"Формування спортивного права як галузі тільки починається"

В багатьох країнах спортивне право як окрема галузь перебуває ще на стадії розробки, оскільки знаходиться на перетині багатьох галузей. Міжнародне спортивне право вже давно визнане і сформовано. На заході ще з початку 1990-х років є визнаним існування спортивного права як самостійної комплексної галузі, створені міжнародні та національні спортивні судові інстанції. У нас же законодавство про спорт не має чітко вираженого легального визначення, що не дозволяє ефективно його застосовувати.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Наскільки в Україні розвинене законодавство, спрямоване на регулювання відносин у сфері спорту? Чи можна стверджувати, що у нас існує спортивне право як окрема галузь?

Якщо оцінювати положення спортивного права в системі сучасного українського права, то не можна не відзначити, що спортивне право вже існує як галузь законодавства. Існування спортивного права як самостійної галузі права, а також як науки наразі знаходиться під питанням. Існування спортивного права як самостійної галузі законодавства визнане легальним шляхом включення у Класифікатор галузей законодавства України, затверджений наказом Міністерства юстиції України 2.06.2004 р. за №43/5 з привласненням відповідного номера:

Законодавство про фізичну культуру і спорт розвивалося в нашій правовій системі, насамперед, як законодавство про організацію та проведення змагань. Наразі існує близько 1,5 тис. нормативно-правових актів, які регулюють діяльність у сфері фізичної культури і спорту. Державна підтримка фізичної культури і спорту також відображена в Конституції України. Так, ст. 49 Конституції України закріплює обов'язок держави дбати про розвиток фізичної культури і спорту.

Однак формування права спорту як галузі права, а також як самостійної юридичної науки наразі тільки починається. Законодавство про фізичну культуру і спорт сформулювало низку понять, а саме: свобода занять фізичною культурою і спортом, масовий та професіональний спорт, засади управління й фінансування спорту, організація та проведення змагань тощо. В законодавстві України про фізичну культуру і спорт сформульовані такі принципи як задоволення моральних, естетичних і творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами та зміцнення миру, підвищення фізичного й духовного розвитку населення, сприяння економічному та соціальному прогресу суспільства, утвердження міжнародного авторитету України у світовому співтоваристві тощо. Проте вони містяться й у формулюваннях відповідних нормативних актів «у прихованому вигляді», тобто опосередковано присутні у формулюваннях тих або інших статей правового акту, але не мають чітко вираженого легального визначення, подекуди не узгоджені, не пов’язані в чітку систему.

Законодавче регулювання відносин у сфері фізичної культури та спорту як галузь права, що формується, не дивлячись на свою відносну самостійність, фактично фрагментарно здійснюється як спеціальними актами, так і законами за допомогою норм декількох галузей права.

Тому наразі законодавство про фізичну культуру і спорт сформувалося як галузь вітчизняного законодавства, однак вона ще недостатньо узгоджена й збалансована. Виокремлення спортивного права в окрему галузь дозволить за допомогою формування галузеутворюючих ознак упорядкувати та розтлумачити суперечності, що існують, та усунути їх. Формування нової галузі права – важкий і тривалий процес. Процес формування спортивного права як самостійній галузі права знаходиться на початковій стадії.

Прийняття Спортивного кодексу та закону про професіональний спорт на часі?

Щодо Спортивного кодексу як окремого акту – навряд чи. На мою думку, достатньо внести зміни до КзпП, до Законів України «Про фізичну культуру і спорт», «Про антидопінговий контроль у спорті», «Про третейські суди». Вже ухвалено закон «Про запобігання впливу корупційних правопорушень на результати офіційних спортивних змагань», подано до Парламенту нову редакцію Закону України «Про антидопінговий контроль у спорті». Повільно, проте ухвалюються такі необхідні для спорту нормативно-правові акти. Але слід пам’ятати, що ця сфера не може бути зарегульованою державою, адже для неї характерно самоуправління і саморегуляція. Тому завданням держави є саме ухвалення таких актів, які надавали б свободу дій національним федераціям і спортсменам, а також можливість вирішення питань по вертикалі свого виду спорту: спортсмен – клуб – національна федерація – континентальна федерація – міжнародна федерація. Однак при цьому має бути суворий контроль за діяльністю спортивних федерацій з боку громадськості.

Чи варто Україні переймати досвід інших країн в цьому питанні? Якщо так, то яких саме?

Звісно, що треба! Тільки у Європі скільки різних нормативних актів! Треба брати приклад з Італії, Німеччини, Франції, Іспанії, сусідніх Білорусі та Росії, Казахстану. У сфері спорту, як і в усіх інших сферах діяльності, нам треба почати жити «за законами та правилами», а не робити «що і як треба», «бо керівник попросив» і так далі. Але, на жаль, у нас це досить часто відбувається і призводить до порушень прав як самих федерацій, так і спортсменів.

Чи є необхідність в Україні створювати окремий третейський суд з розгляду спорів на зразок Спортивного арбітражного суду?

Так, однозначно. До того ж ст. 45 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» передбачено, що «вирішення спорів, які виникають між суб'єктами у сфері фізичної культури і спорту, здійснюється відповідно до закону постійно діючим спортивним третейським судом». Адже більшість національних спортивних федерацій в Україні не мають ані спеціалістів з розгляду спортивних спорів, ані створених у структурі федерації органів з вирішення таких спорів (квазіарбітражних органів). Та структура, яку має Федерація футболу України (дві інстанції дисциплінарних органів (Контрольно-дисциплінарний комітет та Апеляційний комітет) і окрема Палата з вирішення спорів між клубами та футболістами), є недосяжною мрією для більшості інших федерацій.

Як правило, вирішувати дисциплінарні питання уповноважені виконавчі органи федерації, а переглядати їх – вищестоящі органи управління – конгреси чи конференції (спортивні федерації є громадськими організаціями) у складі яких іноді немає навіть юриста загальної практики, вже не кажучи про спортивного юриста зі знанням англійської мови й практичним досвідом роботи, адже всі документи та рішення квазіарбітражних спортивних органів публікуються англійською мовою. Якщо ж такий спеціаліст є, то він займається питаннями федерації у другорядному порядку, маючи, звісно ж, основну роботу, а тому говорити про якісний та неупереджений розгляд/вирішення справ не завжди правильно. Досить часто керівні посади таких органів займають люди з юридичною освітою, але вони не мають досвіду роботи у сфері спорту, не орієнтуються у специфіці, результатом чого стає ухвалення несправедливих рішень або таких, що суперечать регламентним нормам міжнародних федерацій з видів спорту.

Тому і є необхідним створення такого суду, щоб у його складі були саме найкращі спеціалісти у сфері спортивного права (таких в Україні мало, але вони все ж таки є). Потрібно, щоб вони професійно та незалежно, неупереджено розглядали спірні питання і переглядали рішення спортивних федерацій з можливістю подальшого оскарження в САС.

НОК України вже займається питанням створення такого третейського суду: розроблені та ухвалені регламентні документи, формується пул суддів, і справа лише за реєстрацією такого третейського суду.

Чи є однаковими за юридичною силою рішення національних судів і рішення САС?

Ні, вони не є однаковими. Юридична сила рішень САС вища і має ширше коло суб’єктів дії. Що таке «юридична сила»? Це специфічна властивість мати суворо визначене місце серед інших нормативно-правових актів, дотримуватися встановленої субординації. Юридична сила судового рішення – це сукупність його правових наслідків, які полягають у незмінності, виключності, преюдиційності, виконуваності та загальнообов'язковості.

Поставлене питання неможливо розкрити коротко, про нього можна написати дисертацію, якщо вдатися до глибокого аналізу та порівнянь. Тому дам коротку просту відповідь. Рішеннями Верховного федерального суду Швейцарії у 1995 р., 2003 р. та Верховного федерального суду Німеччини у 2016 р. встановлено, що САС є справжнім арбітражним судом у сенсі положень національного законодавства, він є незалежним та компетентним, що включення спортивною федерацією у свої нормативні документи арбітражного застереження не є зловживанням; САС забезпечує дотримання прав сторін (насамперед, спортсменів) і справедливий розгляд спорів; арбітражне застереження дійсне, навіть якщо право на звернення до суду загальної юрисдикції, передбачене Конституцією, обмежене. Рішення САС виконуються у порядку, передбаченому Конвенцією ООН «Про визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень» 1958 р. (тобто рішення САС не може бути переглянуто місцевим судом, воно не потребує додаткового рішення місцевого суду для його виконання). Окрім того, до процедури виконання рішень САС у порядку Конвенції справа і не доходить – спортивні федерації мають настільки дієвий та сильний апарат адміністративного примусу, що це просто не є потрібним. Рішення САС автоматично й добровільно виконуються міжнародними та національними спортивними асоціаціями, спортсменами, організаторами змагань тощо.

Рішення ж національного суду виконується у всім відомому порядку. Судді не є професіоналами у сфері спорту, розгляд справ тягнеться роками тощо. Проте іноді, якщо мова йде про спір між спортсменом та національною федерацією, арбітражне застереження щодо САС відсутнє, і спортсмени звертаються до судів загальної юрисдикції. Окрім того, вартість звернення до суду загальної юрисдикції набагато нижча для спортсменів, аніж звернення до САС, навіть за умови отримання спортсменом правової допомоги.

Важливо відзначити у цьому контексті, що рішення САС може бути переглянуте або скасоване лише Верховним федеральним судом Швейцарії, місцеві суди не мають юрисдикції з перегляду та скасування рішень САС. Натомість їхня роль зводиться до визнання та виконання рішень САС у порядку, передбаченому вищезгаданою Конвенцією. Національний суд може відмовити у визнанні та виконанні рішення САС, якщо таке виконання суперечитиме публічному порядку країни цього суду.

Однак, наскільки мені відомо, таких прецедентів ще не було, хоча і траплялися випадки невідповідності рішень САС національному законодавству.

Хоча, якщо уявити собі ситуацію, що суд певної країни відмовив у визнанні та виконанні рішення САС, наприклад, у справі щодо порушення спортсменом антидопінгових правил, і такого спортсмена відсторонили від спорту на 4 роки, рішення САС все одно буде чинним поза межами такої країни, не даючи спортсмену права виступати на міжнародних змаганнях.

Підсумовуючи, треба зазначити, що коли правила міжнародної федерації вступають у конфлікт з рішеннями національних судів, національна федерація (або спортсмен) знаходяться «між двох вогнів» – наказом місцевого суду вчинити по-одному і рішенням міжнародної федерації вчинити інакше щодо певного питання. Однак треба завжди мати на увазі, що рішення національного суду або третейського суду завжди обмежене його юрисдикцією, тобто країною. Коли спортсмен чи федерація не підпадають під юрисдикцію такого суду, його рішення не може бути виконане.

Як Ви оцінюєте заборону в деяких статутах спортивних федерацій звертатися до національних судів для вирішення відповідних спорів? Хіба це не є порушенням прав людини, порушенням права на захист у суді?

Дійсно, для України така заборона є незаконною. Всім відомо, що в судах загальної юрисдикції подекуди відбуваються розгляди справ, дотичних до спорту. Жодного спортсмена ще жодна спортивна федерація, наскільки мені відомо, не покарала. Скоріше, така заборона і спортсменами, і федераціями сприймається як спонукання до дії та є лише добровільною відмовою від права на звернення до суду загальної юрисдикції. Лише ФФУ внесла у свої регламентні документи таку заборону, в інших спортивних федераціях України цього немає. Треба мати на увазі, що міжнародні федерації, у нашому прикладі ФІФА, та й сам САС, звертають увагу на те, що така заборона може міститися у статуті чи регламенті федерації тільки за умови, якщо це прямо не суперечить національному законодавству, як в Україні. З огляду на це, арбітражні застереження у спортивних контрактах і статутах мають бути прописані відповідним чином. Окрім того, з моєї практики, спортсмени дійсно воліють вирішувати питання по вертикалі спортивних дисциплінарних органів – це швидко, професійно, виконання рішень забезпечене адміністративними засобами примусу через самі спортивні федерації. Якщо ж рішення квазіарбітражного органу спортивної федерації з якихось причин не виконується, то спортсмени змушені звертатися до судів загальної юрисдикції. Наприклад, у футболі, коли клуби банкрутують один за одним, а рішення Палати з вирішення спорів ФФУ щодо виплат заборгованостей заробітної плати роками не виконуються, звернувшись до суду загальної юрисдикції, спортсмени принаймні мають більше шансів на успіх і виконання рішення через виконавчу службу. Протягом останніх 3-х років такі випадки стають все частішими, хоча отримують вони тільки зарплату, не отримуючи компенсацій за порушення умов контракту, як це передбачено правилами ФІФА.

Система дитячого спорту переживає не найкращі часи. На Ваш погляд, з правової позиції, які кроки допоможуть підняти цей напрямок на новий рівень?

Беззаперечно, дитячий спорт треба фінансувати, адже окрім футболу, де створення дитячої школи клубом вищої ліги є обов’язковим з відповідним утриманням, фінансуванням, забезпеченням навчання та кваліфікованими тренерськими кадрами, інші види спорту зазнали колосальних втрат як у плані тренувальних баз, так і кадрового потенціалу. Дуже мало лишилося кваліфікованих тренерів або вони влаштувалися на роботу за кордон, або змінили спеціальність через мізерні зарплати в Україні. Окрім того, не ведеться ніяка соціальна робота. В школах, університетах, у громадських місцях спорт не популяризується, як у США, Канаді, європейських країнах. Там бути елітним спортсменом – це престижно, а у нас виникають різні питання, приміром, що ти будеш робити після спорту? Хоча в Україні є багато прикладів успішних елітних спортсменів, які знайшли себе і після спорту. Також немає заохочувальних навчальних програм. Для спортсменів та для тих, хто закінчив спорт і мав би йти працювати у цю сферу менеджером, тренером чи спортивним суддею та розвивати спорт у всіх напрямках, адже це повноцінний бізнес, який потребує юристів, менеджерів, маркетологів, селекторів, спортивних агентів тощо. Тут нам треба брати приклад з інших країн – піднімати культуру і важливість спорту в нашому суспільстві, відривати молодь від Фейсбуку та комп’ютерів.

На Олімпіаді в Ріо Україна виборола дві золоті медалі: хто винен і що робити?

З цього приводу дав інтерв’ю президент НОК Сергій Назарович Бубка після повернення з Ріо нашої збірної. З його думкою важко не погодитися. На жаль, дуже багато елітних спортсменів виїхали з України й принесли медалі на цій Олімпіаді іншим країнам. Це теж треба врахувати. Справа тут не завжди у грошах та кращих тренувальних базах і умовах життя. Іноді, на додачу до нестачі грошей, житлових умов та поганих баз, вирішальним фактором стає ставлення до спортсмена з боку представників його ж федерації – це недостатня організаційна підтримка та «закулісні» ігри з непрописаними правилами відбору на змагання, невключення у списки збірної, не виклики на тренувальні збори, ненадання допомоги у разі виникнення проблем дисциплінарного характеру і спору з міжнародною федерацією чи МОК тощо, розділення на «своїх» та «чужих». Коли у нас спортивні федерації почнуть стояти за своїх спортсменів до останнього, у всіх питаннях, не маючи страху перед міжнародними федераціями, державними чиновниками та якимись погрозами взагалі від будь-кого, наші спортсмени почнуть досягати найкращих результатів.