уповноваженою державою особою і саме від імені держави. Отже, на вимоги, заявлені у заяві про вжиття заходів забезпечення позову, розповсюджуються імперативні приписи процесуального закону, а саме норми ч. 6 ст. 151 КАС України щодо неможливості зупинення судом процедури проведення електронних торгів».
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 30.09.2020 р. у справі №910/19113/19 виклав наступний висновок: «Таким чином, предметом спору є виконавчий напис нотаріуса, а змістом забезпечення позову, що оскаржується, є упередження ситуації, за якої іпотечне майно вибуде від власника до вирішення спору про правомірність виконавчого напису нотаріуса. Продаж майна, що належить на праві приватної власності боржнику, на аукціоні в процедурі виконавчого провадження не є публічною конкурсною процедурою, на яку поширюються вимоги ч. 12 ст. 137 ГПК України».
Тобто касаційні суди адміністративної та господарської юрисдикцій у справах з подібними правовідносинами дійшли протилежних висновків щодо можливості зупинення процедури продажу майна на аукціоні шляхом застосування заходів забезпечення позову. Саме тому, розглядаючи подібну за правовідносинами справу №910/11552/20, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав її на розгляд Великої Палати.
Забезпечення єдності судової практики — основна мета ВП ВС
У постанові від 24 листопада 2021 р. у справі №910/11552/20 (провадження №2-44гс21) Велика Палата Верховного Суду висловила, на нашу думку, досить спірну позицію. Вона дійшла висновку, що системне розуміння положень ГПК України та Закону України «Про виконавче провадження» дозволяє дійти висновку, що внаслідок забезпечення судом позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа виконавець має зупинити всі виконавчі дії з примусового виконання такого виконавчого документа, в т.ч. звернення стягнення на майно боржника шляхом його примусової реалізації на торгах.
П. 5 ч. 1 ст. 137 ГПК України встановлює, що позов забезпечується шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа. У свою чергу, у ч. 12 ст. 137 ГПК України встановлюється обмеження для суду вживати заходи забезпечення позову, які полягають або мають наслідком, зокрема, зупинення конкурсу, аукціону, торгів, тендера, що проводяться від імені держави або за участю призначеного державним органом суб’єкта у складі комісії.
Розв’язуючи питання конкуренції вказаних процесуальних норм, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що вжиття судом заходів забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа безпосередньо не полягає та не має наслідком зупинення конкурсу, аукціону, торгів, що проводяться від імені держави або за участю призначеного державним органом суб’єкта. Забезпечення судом позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа має наслідком зупинення виконавцем вчинення виконавчих дій, яке здійснюється шляхом винесення ним відповідної постанови, в т.ч. про зупинення звернення стягнення на майно боржника шляхом його примусової реалізації на торгах. Як вказала Велика Палата Верховного Суду у цій постанові, такий запроваджений законодавцем механізм зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа суттєво відрізняється від обмежень припинення, відкладення, зупинення чи іншого втручання у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави або територіальної громади, передбачених ч. 12 ст. 137 ГПК України. Тому очевидно, що норми п. 5 ч. 1 ст. 137 ГПК України та ч. 12 ст. 137 ГПК України регулюють різні відносини та призначені для різних випадків проведення конкурсів, аукціонів, торгів, тендерів чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави чи територіальної громади, в т.ч. їх зупинення. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що дія норми ч. 12. ст. 137 ГПК України не розповсюджується на відносини забезпечення судом позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, що передбачене нормою п. 5 ч. 1 ст. 137 ГПК України.
Спірність позиції Великої Палати Верховного Суду
Така позиція ВП ВС, на наше переконання, видається спірною, оскільки хоча саме по собі вжиття судом заходів забезпечення позову у вигляді зупинення стягнення на підставі виконавчого документа безпосередньо не полягає та не має наслідком зупинення конкурсу, аукціону, торгів, що проводяться від імені держави або за участю призначеного державним органом суб`єкта, але опосередковано в підсумку може призвести до зупинення аукціону, торгів, що згідно процесуального закону заборонено, оскільки Велика Палата ВС надала чіткий висновок, що внаслідок забезпечення судом позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа виконавець має зупинити всі виконавчі дії з примусового виконання такого виконавчого документа, в т.ч. звернення стягнення на майно боржника шляхом його примусової реалізації на торгах.
На нашу думку, застосовуючи вказані положення ГПК України, суд повинен виходити з конкретних обставин кожної справи, зважаючи на мету, яку переслідує заявник, звертаючись до суду з заявою про забезпечення позову. В іншому випадку ч. 12 ст. 137 ГПК України може перетворитись у перспективі на «мертву» норму, коли заявник буде обходити вказану в ГПК заборону шляхом формування вимог заяви про забезпечення позову, які прямо не свідчили б про зупинення, відкладення аукціону, торгів, але по своїй суті призвели б саме до такого результату. До прикладу, досить часто заявники звертаються до суду з заявами про забезпечення позову, в яких просять заборонити вчиняти дії щодо передачі майна, щодо укладення договору після проведення тендера, аукціону. Фактично вимоги таких заяв відповідають ГПК України, оскільки ч. 1 ст. 137 ГПК передбачає можливість забезпечення позову шляхом заборони вчиняти певні дії, але в підсумку вжиття таких заходів забезпечення позову призведе до зупинення, відкладення аукціону, торгів. Саме тому в ч. 12 ст. 137 ГПК іде мова не лише про те, що не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які полягають в припиненні, відкладенні, зупиненні чи іншому втручанні у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, а також вказано, що не допускається вжиття таких заходів забезпечення позову, які мають наслідком припинення, відкладення торгів, аукціону тощо. Враховуючи, що Велика Палата Верховного Суду у своїй практиці робить значний акцент саме на ефективності способу захисту («під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект»), тобто на результаті, якого буде досягнуто шляхом виконання судового рішення, спірними можуть видатись висновки ВП ВС щодо безумовного співіснування ч. 12 ст. 137 ГПК України та п. 5 ч. 1 ст. 137 ГПК України, оскільки реалізація останнього пункту (зупинення стягнення на підставі виконавчого листа) в підсумку може призвести, з урахуванням конкретних обставин справи, до того, що прямо заборонено ГПК України в ч. 12 ст. 137 (зупинення, відкладення торгів, аукціону).
При вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову суду необхідно детально аналізувати підстави, за яких заявник звернувся до суду з такою заявою, та мету, якої буде досягнуто шляхом забезпечення позову, чи дійсно невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, унеможливити ефективний захист порушених прав і чи в повній мірі таке забезпечення позову відповідає процесуальним заборонам. Буквальне трактування спірної позиції Великої Палати Верховного Суду може бути використане недобросовісним учасником судового процесу з метою блокування торгів, аукціонів шляхом обходу заборони, встановленої в процесуальному законі, формуванням вимог, які формально відповідають процесуальному закону, однак в підсумку їх реалізація призведе до ситуації, що прямо заборонена на законодавчому рівні. Окремо слід зупинитися на питанні конституційності встановлення в процесуальних кодексах заборон щодо вжиття певних заходів забезпечення позову. На наше переконання, право забезпечення позову не може бути обмежене, оскільки це вступає в суперечність зі ст. 22 Конституції України, відповідно до якої при прийнятті нових або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ч. 3), ст. 55, яка гарантує звернення до суду з метою захисту своїх прав і свобод, а також приписами ст. 64 Конституції України, яка забороняє звужувати право на захист в суді, в іншому випадку відбувається як суттєве обмеження прав громадян на судовий захист, так і суттєве звуження суддівської дискреції. Законодавець, встановивши обмеження на здійснення судом права забезпечення позову в окремих категоріях справ, фактично обмежив гарантії людини і громадянина на поновлення порушених прав та заклав нерівність учасників процесу перед законом і судом, надавши преференції одному з учасників судочинства перед іншим, який відстоює свої права і свободи, що за своєю суттю є порушенням вимог п. 2 ч. 3 ст. 129 Конституції. Застосування інституту забезпечення позову не повинне мати винятків щодо окремих суб’єктів-учасників судового процесу, адже це є дискреційним правом суду, а не його обов’язком, яке він реалізує залежно від обставин справи. Окрім того, вказаний інститут є елементом судового захисту. До того ж, зазначені обмеження в нормативних актах щодо забезпечення позову можуть призвести до порушення положень ст. 6 та13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якими передбачені право на справедливий суд та на ефективний засіб юридичного захисту. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19.10.2009 р. №26-рп/2009 також звертав увагу на те, що заборона судам здійснювати забезпечення позову унеможливлює виконання рішень суду, прийнятих в окремих справах, що фактично означає неможливість реалізації особами права на судовий захист, гарантованого ст. 55 Конституції України. А згідно зі ст. 64 Основного Закону України, право на судовий захист не може бути обмежене.
Замість висновку
Інститут забезпечення позову є досить болючим питанням судової практики, оскільки є важливим елементом судового захисту за умови добросовісної процесуальної поведінки учасників судового процесу. З іншого боку, це велике поле для зловживань. Арбітром, який повинен чітко це розмежовувати, виступає суд. Правила гри встановлені законодавцем, і всі учасники повинні їх дотримуватись, допоки Конституційний Суд України чи законодавець не вирішать питання інакше.