Найчастіше підставою для втрати особою права на користування житловим приміщенням є припинення права власності на житло цієї особи або члена сім’ї, з яким вона проживала. Розв’язання спорів між старими та новими власниками житла у судовій практиці є вкрай суперечливим.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Згідно ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Проте з іншого боку, Європейський суд неодноразово наголошував, що відповідно до ст. 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і необхідне у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, захисту здоров’я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб.
У п. 27 рішення ЄСПЛ від 17.05.2018 р. у справі «Садов’як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення ст. 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно з законом», не переслідує одну з законних цілей, наведених у п. 2 ст. 8 Конвенції, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві. Вислів «згідно з законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але стосується й якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути досить чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування.
Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, в принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди мають ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Згідно зі ст. 1 першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте ці положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у ч. 1 ст. 1 першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та незалежне від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж, по суті, захищається ст. 1 першого протоколу до Конвенції.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 першого протоколу до неї, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та право на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.
З огляду на викладене, Верховний Суд в своїй постанові від 01.09.2021 р. у цивільній справі № 751/2231/19 дійшов висновку, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім’ї власника цього нерухомого майна, у т.ч. колишніх. Одним з основних питань, що підлягають з’ясуванню під час вирішення такої категорії спорів, є наявність іншого житла у особи, яку виселяють. Боржники це добре розуміють, і деякі недобросовісні з них вживають заходів для припинення права власності чи права користування іншим житлом, наприклад, відчужують його, припиняють реєстрацію місця проживання тощо. Це, звісно, створює позивачам труднощі у доведенні своєї позиції. Ще однією з так званих недобросовісних дій є вселення неповнолітніх дітей, адже виселення неповнолітніх значно утруднене.
Ще однією причиною втрати права особи на житло є непроживання у ньому особи протягом 6 місяців. Так, відповідно до ч. 1 ст. 71 Житлового кодексу України, за тимчасової відсутності наймача або членів його сім’ї житлове приміщення зберігається за ними протягом 6 місяців. Це правило не стосується власника чи співвласника житла — лише осіб, які проживають у ньому.
Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв’язку з чим суд вирішує це питання в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності її у приміщенні понад 6 місяців та поважність причин такої відсутності. Такого висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 19.05.2021 р. у справі № 759/19579/17. Якщо таке непроживання зумовлене конфліктом чи вчиненням перешкод у вселенні, особу не можна визнати такою, що втратила право на житло.