01 липня 2020, 17:10

Форум «Незалежні суди та вільні ЗМІ»: частина 4

Сергій Козлов
Сергій Козлов «Юридична газета» заступник головного редактора

Четвертий загальнонаціональний форум «Незалежні суди та вільні ЗМІ» завершив свою роботу панельною дискусією «Дезінформація в законодавчому контексті», модератором якої виступила суддя-спікер Київського апеляційного суду Олена Лапчевська.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Читайте також: «Форум «Незалежні суди та вільні ЗМІ»: частина 1».

Першою до слова була запрошена Наталія Лигачова, голова ГО «Детектор медіа», яка відзначила недосконалість законодавства в сфері поширення дезінформації. Одним з варіантів, які допоможуть розв’язати проблему в цій сфері, може стати публічне розкриття інформацію про те, з яких джерел фінансується те чи інше ЗМІ, що дозволить читачам самим приймати рішення, чи довіряти інформації, яка подається в таких медіа. Крім того, можливо, доцільним буде законодавчо закріпити заборону політикам використовувати власні авторські програми на телебаченні під час виборчих перегонів. Крім того, зараз багато йдеться про розвиток Суспільного мовлення, але такі мовники апріорі мають бути поза політикою. Серед важливих пріоритетів розвитку ЗМІ – це законодавча робота в сфері створення і існування саморегулівних організацій в сфері медіа, які опікуватимуться такими нюансами як фінансування ЗМІ, фактчекінг тощо. Також Н.Лигачова наголосила на тому, що наразі є дуже багато негативних слів-тригерів, які спрямовуються виключно проти судової системи. Цю тенденцію потрібно кардинально змінювати.

Про недосконалість законодавства в сфері ЗМІ наголосив і Юрій Зіневич, відповідальний секретар Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, оскільки робота над законопроектом про дезінформацію відкладена на невизначений час, а сучасне законодавство опікується лише механізмами боротьби з недостовірною інформацією. До того ж, визнати інформацію недостовірною можуть лише суди. Однією з найбільших проблем Ю.Зіневич називає «винесення» за межі закону регулювання онлайн-медіа. І цією прогалиною навіть користуються окремі телеканали, які в прямих ефірах не допускають жодних порушень у сфері розповсюдження недостовірної інформації, а натомість в мережі Youtube виставляють дещо інші версії тих самих передач. Проте притягнути їх до відповідальності вже неможливо. Що стосується скандального законопроекту «Про медіа», який зараз активно обговорюється у журналістській спільноті, то член Нацради наголосив на тому, що в проекті жодних каральних функцій з боку НРПТР не передбачається. Ті чи інші ЗМІ будуть обмежуватись (блокуватись) виключно на підставі відповідних рішень судів.

У свою чергу Олександр Бурмагін, медіаюрист з «Платформи прав людини», навів декілька кейсів щодо недосконалих прикладів законодавчого регулювання сфери медіа. Зокрема, він згадав про юридичний аналіз проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії загрозам національній безпеці в інформаційній сфері» № 6688. Цей проект був зареєстрований народними депутатами І.Ю. Вінником, Д.Б. Тимчуком та Т.М. Чорновол 12 липня 2017 року. 21 червня 2018 року законопроект був включений до порядку денного сесії. Метою законопроекту, як зазначено у пояснювальній записці, є розроблення і впровадження правових механізмів спрямованих на формування ефективної системи кібербезпеки. Проте практично всі положення законопроекту суперечать міжнародним зобов’язанням України у сфері прав людини.

Цей законопроект створює серйозні загрози для свободи вираження поглядів, а саме:

- Створює умови для необмеженої дискреції органів державної влади та їх представників у прийнятті рішень щодо блокування інформаційних ресурсів через занадто широке визначення підстав для обмеження доступу до веб-сайтів, відсутність належних механізмів контролю за діями уповноважених органів та їх представників, гарантій захисту прав людини, граничних термінів тимчасового блокування веб-сайтів  тощо.

- Продовжує практику свавільного і непрозорого блокування доступу до інформаційних ресурсів на підставі Закону України «Про санкції», що суперечить Конституції України, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

- Дублює підхід Росії щодо ведення реєстру заборонених інформаційних ресурсів, на підставі якого оператори телекомунікацій мають обмежувати доступ до цих ресурсів.

- Суттєво посилює відповідальність операторів телекомунікацій та інших суб’єктів надання телекомунікаційних послуг за невиконання будь-яких вимог щодо надання телекомунікаційних послуг чи блокування ресурсів, незалежно від серйозності порушень; а також покладає на них надмірні фінансові зобов’язання за власні кошти закуповувати та встановлювати визначені державою технічні засоби, необхідні для блокування доступу до інформаційних ресурсів (веб-сайтів).

- Наділяє СБУ неконтрольованими повноваженнями у сфері нагляду за виконанням вимог щодо блокування веб-сайтів, що може призвести до зловживань та тиску на операторів телекомунікацій та інших суб’єктів.

Зважаючи на системну неузгодженість положень законопроекту із національним законодавством, міжнародними стандартами прав людини та загрози, які вони створюють для існування України як демократичної та правової держави, медіаюристи закликали народних депутатів України не підтримувати Проект Закону №6688, і такий їх заклик було почуто. Але тим не менш, тенденції «зарегулювати» медіасферу є досить невтішними.

Читайте також: «Форум «Незалежні суди та вільні ЗМІ»: частина 2».

Що ж стосується найбільш важливого аспекту в будь-яких пластах подолання дезінформації, то на думку Олександр Павліченко, директора Української Гельсінської спілки з прав людини, це має бути встановлення історичної правди. 

Окремо наголосимо на тому, що під час свого виступу О.Павліченко нагадав про те, що існує низка рішень ЄСПЛ, які визначають поняття презумпції невинуватості та констатують ознаки її порушення: «Дев'є проти Бельгії», «Мінеллі проти Швейцарії», «Альне де Рібемон проти Франції», «Шагін проти України», «Криволапов проти України», «Грабчук проти України».

Принципово потрібно розрізняти повідомлення про те, що когось лише підозрюють у вчиненні злочину, та чітку заяву, зроблену за відсутності остаточного вироку про те, що особа вчинила певний злочин. Про це зазначено, зокрема, у рішенні «Ізмаїлов та інші проти Росії» від 24.04.2008 р. та «Дактарас проти Литви». Чи порушує заява державної посадової особи принцип презумпції невинуватості, слід визначати в контексті конкретних обставин, за яких було зроблено таку заяву. ЄСПЛ наголошує, що п. 2 ст. 6 Конвенції не може завадити відповідним органам інформувати громадськість про перебіг розслідування у кримінальних справах, адже це суперечило б праву на свободу вираження поглядів, проголошеному ст. 10 Конвенції. Однак він зобов'язує робити це з усією необхідною обережністю та обачністю, щоб дотримати принцип презумпції невинуватості. Про це зазначено, зокрема, в рішенні «Альне де Рібемон проти Франції». Водночас слідчі та правоохоронні органи не несуть відповідальності за дії ЗМІ. Тобто органи досудового розслідування повинні обережно ставитися до своїх висловлювань і не констатувати вину тієї чи іншої особи до вироку суду, а засоби масової інформації, висвітлюючи діяльність цих органів, не повинні викривляти, спотворювати, доповнювати інформацію, яку надають правоохоронні органи. Проте правоохоронні органи не несуть відповідальності за дії ЗМІ. Водночас ЗМІ як ретранслятор діяльності органів досудового розслідування, якщо вони не доповнюють, не викривлюють інформацію, яку надають органи досудового розслідування, також не несуть відповідальності за висловлювання, які були зроблені органами досудового розслідування.

Завершив панельну дискусію своїм виступом Бенуа Ує, експерт з питань законодавства щодо протидії дезінформації, наголосивши на деяких особливостях французького національного законодавства у сфері свободи преси.

У Франції роботу сучасних ЗМІ регламентують два законодавчі акти: закон про пресу, який було ухвалено ще 1881 р., та про статус журналіста від 1935 р. Перший закон (1881) є рамочним: він визнає пресу вільною, встановлює обмеження свободи та відповідальність за дифамацію, образу, наклеп. Цей закон також юридично окреслює такі поняття, як право на відповідь, презумпція невинності стосовно ЗМІ, таємниця джерела інформації тощо. Другий закон (1935) стосується конкретних прав журналістів. Поняття морально-етичної відповідальності журналіста у французькому праві винесені за межі загального законодавства. Законодавство Франції задля загального порядку та захисту інтересів окремої особистості визначає межі дозволеної свободи.

За останні 130 років до закону додалося кілька положень, виписаних у Кримінальному та Військовому кодексах. Проте суть його збереглася практично без змін.

Закон 1881 року містить кілька заборон:

1) друкувати інформацію, яка стосується військової таємниці;

2) повністю видавати друком внутрішні звіти про роботу парламентських комісій;

3) фотографувати людину в наручниках під час судового процесу (повага до принципу презумпції невинності);

4) писати про самогубства неповнолітніх, злочини, скоєні неповнолітніми, та про розслідування, що ведуться проти неповнолітніх;

5) оприлюднювати результати соціологічних опитувань під час виборів за тиждень до голосування.

Читайте також: «Форум «Незалежні суди та вільні ЗМІ»: частина 3».

Цей закон також роз'яснює два провідні положення, які найчастіше стають частиною судових справ: образа честі й гідності та захист приватного життя особи. За законом відповідальним за образу або наклеп завжди е директор видання, журналіст традиційно карається меншими санкціями. Тобто поставлені ланки не завжди рятують від відповідальності. На практиці журналістові набагато легше виправдатися, коли його звинувачують у наклепі, ніж коли йдеться про образу.

Щодо загальних результатів Форуму, то проект резолюції буде підписаний найближчим часом.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати