De Profundis: юридичні проблеми археологічних колекцій

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Цивільно-правовий аспект колекціонування археологічних предметів

Пограбування музеїв на півдні та сході України під час російської окупації з новою силою поставило питання збереження національної культурної спадщини. І на тлі кричущих фактів знищення культурних пам’яток та грабежу музейних колекцій десь у тіні залишається бізнес з купівлі-продажу археологічних знахідок, як правило, знайдених чорними археологами, які активно поповнюють приватні колекції. Частина з тих колекцій на сьогодні сформована у приватні музеї, а інша частина (судячи з усього, значно більша) так і ховається по закутках приватних володінь, невідома і для науки, і для суспільства. А буває ще гірше, коли людина, одержима накопиченням, збирає ледь не все, що під руку потрапляє, десь це складує, не проводячи стабілізації, консервації, не кажучи вже про наукові дослідження… Такі «експонати» часто руйнуються через неналежні умови зберігання. Власний досвід автора статті, на жаль, підтверджує непоодинокість таких фактів.

Читайте також: "Кримінально-правовий аспект колекціонування археологічних предметів"

Нещодавні гучні виявлення правоохоронцями таємних археологічних зібрань дали поштовх гострій дискусії, чи можуть приватні особи набувати й легально володіти археологічними предметами. Мета цієї публікації – не лише підняти цю проблему, але й висвітлити її на основі чинної нормативно-правової бази.

Зі змісту абз. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про охорону археологічної спадщини» (далі – ЗУ «Про АС») випливає характеристика археологічних предметів як рухомих культурних цінностей, що походять з об’єктів археологічної спадщини. Характеристика далеко не бездоганна, оскільки далеко не кожен предмет має прив’язку до конкретного об’єкта археологічної спадщини. Приміром, античний шолом, знайдений на розкопках професійним археологом, без жодних сумнівів кваліфікується як археологічний предмет, але як бути з таким самим шоломом, викопаним у невстановленому місці чорним археологом? Чи є підстави позбавляти пам’ятку статусу археологічного предмета виключно на підставі неможливості встановити конкретне місце її походження? Очевидно, таких підстав немає. Проілюструю це аналогією: для розуміння того, що курча вилупилося з яйця, нам необов’язково бути знайомим з куркою-матір’ю та особисто спостерігати процес вилуплювання, адже у жоден інший спосіб курча з’явитися не може. Археологічний предмет – таке саме «курча», яке за визначенням не може з’явитися інакше, аніж з об’єкта археологічної спадщини, яким би він не був. «Створити», «зробити» археологічний предмет об’єктивно неможливо.

Отже, природа археологічних предметів зумовлює обмеженість способів їх набуття у власність та у володіння.

По-перше, їх можна знайти. Випадково або внаслідок цілеспрямованих пошуків (розкопок, розвідок).

По-друге, їх можна отримати від третіх осіб внаслідок добровільної передачі (дарування, купівля-продаж тощо) або вилучення проти волі особи (законним або незаконним способом).

Найбільш поширеним способом набуття археологічних предметів є знахідки в результаті цілеспрямованого пошуку.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (далі – ЗУ «Про КС») усі пам’ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов’язані з ними рухомі предмети, є державною власністю.

Згідно з абз. 12 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про АС» пам’ятка археології – археологічний об’єкт національного або місцевого значення, занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Зрозуміло, що далеко не всі археологічні предмети знаходять на об’єктах, внесених до зазначеного реєстру. Водночас ч. 1 ст. 18 ЗУ «Про АС» зі свого боку регламентує, що з знахідки, одержані в результаті археологічних досліджень (нерухомі та рухомі предмети, які були пов’язані з об’єктом археологічної спадщини і виявлені під час археологічних досліджень), є державною власністю. 

Об’єктом археологічної спадщини, по суті, є будь-яке місце, створене людиною, пов’язана з ним територія, незалежно від стану збереженості, яке донесло до нашого часу певні цінності археологічного, антропологічного та етнографічного характеру. Будь-яке місце, так чи інакше пов’язане з діяльністю людини від палеоліту до пізнього середньовіччя, може кваліфікуватися як археологічний об’єкт. Очевидно, що в абсолютній більшості випадків археологічні предмети з’являються у певних місцях завдяки саме антропогенним чинникам. Дуже рідко трапляються поодинокі знахідки на відстані від археологічних об’єктів, наприклад, течією ріки певний предмет може віднести далеко від людського поселення, проте частка таких знахідок у загальній масі є мінімальною.

Інше питання, що за змістом ч. 1 ст. 18 ЗУ «Про АС» державною власністю вважаються знахідки, виявлені саме під час археологічних досліджень, а дослідження мають належним чином оформлюватися та здійснюватися з дозволу органу охорони культурної спадщини. Яким чином це може стосуватися копача – аматора з металошукачем? 

Згідно з абз. 8 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про АС» наукове дослідження археологічної спадщини – наукова діяльність, спрямована на здобуття нових знань про об’єкти археологічної спадщини, закономірності розвитку давнього суспільства і людини на основі результатів аналізу археологічних матеріалів і документованої інформації (публікацій, наукових звітів тощо) археологічного характеру. До археологічних досліджень вказаний Закон відносить археологічні розкопки та розвідки. При цьому, ураховуючи поширеність проведення зазначених робіт без дозвільної документації, законодавцем у ст. 298 КК України закріплено інститут незаконних розвідок та розкопок. 

Отже, згаданий вище копач – аматор з металошукачем здійснює ніщо інше, як незаконні археологічні дослідження, а відповідно, одержані в результаті таких «досліджень» знахідки є державною власністю в силу положень ч. 1 ст. 18 ЗУ «Про АС», за змістом якої право державної власності поширюється на знахідки, одержані в результаті археологічних досліджень без прив’язки до законності досліджень, і будь-яке інше трактування суперечитиме принципу добросовісного набуття права власності.

Уявімо іншу ситуацію. Припустимо, умовний громадянин «копав картоплю на городі», і випадково «накопав» горщик з монетами або скіфський меч. Хто буде власником знахідки? Чи може той, хто її знайшов, залишити її собі або продати?

Передусім, така знахідка може бути кваліфікована як скарб. 

Згідно з ч. 1 ст. 18 ЗУ «Про охорону археологічної спадщини» правовий режим скарбу визначається законодавством України.

Відповідно до ч. 1 ст. 343 ЦК України скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

Як бачимо, головними критеріями кваліфікації майна як скарбу є: 1) цінність відповідних об’єктів; 2) їх прихованість, тобто збереження в умовах, невідомих та недоступних широкому колу осіб, зокрема, під землею; 3) відсутність власника (відсутність відомостей про нього або втрата ним права власності).

Цінність – категорія оціночна і дуже широка, далеко не завжди вимірюється у грошових одиницях. Так, відповідно до абз. 2 ст. 1 ЗУ «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» культурні цінності – об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України. До таких, серед іншого, відносяться предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури, предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розкопок.

Із «прихованістю» теж все далеко не просто. Серед правників немає єдності у розумінні природи «прихованості», чи має вона обумовлюватися антропогенним фактором у вигляді, як правило, дій попереднього володільця щодо схоронення та збереження цінностей шляхом їх приховання, чи будь-яка збережена під землею (або під водою) річ вже є «прихованою» з огляду на неочевидність її місця перебування, незалежно від способу її потрапляння у це місце.

Відповідно, і горщик з монетами, і скіфський меч цілком можуть бути віднесені до скарбів, а згідно з ч. 4 ст. 343 ЦК України у разі виявлення скарбу, що становить культурну цінність відповідно до закону, право власності на нього набуває держава.

Водночас частина дослідників не погодиться з таким підходом, тому що скарбом традиційно визнаються комплексні об’єкти, які складаються, принаймні, з кількох предметів, об’єднаних, щонайменше, моментом потрапляння у місце збереження. Хоча у визначенні скарбу такий критерій відсутній, в силу звичаю цей підхід є дуже поширеним. Відповідно, його послідовники горщик з монетами, скоріш за все, кваліфікують як скарб, а от скіфський меч – лише як окрему археологічну знахідку.

Згідно з ст. 36 ЗУ «Про КС» якщо під час проведення будь-яких земляних робіт виявлено знахідку археологічного або історичного характеру, виконавець робіт зобов’язаний зупинити їх подальше ведення і протягом однієї доби повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини, на території якого проводяться земляні роботи. Земляні роботи можуть бути відновлені лише згідно з письмовим дозволом відповідного органу охорони культурної спадщини після завершення археологічних досліджень відповідної території.

Отже, випадкове виявлення знахідки археологічного або історичного характеру є підставою для проведення відповідних археологічних досліджень на відповідній території. Але хто набуває право власності на виявлену знахідку?

За змістом ст. 337 ЦК України поняття знахідки як загубленої речі цілком може включати в себе, серед іншого, відповідні археологічні знахідки. Однак з цими поняттями варто поводитись обережно, оскільки, приміром, знахідки, зроблені при розкопках стародавнього могильника, є археологічними знахідками (археологічними предметами), проте не є знахідками у розумінні ст. 337 ЦК України (не відносяться до загублених речей).

Згідно з ст. 337 ЦК України особа, яка виявила знахідку, зобов’язана повідомити про це особу, яка цю річ загубила, або власника речі (якщо він відмінний від того, хто її загубив), або, якщо ці особи невідомі, - заявити про знахідку Національній поліції або органові місцевого самоврядування.

Водночас у силу ст. 338 ЦК України особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу 6 місяців з моменту заявлення про знахідку Національній поліції або органові місцевого самоврядування, якщо: 1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі; 2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, Національній поліції або органові місцевого самоврядування.

Важлива деталь: момент набуття права власності на знахідку прямо прив’язується до моменту заявлення про неї Національній поліції або органові місцевого самоврядування. Враховуючи, що «відкривачі» у переважній більшості випадків повідомляють про свої знахідки хіба що вузьке коло зацікавлених осіб, ні про яке виникнення права приватної власності не може бути й мови.

Інша важлива деталь знаходиться між рядками. Визначаючи правовий режим знахідки, ст.ст. 337 – 339 ЦК України взагалі не згадують про знахідки, які мають культурну цінність. Для ситуацій, не врегульованих законодавчими нормами, запроваджено інститут аналогії закону. Так, згідно з ч. 1 ст. 8 ЦК України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

У цьому випадку найбільш подібними за змістом цивільними відносинами є набуття права власності на скарб, а відповідно до ч. 4 ст. 343 ЦК України право власності на скарб, що становить культурну цінність, набуває держава.

У силу ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Зважаючи на передбачений законом порядок набуття права власності на знахідку та застосовувану за аналогією ч. 4 ст. 343 ЦК України особа, яка знайшла археологічну знахідку, не набуває права власності на неї, оскільки власником такої знахідки в силу закону є держава.

Наведений аналіз дозволяє дійти висновку про законодавчо закріплену презумпцію права державної власності на археологічні предмети (знайдені під час законних або незаконних археологічних досліджень, в результаті винайдення скарбу або археологічної знахідки).

Водночас постає питання, чи може взагалі археологічний предмет перебувати у приватній власності? Може, якщо його набуто, проте шляхи такого набуття є обмеженими. По-перше, це стосується предметів, правомірно набутих за кордоном і легально завезених на територію України. У такому випадку в силу ч. 5 ст. 374 Митного кодексу України археологічні предмети (культурні цінності за кодом 9706 00 00 00 згідно з УКТ ЗЕД) підлягають письмовому декларуванню. Відповідно, їх власник може підтвердити законність походження таких предметів за допомогою митної декларації.

Історії на кшталт «від бабусі дісталося» або «на горищі знайшов, сто років там лежало» також повинні мати певне підтвердження (свідоцтво про право на спадщину тощо).

Інколи доводиться чути розповіді про набуття археологічних предметів «ще за часів Союзу», тобто до набрання чинності законодавством про охорону археологічної та культурної спадщини. Навіть якщо прийняти таку версію, варто згадати, що «за часів Союзу» діяли норми ЦК УРСР 1963 року, зокрема ст. 140 «Скарб» («скарб, тобто зариті в  землі  або  приховані  іншим  способом валюта СРСР, валютні та інші цінності, власник яких невідомий  або в силу закону втратив на них право, повинен  бути  зданий  особою, яка його виявила, фінансовому органові і  переходить  у  власність держави»), ст. 138 «Знахідка» («громадянин, який знайшов загублену річ, зобов'язаний  негайно повідомити про це особу, що загубила її, і повернути  їй  знайдену річ або заявити  про  знахідку  і  здати  річ  до  міліції  чи  до виконавчого комітету селищної, сільської Ради народних  депутатів, а коли річ знайдена в установі, підприємстві  або  на  транспорті, здати її адміністрації відповідної організації»). Відповідно, посилання на набувальну давність у даному випадку не матимуть під собою жодних підстав внаслідок недотримання критерію добросовісності заволодіння майном (ст. 344 ЦК України).

У мистецькому середовищі широко використовується спеціальний термін «провенанс», який означає попередню підтверджену історію певного мистецького твору. Видається, що у контексті вивчення походження тих чи інших археологічних предметів цей термін може бути в нагоді, оскільки відповідна історія, підтверджена належними документами, може свідчити або про беззаперечну державну власність на археологічний предмет, або, у виняткових випадках, про законність перебування археологічного предмета у приватній власності. Водночас у силу ч. 1 ст. 29 ЗУ «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» для запобігання придбанню незаконно вивезених з інших держав, викрадених або недобросовісно набутих культурних цінностей фізичні та юридичні особи незалежно від форми власності, які бажають набути право власності на культурні цінності, зобов’язані вживати необхідних заходів для одержання інформації про походження цих культурних цінностей.

Отже, нормами чинного законодавства України фактично встановлена презумпція права державної власності на археологічні предмети, яка має спростовний характер, тобто фактичний володілець археологічного предмета не позбавлений права довести законність набуття його у приватну власність. В усіх інших випадках археологічні предмети за законом є власністю держави.