Безперечно, обов'язок сплатити податки є проявом насильства держави над особою. Водночас сплата податків може (а інколи безпосередньо сприймається пересічними громадянами) як належна плата за блага, умови, створені певним суспільством та використані платником для отримання майнової вигоди або забезпечення різноманітних життєвих потреб (доступного медичного обслуговування, якісної освіти тощо). Це можливо лише за умови існування справедливого балансу інтересів платника податків та держави, який досягається за наявності чітких і прозорих «правил гри» та приділення великої уваги захисту прав платника як слабкої сторони у правовідносинах.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Хоча принцип справедливого балансу між інтересами платника податків та держави не отримав офіційного письмового закріплення у нормативно-правових актах України, однак він вважається дієвим, оскільки є продовженням складової верховенства права — принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини (зокрема, у п. 53 рішення у справі «Трегубенко проти України», заява №61333/00; п. 50 рішення «Щокін проти України», заяви №23759/03, №37943/06 та ін.), вимога дотримання справедливого балансу між загальним інтересом та основоположними правами окремої особи притаманна всім статтям Європейської конвенції з прав людини. До того ж ЄСПЛ зазначає, що рівновага не буде дотримана, якщо особи нестимуть надмірний тягар.
Щодо української правозастосовної практики, то Верховний Суд вкрай рідко застосовує зазначений принцип для аргументації своєї правової позиції. Чи не першим (щонайменше одним з найрезонансніших) висновком, який безпосередньо випливав з потреби забезпечення принципу справедливого балансу у відносинах між платниками й державою, є правова позиція Верховного Суду у постанові від 14.03.2019 р. у справі №822/553/17. Проблематика справи полягала в давній суперечці щодо строку позовної давності за вимогами щодо стягнення пені, нарахованої на суму несвоєчасно відшкодованого податку на додану вартість з Державного бюджету України.
Варто зазначити, що ПК України не містить прямої норми, яка визначала б строки звернення до суду з вимогами, спрямованими на захист та відновлення порушених прав платників податків у відносинах, що виникають у зв'язку з несвоєчасним відшкодуванням податку на додану вартість державою. Положення п. 102.5 ст. 102 ПК України не регулюють питання строків звернення до адміністративного суду, а встановлюють лише строк для подання платником податків заяви до контролюючого органу про повернення надміру сплачених грошових зобов'язань або про їх відшкодування у випадках, передбачених цим Кодексом. Тому за формальним підходом повинен застосовуватися загальний 6‑місячний строк позовної давності, встановлений ст. 99 КАС України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та ст. 122 КАС України (в редакції з 15.12.2017 р.).
Натомість Верховний Суд, проаналізував положення ПК України щодо тотожних прав контролюючого органу, а саме права стягнення з платників податків податкового боргу та пені. Згідно з положеннями п. 102.4 ст. 102 ПК України, контролюючим органам надано право стягнення податкового боргу протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення такого податкового боргу. Окрім того, суд зазначив: «… Оскільки контролюючі органи наділені правом стягувати з платників податків податковий борг та пеню на нього протягом 1095 днів, то для цілей забезпечення принципів справедливості, рівності й балансу у відносинах між платниками та державою, аналогічне право на стягнення пені протягом 1095 днів має бути забезпечене для платників податків».
Таким чином, незважаючи на необхідність формального закріплення в іншому законі строку, відмінного від 6‑місячного, Верховний Суд дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення пені на суму несвоєчасно відшкодованого податку на додану вартість з Державного бюджету України може бути заявлена в межах 1095‑денного строку.
Продовженням практики застосування вказаного принципу стало рішення у справі №810/1198/16 щодо строків звернення про повернення помилково та/або надміру сплаченої суми податку. Суперечливим у цьому випадку був момент, з якого необхідно обчислювати строк звернення до суду: з часу здійснення переплати чи з часу, коли платник дізнався про порушення його прав внаслідок неповернення йому коштів.
Вказавши правову позицію у вищенаведеній справі як орієнтир, Верховний Суд знову застосував принцип справедливості, рівності та балансу у відносинах між платниками та державою, вказавши, що строк повинен обчислюватися від дати, коли платник податків повинен був дізнатися про порушення власних прав внаслідок бездіяльності податкового органу.
Отже, принцип справедливого балансу у відносинах між платниками та державою, незважаючи на відсутність закріплення у нормативно-правових актах, вже не є чимось незвичним для правозастосовної практики, хоча й залишається непоширеним аргументом для аргументування правової позиції.Принцип справедливого балансу у відносинах між платниками та державою: практика ВС