Показання свідків є звичним джерелом доказів. Важко уявити кримінальне провадження, в якому доказування обійшлося б без виклику і допиту свідків. Водночас, бувши на перший погляд простим для розуміння процесуальним інструментом фіксації отриманої інформації, допит свідка, з огляду на специфіку його регуляції, нерідко є сірою зоною конфлікту та відповідно — ризику у кримінальному провадженні.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Так, легітимною метою допиту свідка є отримання фактичних даних щодо обставин, які підлягають встановленню під час досудового розслідування. Законною підставою для його проведення вважається наявність достатніх відомостей про те, що певній особі як учаснику подій (або зважаючи на іншу особисту поінформованість) можуть бути відомі обставини, що входять до предмета доказування, у зв’язку з чим така особа здатна підтвердити або спростувати ті чи інші обставини об’єктивної дійсності.
Втім, теорія — це одне, але в межах процесу іноді трапляється і так, що jus звужується до контекстного висмикування «зручного» з lex. Внаслідок цього гарантії (зокрема імунітети), що надаються особі у зв’язку із наділенням її відповідним процесуальним статусом, у момент, коли учасник спробує ними скористатися, можуть не те, щоб не забезпечуватись, а навіть маніпулятивно перетворюватися на сеанс сентенцій на кшталт silentium videtur confessio (мовчання прирівнюється до зізнання) та супроводжуватись іншими проявами творчої ентропії, аби тільки домогтися поведінки, необхідної для формування «задуманої» картини події.
Беручи до уваги викладене вище, кожному свідку та відповідно кожному адвокату, який візьме на себе відповідальність за супровід вказаної слідчої дії, потрібно розуміти, що задля реалізації завдання із захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень та притягнення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, до кримінальної відповідальності в міру її вини законом визначено певні приписи, що спонукають особу, яка викликається як свідок, до активних дій. Однак це не означає, що задля досягнення цих цілей можуть бути знівельовані інші, закріплені ст. 2 КПК, завдання кримінального провадження, а саме: завдання з охорони прав, свобод і законних інтересів свідка як учасника кримінального провадження з тим, щоб особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу та з тим, щоб до свідка як до відповідного учасника була застосована належна правова процедура.
Так, загальна регламентація порядку проведення допиту визначена у ст. 224 КПК. Водночас системний аналіз положень ст. 2, п. 1 ч. 2 ст. 131, ч. 2 ст. 133, ч. 1 ст. 65, ч. 1, 3 ст. 95, ч. 1 ст. 91 КПК свідчить про те, що повноваження слідчого і прокурора, спрямовані на досягнення завдань кримінального провадження в частині захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, хоч і не мають вичерпного переліку, але не є абсолютними. Вони обмежені у свободі розсуду так, аби зміст і форма кримінального провадження не порушували концепції due process (належна правова процедура) як правового механізму, що підтримує рівновагу цінностей у момент їх конфліктного зіткнення.
Тобто допит свідка як слідча дія, унормована з урахуванням певних гарантій процедурної справедливості, є частиною правової процедури, що вимагає від свідка (покладає на нього обов’язок) відповідати не на будь-які питання, що ставить сторона обвинувачення, а тільки на ті, що стосуються відомих свідку обставин, що мають значення і підлягають доказуванню в певному конкретному провадженні (ч. 1 ст. 65, ч. 1 ст. 95 КПК України). Відмова свідка від давання показань у відповідь на запитання, що виходять за межі доказування у відповідному кримінальному провадженні, не може бути підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності за відмову від давання показань, а тому має бути без остраху відображена в основній частині протоколу або ж як частина зауважень (якщо слідчий/прокурор ухилилися від точної фіксації такої обставини в протоколі). Окрім того, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 66 КПК свідок має право знати, у зв’язку із чим і в якому кримінальному провадженні він допитується, про що у протоколі навіть є відповідна графа, із якою свідок ознайомлюється та за яку розписується.
На практиці сторона обвинувачення обумовлене «право знати», в основному, зводить до зачитування номера кримінального провадження, дати внесення відомостей до ЄРДР і зачитування кваліфікацій у формі циферного їх упорядкування в кодексі, а іноді — до зачитування диспозицій. Не дивно, що після такого роз’яснення особі, яка не є фахівцем у галузі права, розуміння щодо того, у зв’язку з чим її викликали, не додається ні на краплю. І саме номінальна обізнаність у цьому питанні дозволяє слідчим і прокурорам маніпулювати своїми правами, створюючи підґрунтя для сугестивних питань та одночасних кримінальних проваджень. Водночас, з огляду на викладене вище, не зайвим буде згадати і те, що попри правову визначеність, яка гарантується учасникам кримінального провадження як складова принципу верховенства права, свідок може сміливо претендувати на місце найбільш незахищеного учасника кримінального провадження, оскільки для нього ця засада чомусь далеко не завжди працює. Так, п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК чітко визначено, що докази, отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні, є такими, що вважаються отриманими внаслідок істотного порушення прав і свобод людини. Такі докази, за загальним правилом, передбаченим ч. 2 ст. 86 КПК, не можуть бути використані при прийнятті процесуальних рішень, і на них не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
У наведеному контексті, а також з огляду на останні тенденції щодо проведення допитів із застосуванням технічних засобів фіксації, привертає до себе увагу висновок ВС у справі №646/8454/17. У цій справі мовний контакт особи, що надавала показання як свідок, із суб’єктами, які проводили відповідну слідчу дію, як надалі виявилося, був ініційований не для відтворення інформації, відомої свідку, а для того, щоб отримати зразок голосу (про що, звісно, сторона обвинувачення свідка заздалегідь не попереджала). Зі свого боку Суд не застосував до висновку експерта наслідки, передбачені п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК, вказавши на те, що зразки, що отримуються для проведення експертного дослідження, самі по собі не містять обставин, що входять до предмета доказування у кримінальному провадженні, а відтак не мають доказового значення. Тому використання експертом як зразка голосу, отриманого з матеріального носія із записом допиту особи як свідка у кримінальному провадженні, не призводить до недопустимості його висновку. І це, на жаль, непоодинока судова практика та непоодинокий випадок.
Спосіб збору доказів у кримінальному провадженні подекуди може нагадувати тенета, що розставляються сторонами, у зв’язку із чим свідку та адвокату бажано використовувати обачність та обізнаність на правах двоєдиного механізму захисту законного інтересу свідка як учасника кримінального провадження. Резюмуючи цей матеріал, вважаю за можливе завершити його словами колишнього федерального прокурора США Preet Bharara: «Закон не є досконалим. Система не є ідеальною… Справедливість неможливо гарантувати. Але якщо кожен учасник процесу буде пильним, ретельним і здатним бачити різні перспективи, справедливість є більш вірогідною».