Для осіб, які переховуються, Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає особливу процедуру обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Мова йде про заочний арешт. Цей процесуальний інструмент дедалі частіше використовується на практиці.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Відповідно до ч. 6 ст. 193 КПК, обов’язковою підставою заочного арешту є оголошення особи в міжнародний розшук. Разом з тим, поняття «міжнародний розшук», а також «оголошення особи у міжнародний розшук» кримінальним процесуальним законодавством не визначене. Це формує неоднозначне його розуміння різними суддями.
Розглянемо питання оголошення особи в міжнародний розшук та особливості процедури «заочного» обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Оголошення в міжнародний розшук
Ч. 6 ст. 193 КПК визначає порядок обрання запобіжного заходу за відсутності підозрюваного (заочний арешт). Відповідно до нього, обов’язковою підставою є оголошення особи у міжнародний розшук. Через відсутність законодавчого регулювання на практиці існує декілька позицій щодо того, з якого саме моменту слід вважати особу такою, що оголошена в міжнародний розшук.
Перша позиція полягає в тому, що оголошення особи в міжнародний розшук настає з моменту винесення слідчим відповідної постанови. При цьому будь-яких дій слідчого по реалізації такої постанови не вимагається. Прихильниками цієї позиції є, безумовно, самі слідчі. На жаль, на практиці деякі судді таку позицію підтримують та мотивують міжнародний розшук наявністю лише формальної постанови слідчого.
Друга позиція полягає в тому, що особу не оголошено у міжнародний розшук, поки Інтерполом не опублікована «червона картка». І третя позиція: особа вважається такою, що оголошена у міжнародний розшук, при активних діях слідчого. А саме:
1) винесення слідчим постанови про міжнародний розшук;
2) внесення відомостей про розшук до ЄРДР;
3) належне звернення слідчого з запитом до Національного центрального бюро Інтерполу (далі — НЦБ);
4) неповернення слідчому такого запиту.
Суди, в т.ч. ВАКС, найчастіше займають третю позицію. Найбільш обґрунтована вона у відповідних ухвалах ВАКС, зокрема ухвалі апеляційної палати ВАКС від 04.02.2020 р. у справі № 991/3010/19: «За умови винесення слідчим, прокурором постанови про оголошення особи у міжнародний розшук, внесення цих даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань у кримінальному провадженні та належного звернення з запитом до НЦБ задля отримання співробітництва з генеральним секретаріатом Інтерполу та правоохоронними органами зарубіжних держав щодо міжнародного розшуку підозрюваного, який не було повернуто у передбаченому порядку, особа може вважатися оголошеною у міжнародний розшук».
Вимоги щодо судового виклику та вручення клопотання
Конституцією України гарантовано, що ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке передбачає можливість брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у передбаченому процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції. Відповідне право також закріплене КПК.
Однак дотримання цих вимог під час вирішення питання про заочний арешт є досить неоднозначним. У переважній більшості суди не направляють підозрюваному виклик у засідання — слідчий суддя може розглянути клопотання про заочний арешт за відсутності підозрюваного. Хоча КПК не містить норм, які дозволяли б слідчому судді розглядати таке клопотання та обирати такий запобіжний захід без належного виклику підозрюваного в засідання.
Аналогічна ситуація й щодо процедури вручення підозрюваному клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування запобіжного заходу (ч. 2 ст. 184 КПК). Ця вимога має бути дотримана й під час «заочного» арешту. Системний аналіз положень КПК дає обґрунтовані підстави вважати, що розгляд слідчим суддею клопотання сторони обвинувачення про обрання запобіжного заходу в порядку, передбаченому ч. 6 ст. 193 КПК, здійснюється з дотриманням загальних вимог щодо розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу. Мова йде, зокрема, про вимоги щодо здійснення судового виклику (ч. 1 ст. 187 КПК) та вручення клопотання (ч. 2 ст. 184 КПК).
Така позиція підтверджується судовою практикою, зокрема ВАКС. Так, Апеляційна палата ВАКС дійшла висновку, що при «заочному» обранні запобіжного заходу має здійснюватися судовий виклик підозрюваного і вручення відповідного клопотання (ухвала від 20.07.2021 р. у справі № 991/3350/21).
Право на оскарження заочного арешту
Ст. 309 КПК прямо передбачає можливість оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. До вересня 2021 р. застосування цієї норми не викликало у учасників кримінального провадження ніяких сумнівів. Згідно судової практики, в т.ч. ВАКС, суди апеляційної інстанції переглядали рішення про заочне обрання запобіжного заходу. Це абсолютно логічно, адже обрання запобіжного заходу є застосуванням запобіжного заходу. Фактично воно є його специфічною формою.
Незважаючи на це, 20.09.2021 р. Верховний Суд у постанові у справі № 991/5913/21 дійшов протилежного висновку. Він полягає у наступному: при заочному арешті до підозрюваного не застосовується запобіжний захід, він не може утримуватися під вартою. Практично рішення про заочний арешт, винесене у порядку, передбаченому ч. 6 ст. 193 КПК, за своєю правовою природою є дозволом на затримання останнього з метою приводу (ч. 3 ст. 187 КПК).
Така позиція Верховного Суду є доволі дискусійною. На нашу думку, позбавлення особи права оскаржити рішення про обрання запобіжного заходу є порушенням конституційного права людини. У зв’язку з цим ми закликаємо сторону захисту оскаржувати «заочне» обрання запобіжного заходу та змінювати практику Верховного Суду (зокрема, шляхом передачі цього питання на розгляд палати, об’єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду).
Таким чином
Неоднозначна судова практика щодо розуміння поняття оголошення в міжнародний розшук, а також порядку заочного арешту свідчить про необхідність внесення відповідних змін до законодавства України.