13 квітня 2021, 13:25

Право на свободу вираження поглядів VS право на повагу до приватного життя

Опубліковано в №7 (737)

Вікторія Малиновська
Вікторія Малиновська «Glagos» старший юрист, адвокат

Кожного дня у кожній сфері суспільного життя відбувається зіткнення протилежних поглядів, думок та уявлень. Залежно від супутніх обставин, такі зіткнення вирішуються різними шляхами. Більшість з них не виходять за межі щоденного побутового спілкування, та де які переходять у юридичну площину й потребують вирішення у судових установах. Звичайно, мова йде про досить цікаву категорію справ, предметом яких є захист честі, гідності і ділової репутації. У цій статті зануримося глибше та зробимо акцент на захисті репутації публічних осіб.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Відразу скажу, що в подібних спорах дуже частими є посилання на рішення ЄСПЛ, тому більшість висловлених у статті позицій вироблені саме багаторічною практикою Євросуду. Тож згадаємо основні постулати, сформовані судовою практикою у репутаційних справах відносно виду інформації:

A) характер інформації може бути двох видів: фактичні твердження та оціночні судження;

B) фактичні твердження (негативна інформація) можуть бути спростовані у судовому порядку, тоді як оціночні судження не є предметом судового розгляду;

C) якщо поширена інформація є оціночним судженням, особа має право захистити свої інтереси шляхом реалізації права на відповідь.

Зазвичай, розглядаючи спори щодо захисту честі та гідності, суди мають дотримуватись балансу між гарантованим Конвенцією правом особи на свободу вираження поглядів (ст. 10) та правом на повагу до приватного життя (ст. 8). При цьому суди допускають, що ці погляди можуть бути образливими чи подаватись у неприємній, навіть жорсткій формі, що може викликати обурення. Пояснюється це неможливістю побудови демократичного суспільства без плюралізму та терпимості.

Беззаперечно визнається право всіх людей на захист репутації, та спочатку ретельно з'ясовується, чи не буде такий захист втручанням у право на вираження поглядів. Якщо баланс все ж буде порушений, наступним кроком стане з'ясування таких питань:

1) чи було втручання «встановлене законом», 2) чи переслідувало воно цілі, які містить п. 2 ст. 10 Конвенції, 3) чи було воно необхідним у демократичному суспільстві (справа «Санді Таймс проти Сполученого Королівства»).

Втручання у право на вираження поглядів за відсутності цих елементів визнається порушенням ст. 10 Конвенції, що є неприпустимим.

Проте у спорах, де скривдженою стороною виступає публічна особа, цей баланс «легітимно» порушується на користь права на свободу слова. Так, у справі «Сюрек проти Туреччини» ЄСПЛ зазначив, що п. 2 ст. 10 Конвенції майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або питання, які становлять су спільний інтерес.

Хто ж є «публічною особою»? Це досить змістовне поняття, яке включає не тільки політичних діячів та осіб, що користуються державними ресурсами, а й усіх тих, хто відіграє певну роль у суспільному житті в галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері. З практики вбачається, що бізнесмени також можуть підпадати під це поняття (як, з'ясуємо далі), якщо їх діяльність якимось чином становить інтерес для суспільства.

Порушення балансу виправдовується тим, що свобода вираження поглядів — це основа демократії та прогресу суспільства, тож право громадськості знати інформацію, яка становить суспільний інтерес, значно превалює над правом на захист публічної особи, яка свідомо виставила себе на публічне обговорення, від критики. Публічні особи неминуче відкривають свої слова і вчинки увазі всього суспільства, тож повинні це усвідомлювати і мають виявляти більшу терпимість (ВС у справі №490/3098/17). З цього міркування і випливає позиція, якою пронизана переважна більшість рішень судів: межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж щодо окремої приватної особи.

Для того, щоб визначити допустимість та рівень порушення балансу прав, суд має врахувати наступні критерії:

Перший: Ступінь інтересу суспільства до спірної інформації

Тобто наявність у висловлюваннях відомостей, які є суспільно значимими та/або були предметом громадського інтересу на час поширення такої інформації. За таких умов право громадськості знати цю інформацію переважає над правом особи на захист своєї репутації. Вважається очевидним, що інформація про неправомірну діяльність посадових осіб становить суспільний інтерес, тому притягнення до відповідальності за висловлювання, що висвітлюють таку діяльність, є порушенням ст. 10 Конвенції.

Практика ЄСПЛ свідчить, що коли справа стосується су спільного інтересу держави, межі розсуду особливо вузькі. Мова йде про те, що можливість відходу у таких справах від практики ЄСПЛ значно обмежена порівняно з репутаційними справами, предметом яких є інформація, яка не становить такого інтересу для суспільства. Отже, можна з впевненістю сказати, що поширення інформації, котра має високий ступінь інтересу для суспільства, є обґрунтованою підставою для схиляння важелю терезів у бік свободи слова. Питання захисту репутації окремої особи у такому випадку є другорядним. Навіть більше — ЄСПЛ визначив, що якщо йдеться про тему, яка становить суспільний інтерес, висловлення скоріше буде віднесене до оціночних суджень, аніж до фактичних даних (рішення у справі «Ghiulfer Predescu проти Румунії»).

Другий: Ступінь публічності скривдженої особи

Тут все просто: чим вища посада, тим нижча межа для критики. Тобто чим більш публічною є особа, тим більше може бути обмежене її право на недоторканість приватного життя та тим менше в неї шансів захистити свою репутацію. Політик, який сам звик піддавати критиці своїх опонентів, має очікувати гострішої критики, ніж інші люди (справа «Лінгенс проти Австрії»).

Третій: Достовірність інформації

Свобода вираження поглядів, звісно, не є безмежною, вона пов'язана з обов'язками і відповідальністю. Будь-яка особа, яка вирішує розкрити інформацію, має ретельно перевірити (наскільки дозволяють обставини), чи є така інформація точною та надійною (справа «Гендісайд проти Сполученого Королівства»).

Право на недоторканість ділової репутації публічної особи підлягає захисту лише у випадках, коли доведено, що інформація про неї була поширена з явним злим умислом, а не з метою доведення до відома громадськості певних поглядів про наміри і позицію такої особи.

Гарним прикладом порушення балансу через публічність особи та знач ний суспільний інтерес до неї та її діяльності є нещодавня репутаційна справа І. В. Коломойського проти Андерса Ослунда, ПАТ «Національна су спільна ТРК України», ТОВ «Інформаційне агентство «Українські новини». Пан Ослунд на економічному форумі висловив думку, яка стосувалась І. В. Коломойського та ПАТ КБ «ПриватБанк» та була далі поширена у ЗМІ. Суд першої інстанції визнав, що ці висловлювання є, по суті, недостовірними фактичними твердженнями. Проте суд апеляційної інстанції, більш детально та комплексно проаналізувавши інформацію, встановив, що вона є оціночним судженням Андерса Ослунда, а головне, згадав про баланс прав та наявність підстав для їх обмеження.

По-перше, було вказано на те, що І. В. Коломойський є публічною особою, хоча наразі не є політичним діячем. По-друге, висловлювання стосувалися питання націоналізації найбільшого приватного банку країни за участю держави, що активно обговорювалося в суспільстві та висвітлювалось у ЗМІ. Тож було визнано, що право громадськості знати цю інформацію переважає над правом позивача на захист, тому у задоволенні позову було відмовлено. Звісно, справа пішла до Верховного Суду, тож чекаємо на його вердикт.

Звичайно, людина, репутації якої завдали шкоди, намагатиметься захистити своє право на повагу до особистості та приватне життя. Вирішення спору судом є найбільш очевидним способом такого захисту. Однак він не завжди досить ефективний, особливо, якщо мова йде про публічних осіб. Практика розгляду подібних справ свідчить, що людина, яка здійснює свою діяльність перед очима спільноти, має більш стоїчно сприймати критику. Тож ліпше скористатись правом на відповідь чи власне тлумачення питання, аніж витрачати кошти, сили та час на судові тяжби. Скоріше за все, суд таки стане на бік зацікавленого суспільства та його невід'ємного права на інформацію.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати