Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Право на справедливий суд є ілюзорним, якщо судове рішення залишається невиконаним. У сучасних реаліях отримання судового рішення на вашу користь не гарантує одержання належних вам коштів. Проте варто подивитися на цю ситуацію з погляду закону, та висвітлити варіанти успішного її вирішення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Однією з фундаментальних засад судочинства та конституційних цінностей закріплених в Конституції України визначено обов`язковість судових рішень (п. 9 ст. 129 Конституції України).
Рішенням від 26 червня 2013 р. № 5-рп/2013 (справа щодо офіційного тлумачення положень п. 2 ч. 2 ст. 17, п. 8 ч. 1 ст. 26, ч. 1 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження») Конституційного Суду України (далі — КСУ) визначено, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини та громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень — складовою права на справедливий судовий захист. Набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною з цих властивостей є обов'язковість — сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (підпункт 2.4 мотивувальної частини Рішення КСУ від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018).
Згідно з пунктом 2 мотивувальної частини Рішення КСУ від 13 грудня 2012 р. № 18-рп/2012 — невід’ємною складовою права кожного на судовий захист є обов’язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення КСУ від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Невиконання судових рішень призводить до зниження довіри людей до судової влади, посилює переконання про те, що розв'язати проблеми, використовуючи правові інструменти, майже неможливо. Люди хочуть не лише отримати судове рішення, але й бачити його реальне виконання.
Варто звернути увагу і на практику Європейського суду з прав людини (далі — Суд), а саме пілотні рішення щодо України: проблема тривалого невиконання рішень національних судів (справи «Юрій Миколайович Іванов проти України» та «Бурмич та інші проти України»). Позицію суду в цьому випадку можна висвітлити наступними тезами:
- на державу покладено обов'язок та відповідальність за виконання остаточних рішень;
- системна проблема невиконання рішень не вирішена;
- держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених щодо державних підприємств та органів державної влади;
- брак бюджетних коштів, бездіяльність з боку державних виконавців та недоліки в національному законодавстві — відповідальність держави;
- наявність в Україні недоліків регуляторної та адміністративної практики органів влади держави з виконання рішень національних судів.
Структурні проблеми, на існування яких Суд вказує в цих справах, мають широкомасштабний і комплексний характер. Судячи з наявної інформації, вони вимагають здійснення всебічних і комплексних заходів, можливо, законодавчого та адміністративного характеру, із залученням різних національних органів.
Доречним є твердження судді Верховного Суду Дмитра Анатолійовича Гудими — «Суди не менше, ніж стягувачі, потребують того, щоб судові рішення були належно виконані, а права особи, яка звернулася до суду, були захищені ефективно». Варто зазначити, що коли громадяни спостерігають те, що держава дозволяє собі не виконувати судові рішення, це сприймається як норма поведінки, що надалі призводить до зволікання громадянами, які виступають боржниками у цивільних справах, у виконанні судових рішень у таких справах.
Для виконання такої важливої функції, як відновлення порушеного права, повернення належних коштів, гарантування одного з елементів права на судовий захист держава Україна обрала змішану систему примусового виконання судових рішень. Варто звернути увагу, що така система обрана ще низкою країн, серед яких — Болгарія, Ірландія, Іспанія, Кіпр, Нідерланди, Польща, Португалія, Румунія, Словенія, Чехія.
Виконавче провадження включає сукупність дій органів і осіб, спрямованих на примусове виконання рішень і проводиться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені законодавством України.
Підставою для початку примусового виконання судового рішення є волевиявлення стягувача — написання ним заяви про примусове виконання судового рішення з обов’язковим долученням до неї оригіналу виконавчого документа.
Примусове виконання рішення розпочинається з моменту прийняття виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження (одночасно з відкриттям виконавчого провадження виноситься постанова про стягнення виконавчого збору/основної винагороди та про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження).
Приватний / державний виконавець під час здійснення своєї професійної діяльності є носієм функції держави, яку він уповноважений здійснювати у межах і в спосіб, що визначені чинним законодавством.
Для виконання судових рішень держава наділила приватних/державних виконавців наступними основними інструментами:
1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об’єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;
2) звернення стягнення на заробітну плату та інший дохід боржника;
3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;
4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов’язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем.
Окрім того, з метою примусового виконання судового рішення, нам доступні такі виконавчі дії — звернення до суду з поданнями про привід боржника, про обмеження у праві виїзду боржника за кордон, про виділ частки майна боржника у майні, про розшук боржника; складання протоколу про адміністративне правопорушення та надсилання його для розгляду до суду, надсилання до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення.
Варто звернути увагу, що негативні наслідки примусового виконання рішення суду мають бути пропорційними та зваженими, а покарання суду за невиконання рішення суду не має бути надмірним, при цьому мають бути враховані всі обставини, що призвели до невиконання рішення суду, а поведінка боржника, спрямована на виконання рішення суду, ступінь його злочинності має бути оцінена.
Окрему увагу слід приділити зловживанням правами у виконавчому провадженні, та перешкоджанні такими діями встановленню справедливості. Постановою Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 910/1873/17 зазначено, що принцип добросовісності — це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав. У суб'єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень містить неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом — це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.
Ситуації щодо зловживання правами учасниками виконавчого провадження є частими у практиці здійснення примусового виконання судових рішень. Такі зазвичай вживаються для затягування строків примусового виконання, що істотно впливає на порушення прав стягувачів у виконавчому провадженні. Серед найпоширеніших суб’єктів, які здатні зловживати своїми правами, можна виділити сторони спору, тобто стягувача і боржника, їхніх представників. Варто зазначити, що можливість зловживання процесуальними правами у виконавчому провадженні на практиці потребує від таких суб’єктів ґрунтовних знань законодавства України, тобто більше можливостей такого зловживання існує у фахівців у галузі права. Згідно із чинним законодавством суб’єкти виконавчого провадження сумлінно користуються наданими їм правами, але чому тоді на практиці є чимало випадків зловживання процесуальними правами? На мою думку, саме через відсутність заходів процесуального примусу до суб’єктів, які знаходять способи зловживання процесуальними права.
Отже, примусове виконання судового рішення, виступає гарантією відновлення порушеного права. Процедура примусового виконання судових рішень переживає процеси необхідних змін та адаптації до сучасних реалій. Варто зазначити, що правові гарантії забезпечення виконання судового рішення — це встановлений законом обов’язок виконання судових рішень, у встановленій процедурі та способами захисту порушених прав стягувача і заходами примусу до виконання судового рішення боржником. Виконувати судові рішення вчасно, якісно та результативно можливо, проте такий результат залежить не лише від зусиль виконавця, але й від добросовісних, законних та вчасних дій всіх учасників виконавчого провадження.