Кожен із нас у повсякденному житті майже щодня укладає договори (правочини), не звертаючи на це особливої уваги. Заходячи до магазину або віддаючи речі на зберігання, ми стаємо учасниками договору схову; купуючи різні речі, харчові продукти – договору купівлі-продажу; користуючись громадським транспортом – договору перевезення. Так чи інакше, ми всі є учасниками цивільних відносин.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Договір – це основна юридична форма вираження господарської ініціативи суб’єкта господарювання, що спрямовується на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Іншими словами, договір є найбільш популярним регулятором умов взаємовідносин сторін.
Одразу хочу зазначити, що говорячи про країни-вихідці з Радянського союзу, найбільш популярною формою договору можна вважати звичайну письмову форму. Зокрема, законодавством України, а саме ст. 205 ЦК, передбачена така форма як усний договір. Враховуючи ментальність нашого народу та відсутність вікових (як-то в англосаксонській системі) традицій укладання усних договорів, така форма договору не користується популярністю. Незважаючи на те, що весь світ сторіччями укладав і укладає договори «потисканням рук», ця форма у нас все ж таки не прижилася. Здебільшого, вона використовується лише для вирішення повсякденних задач, які не пов’язані з веденням господарської діяльності або є мало важливими.
Постає питання: у чому ж різниця між письмовою формою укладання договору та усною? По-перше, прямим приписом ЦК України передбачено низку договорів, для яких обов’язкова письмова форма. Наприклад, якщо договір купівлі-продажу житлового будинку не буде укладено у письмовій формі та посвідчено нотаріусом, то він буде нікчемним. По-друге, хоча для обох форм і передбачена законом однакова юридична сила, все ж таки, з позиції забезпечення примусового виконання, договори мають свої особливості. По-третє, це рівень безпеки при укладенні в тій чи іншій формі.
Розглянемо більш детально друге і третє питання, оскільки перше – достатньо прозоро прописано в законодавстві, має пряму регуляторику та чітко визначену процедуру.
Друге і третє питання доцільно розглядати у тандемі, адже відносини, яких вони стосуються, дуже тісно пов’язані. Так склалося, що «джентльменські» угоди в сучасних реаліях не забезпечують достатній рівень безпеки, до того ж деякі люди зловживають цим. Відповідно, попри те, що законодавчо письмова угода рівноцінна з усною, все ж таки з усними договорами виникає чимало проблем. Особливо гостро це відчувається, якщо одна зі сторін договору навмисно уникає виконання взятих на себе зобов’язань. Тут ми вже маємо справу з безпечністю укладання договорів, не говорячи про забезпечення виконання таких зобов’язань.
Наразі я рекомендую взагалі утримуватися від укладання усних договорів, особливо договорів зі значною «ціною». З позиції практики, можна сказати, що кількість судових справ, які були б виграні за позовом за усним договором, можна перелічити на пальцях. З них – жодної з повним задоволенням вимог.
Водночас в Україні вже широко і прихильно сприймається судами практика так званих online-договорів, які укладалися сторонами в мережі Інтернет за допомогою різноманітних способів пересилки/листування. Тому я рекомендую, у разі неможливості укласти тут і зараз письмову угоду, хоча б обмінятися електронними листами з протилежною стороною (так званий лист «про наміри», який надалі може доповнений та більш детально врегульований).
Незважаючи на те, що жоден з доказів, відповідно до процесуального законодавства, не може мати наперед встановленої сили, практика показує, що судді часто визнають листування в мережі як доказ у справі. На нашу думку, в сьогоднішніх реаліях це просто конче актуально.
Існує багато загальних рекомендацій стосовно того, як укладати договори, на що звертати увагу, що повинен містити договір та ін.. Вважаю, що зараз інформації з цього приводу більше ніж достатньо, і перефразовувати її не доцільно, тим паче гл. 52 Цивільного кодексу України досить прозоро прописує типові вимоги щодо укладання договорів.
Враховуючи сьогоденні обставини, що складаються з валютним регулюванням в Україні, хотілося б розглянути актуальну нині проблематику, пов’язану з укладанням договорів з нерезедентами.
Увага юрисдикційній поправці при укладанні договору з нерезидентом
З позиції захисту інтересів клієнта, юристи часто рекомендують (за можливості) прописувати, що договір укладений згідно з українським законодавством, і будь-які спори підлягають розгляду виключно українськими судами. Здавалося б, де ж тут може бути «підводне каміння»? Однак, на жаль, воно є. І така рекомендація не має виключного характеру та може навіть зашкодити інтересам клієнта.
Вимоги валютного контролю та податкова політика держави нерідко роблять укладення і виконання звичних для європейської практики договорів проблематичними або навіть неможливими. Особливо це стосується укладення договорів з нерезидентами. Типова помилка в тому, що юристи, зосереджуючись на статтях, які безпосередньо регулюють права та обов’язки сторін і порядок виконання договору, зазвичай не зважають на різноманітні «дрібниці» (зокрема, обов’язкове підписання акта прийому-передачі та наявності в іноземного контрагента печатки). Проблеми вже з’являються на етапі постачання/отримання послуги або при отриманні/здійсненні платежів. Так, на практиці перепоною стає вимога українського законодавства (ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України – правочин, який вчиняється юридичною особою, підписується уповноваженими на це особами та скріплюється печаткою) щодо проставляння печатки юридичної особи як на договорі, так і на супроводжувальних документах, тоді як за законодавством сторони нерезидента така вимога відсутня, або і взагалі наявність печатки для юридичної особи не є обов’язковою. У цьому випадку є два способи вирішення. Наслідки у цьому випадку очевидні – неможливість проведення розрахунків.
Рекомендацією у такому випадку буде перевірка наявності у сторони нерезидента печатки, а за її відсутності – доцільно підпорядкувати укладений договір праву країни нерезидента. За таких умов будь-які претензії банку щодо наявності печатки будуть необґрунтованими, що автоматично полегшить переговори з відділом валютного контролю. Також доречно чітко прописати в прикінцевих положеннях договору, що підпис уповноваженої особи, відповідно до права іноземної країни, є достатнім, а наявність печатки не вимагається.
Отже, підсумовуючи, хочу порекомендувати колегам, а також тим, хто збирається укладати договір, звертати увагу не лише на «основні моменти», а й спробувати проаналізувати весь ланцюжок відносин, що виникають у зв’язку з виконанням такого договору, з моменту підписання до моменту фактичного виконання, і вже відповідно до цього приймати нешаблонні, раціональні рішення, оскільки в умовах постійної зміни регуляторної політики України шаблонні рішення більше не працюють.